9.Захоплення українських земель сусідніми державами у 14-16 ст

Феодальна роздробленість Київської держави, сили якої підірвала монголо-татарська навала, призвела до захоплення українських земель феодалами Польщі, Литви, Молдавії, Угорщини, Кримського ханства і Туреччини.

У XIV ст. Україна переживала період політичного, економічного і культурного спаду. Тоді ж почався період підйому в розвитку її сусідів – Литви, Польщі, Московського князівства.

У XIII ст. внаслідок розпаду племінного і зародження феодального суспільства, а також об’єднання войовничих, відсталих язичницьких племен утворилася Литовська держава зі столицею у Вільнюсі. Вона рішуче протистояла нападам з боку Лівонського і Тевтонського орденів лицарів-хрестоносців. Значно зміцнилася Литовська держава при великому князеві Гедиміні (1316-1341 pp.). На початку XIV ст. литовці розпочали захоплення Білорусі. Після смерті Юрія-Болеслава князем Волині стає син Гедиміна Любарт (1341-1385 pp.). Литва почала істотно впливати на політику Любарта, заволоділа Волинською, Холмською і Белзькою землями.

10.Соціально- економічний розвиток україни у складі великого князівства Литовського.

Тисячоліттями Україна була плавильним казаном могутніх політичних утворень — імперій скіфів і сарматів, Київської Русі. Жителі цієї землі не тільки самі розпоряджалися своєю історичною долею, але і впливали, причому іноді самим найвирішальнішим чином, на долі своїх сусідів. Цивілізації, що існували на території України, знаходилися на авансцені культурного і соціально-економічного розвитку всієї Східної Європи.

Проте падіння Галицько-Волинського князівства привело до епохальних змін у всій історії України. Українські землі як і раніше складатимуть частину тих або інших могутніх політичних організмів — але не тут битимуться серця цих організмів. За винятком тих рідкісних моментів у всій подальшій історії України, коли її жителям вдавалося так чи інакше самостверджуватися, їх долі тепер розв'язуються в далеких чужих столицях — Варшаві, Москві або Відню.

Історичні події XIV ст. розвивалися в несприятливому для України напрямі. Саме в той самий час, коли вона переживала політичний, економічний і культурний спад, її сусіди — Литва, Польща і Московія — переживали період становлення. Швидко розростаючись, вони відчули вакуум влади на території колишньої Київської Русі. На Дніпрі, лише блідою тінню своєї минулої слави стояв стародавній Київ. В 1300 році православний митрополит подався на північний схід, до Володимира. Київ втратив також і впливових могутніх бояр і купців.

Вичерпала себе династія Романа Галицького, єдиними господарями лишились монголо-татари. Першими, хто скористався ситуацією, були литовці. В середині ХІІІ століття Міндовг об'єднав відносно відсталі войовничі литовські племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонському ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що з’явились на Балтійському узбережжі. З цієї боротьби вони вийшли сильними і єдиними, як ніколи. В перші десятиліття XIV століття при великому князі Гедиміні вони рушили на територію сучасної Білорусі. І вже син Гедиміна Ольгерд заявив, що вся Русь повинна належати литовцям. В 1340-их роках литовці вступили в українські землі.

До початку 1350-х дрібні князьки дніпровського Лівобережжя вже визнали себе васалами Ольгерда. В 1362 році його війська увійшли до Києва. В 1363 році, нанісши нищівної поразки Золотій Орді, литовці вторгнулися в Поділля. З цього часу Велике князівство Литовське, підпорядкувало собі більшу частину Білорусі і України і стає найбільшою політичною силою в Європі. Утворення його, поза сумнівом, є видатним політичним досягненням, особливо якщо врахувати, що тривало це становлення лише півтора століття.

Це було не стільки приєднання, скільки проникнення литовців на українські землі, включення цих слов'янських земель до складу одного великого князівства, де правила енергійна і честолюбна литовська династія. Та і війська Ольгерда здебільшого складалися з українських же васалів або союзників литовського князя. І єдиним супротивником, який виникав у них на шляху, були, як правило монголо-татари.

Перш за все, для населення України, особливе Подніпров’я, перспектива литовського правління вже в усякому разі була кращою від монголо-татарського беззаконня. Українські землі складали велику частину Великого Князівства Литовського, отже доводилося у важкій, але почесній справі управління вдаватися до допомоги місцевої знаті, дозволяючи окремим її представникам досягати запаморочливих адміністративних висот. Зрозуміло, така політика литовців немало сприяла тому, що українська еліта з легким серцем переходила на сторону переможців. Нарешті, і самі по собі нові «гості», хоча і непрохані, справляли хороше враження, зовсім не здавалися «гірше за татарина», так взагалі не сприймалися як чужоземці.

У міру просування литовських військ в глибінь Білорусі і України їх предводителі легко піддавалися впливу високорозвинутої культури слов'ян. Багато князів з династії Гедиміна прийняли православ'я, слов’янська мова, будучи мовою переважної більшості населення, природно стає і офіційною мовою Великого князівства литовського. Поважаючи місцеві звичаї, литовці не раз прямо заявляли: «старого ми не міняємо, нового не нав'язуємо».

11.Люблінська унія.Українські землі в складі Речі Посполитої.

Зміст Люблінської унії був таким: Польща і Литва зливались в одну державу - Річ Посполиту (від лат. - Ке& РиЬііса - спільна справа); виборний король при цьому ставав і великим князем литовським; створювалися і об'єднаний сейм, загальна грошова система; спільна зовнішня політика; шляхта дістала право володіти земельними володіннями на всій території країни. Водночас Литва зберегла державний герб і печатку, законодавство, армію, фінанси і адміністрацію.У радянській історіографії Люблінська унія трактувалась як «захоплення» чи «загарбання» України Польщею, як окупація нею з повним підпорядкуванням усіх сфер українського життя.

Діаметрально протилежної позиції дотримуються деякі сучасні українськівчені, зокрема Н. Яковенко вважає, що Люблінська унія, з правового боку, була актом цілком парламентарним, тому визначення її як «захоплення» не має ні юридичної, ні логічної підстави. Ніякої колонізації українського народу, на думку вченої, «насправді не було».

До сьогодні історики сперечаються про те, як вплинула Люблінська унія на подальший розвиток земель, що складали Річ Посполиту.

Якщо брати унію, то спробуємо визначити її наслідки.

Позитивні:

1.Об'єднання всіх українських земель у складі однієї держави.

2.Активний вплив західноєвропейської культури, ідей гуманізмута реформації.

3.Економічний вплив та розвиток ринкових відносин.

4.Релігійна толерантність у відносинах між конфесіями – православною та католицькою (до правління Сігізмунда III).

5.Утвердження шля хетської демократії.

6.Спільний захист степового порубіжжя і як підсумок - визнання за козаками «станових прав».

7. Як це не здається парадоксальним, саме Люблінська унія, а точніше національно-релігійна дискримінація, що почалася від правління Сігізмунда III,згуртувала до боротьби за свої права православну віру і український народ і спонукала його (на середину XVII ст.) до усвідомлення необхідності створення своєїдержави.

Негативні:

1. Річ Посполита відмовилася юридично визнати права третього народу — руського (українського), що призвело до вибуху національно-визвольної війни 1648 р.

2.Посилення денаціоналізації української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалася з польською на платформі польської державної ідеї.

3.Загострення соціальних протиріч.

4.Поява на українських землях олігархів («королят», «королев 'ят», короликів»), які самі собі були законом (а це не сприяло об'єднанню шляхти та її готовності стати лідером у боротьбі за політичну самостійність України).

5.Національно-релігійна дискримінація і окатоличення (кінець XVI- перша половина XVII ст.) принесли в Україну кров і розруху.

Тенденції соціального устрою доби Речі Посполитої

З прийняттям 1573 р. законів («артикули»), у зв'язку з обранням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа, країна стала єдиною в Європі територією з широкою шляхетською демократією. Король визнав «вільну елекцію», тобто вільні вибори глави держави, відмовився від принципу успадкування трону, зобов'язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати посполитого рушення (шляхетського ополчення) без погодження з сеймом, мати при собі постійну раду із 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм. Король також зобов'язувався зберегти територіальну цілісність Речі Посполитої і домагатися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. «Генріхові артикули» передбачали, що в разі, коли король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.