3.2. Вплив та напрями державної політики, спрямованої на вирішення

сучасних міграційних проблем в Україні

В умовах сучасної економічної і політичної ситуації будь-яка держава має право і можливість контролювати міграційні процеси, як внутрішні так і зовнішні. Для цього існує міграційна політика держави, яка поділяється відповідно на внутрішні і зовнішні види міграційної політики. Україна здійснює вплив на міграцію шляхом її управління.

Традиційно міграційні процеси відносяться до найбільш складних, з погляду управління, тому що вони залежать не тільки від елементів, що впливають на процес, але й від об'єкта, на який спрямоване керування – людини, носія психологічних реакцій і обмеженої у своїх діях залежно від цих реакцій. Міграційні процеси мають власний духовний стан, певні якості й структуру соціальної поведінки. При керуванні міграційними процесами складність набуває саме об'єкт управління, що активно реагує на вплив з боку механізму управляння. Саме відносно соціальних об'єктів ефективним управління може стати тільки за умови попереднього обґрунтування й розробки певної політики відносно розвитку конкретного об'єкта (системи). Основне завдання міграційного управління – запобігання стихійності. Важливим елементом безкризового розвитку вважається забезпечення рівномірного регіонального економічного розвитку, усунення регіональної економічної асиметрії. Це означає, що рівень і умови життя в окремих регіонах не повинні різко відрізнятися один від одного, для того, щоб не відбувався процес «переливу» й концентрації населення з одних регіонів в інші, не створювався небезпечний рівень соціальної напруженості в регіонах. Найважливішим завданням державного керування в сфері міграцій, є поетапне, системне узгодження дій із соціально-економічною політикою держави, що дозволить збалансувати не тільки кількісні показники, але і якісні характеристики в міграційних потоках населення. Основною ж метою зовнішньої міграційної політики є стримання еміграційних та іміграційних процесів, повернення емігрантів на територію України. Це можна зробити за допомогою такого важеля як регулювання міграції.

На національному рівні регулювання міграції здійснюється наступними органами:

1. Міністерством праці (стежить за використанням іноземної робочої с);

2. Міністерством юстиції (Служба по імміграції та інші служби прикордонного контролю);

3. Міністерством закордонних справ (консульське управління видає в'їздні візи);

4. національними міграційними службами;

5. посередницькими міграційними фірмами.

Основні методи регулювання міжнародної міграції:

1. Адміністративно-правові:

• міри національного законодавства, що визначають юридичний, політичний і професійний статус іммігрантів у даній країні;

• дія національних служб імміграції в тому числі контроль за в'їздом у країну іммігрантів, видача дозволів на в'їзд, на роботу, на час перебування іммігрантів у країні та ін.);

• міри міжурядових угод регулювання міграції робочої с. 2.  Економічні:

• здійснення вербування іноземних робітників – надання роботи, порівняно високого рівня зарплати, житла і медобслуговування, кваліфікації й освіти;

• залучення до вербування іммігрантів приватних посередників;

• видача ліцензій, що дозволяють вербувати працівників за кордоном.

Масштаби та наслідки міжнародної міграції, особливо його нелегального складника, набули характеру загрози національній безпеці в контексті конкурентоспроможності економіки. цим зумовлена потреба у виважених підходах до можливих рекомендацій щодо усунення їх негативних наслідків. до системи заходів, спрямованих на посилення позитивних та нівелювання негативних ефектів участі України у міжнародному обміні людським капіталом, доцільно віднести такі: 

1. Постійний моніторинг втрат людських ресурсів в процесі міжнародного обміну і динаміки їх змін. 

2. Проведення масштабного одноразового зондажного дослідження обсягів трудової міграції та оцінки соціально-економічних наслідків. 

3. Створення системи оперативного статистичного моніторингу міграційних процесів. 

4. Обґрунтування та створення проблемно-цільової програми фінансування системних заходів у регіонах України щодо запобігання негативним наслідкам міграційних процесів та рееміграції населення у місця їх постійного проживання. 

5. Формування селективної імміграційної політики, яка має складатися з таких компонентів: репатріація або заохочення в’їзду українських співвітчизників, які готові переїхати в Україну за умови технічної допомоги в юридичних питаннях, наявності робочих місць, що відповідають кваліфікації; заохочення в’їзду підготовлених іноземних фахівців; в’їзд молоді (студентів, слухачів системи довузівської підготовки, випускників вищих навчальних закладів). 

6. Активізація обміну людським капіталом на молодіжному рівні завдяки створенню спільних міжнародних навчальних закладів, надання підтримки їх випускникам з боку кадрових агенцій. 

Для вирішення проблем, пов’язаних з трудовою міграцією, держава може ввести такі заходи першочергового характеру: 

• створення спеціального підрозділу (можливо, в структурі Міністерства праці та соціальної політики України) для соціального та правового захисту трудових мігрантів; 

• прискорення процесу формування системи державного регулювання міграційними процесами, створення державного банку даних про іноземних роботодавців, поглиблення міжнародних зв’язків з питань зайнятості населення; 

• посилення державного контролю за наданням ліцензій, які дозволяють організаціям займатися працевлаштуванням за кордоном, та проведення перереєстрації комерційних суб’єктів господарювання, що одержали такі ліцензії; 

• сприяння комерційним посередникам у пошуку офіційних роботодавців за межами України для профорієнтації потоків надлишкової робочої сили; 

• здійснення уповноваженим органом державного управління посередницьких функцій щодо підписання контрактів на роботу за кордоном висококваліфікованих фахівців і наукових кадрів; 

• запровадження обов’язкового страхування життя і здоров’я громадян України перед їхнім виїздом за кордон з метою працевлаштування із солідарним державним фінансуванням; 

• інформування населення щодо наявності вільних робочих місць за межами держави та умов працевлаштування; 

• розроблення та фінансування на конкурсних засадах комплексу заходів, спрямованих на всебічне роз’яснення громадянам їхніх прав та свобод під час перебування та працевлаштування за кордоном, специфіки законодавства країн-реципієнтів потенційної міграції, включаючи положення відповідних міждержавних та багатосторонніх угод; 

• зниження вартості та спрощення механізмів грошових переказів трудових мігрантів в Україну; 

• законодавче закріплення повноважень органів опіки і піклування щодо нагляду за дотриманням прав та інтересів неповнолітніх, батьки яких виїжджають за кордон на тривалий термін з метою працевлаштування, запровадження обов’язкового опікунства у разі тривалого перебування закордоном громадян, які мають неповнолітніх дітей.

Наступною проблемою пов’язаною з міграційними процесами є надмірний приплив трудових імігрантів.

Проблема надмірного припливу трудових мігрантів може стати загрозою національній безпеці. На жаль, суттєвість цієї проблеми поки що не усвідомлено в Україні повною мірою. Так, імміграція тягне за собою низку негативних наслідків, які містять пряму загрозу національній безпеці, зокрема: 

1. зниження життєвих стандартів та якості життя приймаючої країни; 

2. зростання безробіття серед населення приймаючої країни; 

3. відплив грошових коштів в країни походження мігрантів[2]. 

4. посилення залежності національної економіки від трудових ресурсів інших держав, розмивання національного трудового потенціалу; 

5. посилення тиску на державну сферу соціальних послуг та комунальний сектор; 

6. зменшення питомої ваги власних громадян в структурі економічно й суспільно-політично активного населення, формування автономних співтовариств зі своїми субкультурою й звичаями; 

7. посилення зовнішнього соціокультурного впливу на українське суспільство, що підвищує ризик його фактичної деукраїнізації; 

8. насичення нелегальними іммігрантами тіньового сектора економіки (за даними МОМ, частка іммігрантів в чисельності зайнятих в тіньовій економіці України складає 75%); 

9. поширення, насамперед – в середовищі нелегальних мігрантів, кримінальних відносин, що, у свою чергу, може живити ксенофобські настрої серед частини представників титульної нації. 

10. негативний вплив імміграції на ринок праці, який має диференційований прояв за регіонами, серед соціопрофесійних груп місцевого населення, а також залежить від структурних параметрів самої міграції. 

Законодавчо встановлюються санкції за порушення порядку імміграції, що можуть накладатися як на самих мігрантів, так і на тих, хто допомагає їм незаконно в'їхати в країну або наймає на роботу. Якщо не вдається уникнути іміграції, держава може використати такий метод як стимулювання рееміграції.

Традиційні державні міри рееміграції полягають у наступному:

1.  Програми стимулювання рееміграції. Вони включають широке коло заходів, починаючи з заходів для примусової репатріації незаконних іммігрантів до надання матеріальної допомоги іммігрантам, що бажають повернутися на батьківщину. Однак ефективність цих програм досить низька.

2.  Програми професійної підготовки іммігрантів. Передбачається, що одержавши освіту в розвинутий країні, іммігранти можуть розраховувати на більш престижну і високооплачувану роботу в себе на батьківщині. Однак інтерес іммігрантів до цих програм виявився досить низьким, тому що вони не давали гарантій працевлаштування після повернення на батьківщину.

3.  Програми економічної допомоги країнам масової еміграції. Розвинуті країни укладають угоди з країнами-експортерами робочої с про інвестиції частини переказів працівників на батьківщину і частини державних коштів у створення нових підприємств у країнах, що розвиваються, які могли б стати місцем роботи для реемігрантів (наприклад, Німеччина і Туреччина).

Використовуючи всі методи міграційної політики держава може суттєво покращити міграційну ситуацію, але основні тенденції збережуться на довгостроковий період.