2. Навчання як дидактична категорія.

Поняття «навчання» є центральною категорією дидактики, оскільки описує об’єкт її дослідження. Для його визначення доцільно взяти за основу вже відомі тези про те, що основним дидактичним ставленням є взаємодія викладання та учіння, а метою навчання – передача і засвоєння соціального досвіду, і ввести характеристику їх взаємодії, узагальнивши його словом «процес» як «послідовна зміна станів системи» або як «сукупність послідовних дій для досягнення результату».

Навчання – це процес взаємодії викладання й учіння (вчителя та учня) з метою передачі і засвоєння соціального досвіду

Його двосторонність полягає в єдності

• викладання та учіння, де викладання виступає як управління навчанням;

• змістовної і процесуальної складових (чомуйі як навчати);

• навчання і виховання в кожному елементі навчального процесу.

Методологічною основою навчання є

• філософія пізнання (гносеологія);

• теорія управління;

• психологічне вчення про вищу нервову діяльність і психічні функції людини.

Гносеологія розглядає пізнання як вічне і нескінченне наближення до істини, що відбувається шляхом виникнення і розв’язання протиріч. Це вказує на рушійні сили пізнання, які матеріалізуються в навчанні у вигляді зовнішніх і внутрішніх протиріч. Зовнішні суперечності розгортаються як протиріччя системи з навколишнім світом. В якості такої системи може виступати сам процес навчання, його компоненти та учасники. Наприклад, протиріччя між:

• потребами суспільства і можливостями школи, вчителя, учня;

• вимогами навчальних програм і можливостями учня;

• пізнавальними потребами школяра і можливостями оточення їх задовольнити й ін.

Внутрішні протиріччя характеризують рух до істини всередині обраної системи. Якщо в якості такої виступає учень, то це можуть бути протиріччя між:

• знанням і незнанням;

• знанням і вмінням його застосувати;

• потребою в знаннях і досвідом пізнавальної діяльності;

• мотивами навчальної діяльності та її результатами тощо.

Основний алгоритм пізнання, представлений відомою формулою «від живого споглядання до абстрактного мислення, а від нього до практики», реалізується в навчанні у вигляді таких компонентів:

1) сприйняття дійсності органами почуттів;

2) переведення отриманих образів за допомогою мислення в абстракції (слова, схеми, поняття тощо).

3) застосування отриманих знань на практиці.

Варто зазначити, що практиці в філософії пізнання відводиться особливе місце. Вона виступає не тільки як результативний етап пізнання, але й як критерій істини. У навчанні це підкреслює нерозривний зв’язок теорії з практикою і спрямованість теоретичних пошуків на вдосконалення практики навчання. Термін «пізнання» в дидактиці біфункціональний. Він використовується для визначення пізнання в науці і пізнання в навчанні.

Розглянута вище категорія пізнання лежить в основі учіння - діяльності учня. Вона визначає, як підростаюча людина пізнає світ. В основі ж викладання, як управління навчанням, лежить теорія управління. Управління будь-яким процесом передбачає поетапність і циклічність управлінських дій, відповідних його функціям. В процесі навчання це реалізується у вигляді наступних етапів:

1) вивчення дидактичного явища, його аналіз, виявлення недоліків, що вимагають заповнення;

2) планування розвитку досліджуваного явища на змістовному й технологічному рівнях;

3) здійснення запланованого;

4) контроль за ходом і результатами процесу, визначення його ефективності;

5) корекція процесу для отримання більш значущих результатів;

6) далі – циклічний повтор. Це можна відобразити наступною формулою:

аналіз планування організація контроль корекція

планування

Психологічне вчення про вищу нервову діяльність і психічні функції людини стосується одночасно і викладання, і навчання, оскільки в залежності від характеристик і показників розвитку психіки учня (мислення, пам’яті, уваги, сприйняття і т.п.) учитель планує і реалізує навчальну діяльність, а дитина засвоює певну частину соціального досвіду.