2.3. Шлюбно-сімейне право
Основна форма шлюбу — моногамія. Та з розвитком суспільства виникають відхилення від цієї основної форми, що проявлялися, приміром, у багатоженстві. Заможні прошарки суспільства могли мати декілька дружин, а правителі — навіть гареми. Старшинство дружин визначалося порядком тих варн, до яких вони належали.
Шлюб вважався релігійним і моральним обов’язком людей, його мета – виконання релігійного обов’язку, дітонародження, продовження роду і, нарешті, сексуальна насолода. Шлюбний вік для чоловіків – не менше 20 років, для дівчат – 12 і навіть 8 років. У ідеальному шлюбі вік нареченої повинен відповідати третині віку нареченого.
Шлюби, зазвичай, укладалися всередині варн. При укладанні шлюбу до уваги брали, передовсім, не думку тих, хто одружувався, а волю батьків. Наречений сплачував за дівчину гроші чи давав її батькам подарунок (бика та корову). Жінка повністю підпорядковувалася чоловікові. У дитинстві вона повинна була підкорятися батькові, в молодості — чоловікові, після смерті останнього — синам. Розлучення могло здійснюватися тільки з ініціативи чоловіка. Згідно із Законами Ману, "якщо дружина не народить дітей, можна взяти іншу на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими - на десятому, якщо народжує тільки дівчат — на одинадцятому, але якщо говорить грубо — негайно." Після смерті свого чоловіка вдова не повинна була навіть вимовляти ім'я іншого чоловіка. Вона могла вдруге вийти заміж лише за брата свого чоловіка.
Спадкування здійснювалося тільки за законом. Спадкова частка дітей залежала від належності їхньої матері до певної варни. Так, якщо брахман мав дітей від жінок різних варн, то син брахманки отримував чотири частки, син кшатрійки - три частки тощо.
Отже, Закони встановлювали одношлюбність. Шлюб був патріархальним. Жінка-мати з одного боку, посідала високе становище. У деяких статтях вона ставиться вище, ніж учитель (гуру) і батько. З іншого – розвиток класового суспільства, приватної власності погіршував становище жінки. Закони Стародавньої Індії, здебільшого, фіксують статус жінки, навіть заміжньої, як неповноправного суб’єкта права, на якому лежать лише обов’язки перед чоловіком.
2.4. Кримінальне право
Закони Ману під злочином розуміють протиправне діяння. За Законами Ману відомі такі поняття кримінального права: форми вини, рецидив, співучасть, тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і винного до певної варни. Це вказує на досить високий рівень розвитку. Про існування в той час пережитків старовини свідчить збереження таких понять: принцип таліона ("міра за міру"), ордалії (суд богів), принцип відповідальності громади за злочин, вчинений на її території, якщо злочинець невідомий.
Види злочинів, вназаних у Законах Ману: державні злочини; злочини проти власності; злочини проти особи; злочини, що посягають на сімейні стосунки.
На першому місці стоять державні злочини: служба ворогам царя, поломка міської стіни, міських воріт і т.д.
Серед майнових злочинів Закони виділяють: крадіжку, даючи її градації, як таємне викрадення майна; грабіж, який чинять у присутності потерпілого і з насильством до нього. Каралися також приховування злодія і недонесення про бачені крадіжці.
До насильства, скоєного над особою, Закони Ману відносили і вбивство, і тілесні ушкодження. В Законах Ману згадуються також поняття необхідної оборони, вбивство, вчинене при захисті себе, охороні жертовних дарів, захисту жінок і брахманів, що не каралося.
Злочинами, які посягають на сімейні відносини, Закони вважають перелюбство, посягання на честь жінки.
Існувало безліч видів покарань, в тому числі: смертна кара в різних варіантах (посаджені на палі, спалення на ліжку або багатті, утоплення, затравліваніе собаками та ін.); для брахмана прирівнюється до страти гоління голови; членоушкоджуючі покарання (відрізання пальців, рук, ніг); штрафи; вигнання; тюремне ув'язнення.
Отже, Кримінальне право за Законами Ману, з одного боку, характеризується доволі високим для свого часу рівнем розвитку, а з іншого боку – відображають збереження старовинних пережитків. Характерною рисою покарань була іх жорстокість, а основною їхньою метою — залякування. Представники вищих варн несли меншу відповідальність за правопорушення, ніж нижчих.