2. Зміст законів ману
2.1. Станово-варновий поділ суспільства
Своєрідність суспільного стоячи Стародавньої Індії визначалося системою варн і спочатку щодо нерозвиненою формою рабовласництва. Варни виникли в період остаточного розкладання родового суспільства та формування в індійців рабовласницького способу виробництва і рабовласницького держави. Потім вони отримали закріплення і освячення в класовому суспільстві.
Індійські джерела, зокрема закони Ману, дають опис чотирьох варн: брахмани (жерці), кшатрії (воїни), вайшья (землероби, ремісники, торговці) і шудри (майже безправні батраки). При цьому брахмани, виконували жрецькі функції й знали священне вчення, займали найбільш почесне місце в суспільстві. Їх називали «авадхи» - недоторканні. Виникнення варни шудр зв'язується з частими війнами і посиленням майнової та суспільної нерівності. У результаті цього з'явилася велика кількість людей — не членів громад — шудр. Чужинці, прийняті в громаду, не отримували рівних з вільними общинниками прав. Вони не допускалися до вирішення суспільних справ, не брали участь у племінних зборах, не проходили обряду посвячення — «другого народження», на яке мали право тільки вільні члени громади, що називалися «двічі народженими». Шудри, що складали четверту, нижчу варну, були «один раз народженими».
Для кожної варни був сформульований свій закон способу життя —дхарма. Державне управління залишалося у веденні двох перших варн, причому виконання жрецьких обов'язків було привілеєм брахманів, військову справу — кшатріїв. Вайшьям було наказано займатися землеробством, скотарством, ремеслом іторгівлею. Шудрам наказувалося перебувати на службі в трьох вищих варн. Заборонявся перехід з однієї варни в іншу. Обмежувалася можливість змішаних шлюбів. Встановлювалося різне матеріальне відшкодування за убивство особи в залежності від його належності до певної варни.
У законах Ману згадується не тільки про варнах, але і про декілька розрядах рабів, що визначаються обставинами, які привели до встановлення рабства. Рабська праця не грав значної ролі у вирішальних галузях економіки Стародавньої Індії. Суттєвою особливістю давньоіндійського рабства була державного законодавства, спрямоване на обмеження свавілля господаря по відношенню до рабів. Поряд з рабовласницькими відносинами продовжували зберігатися значні пережитки первісно-общинного ладу. Раб від експлуатованих відрізнявся відсутністю права на особисте життя: він був річчю в образі людини, повністю знаходиться у владі іншого.
Отже, всередині кожної варни розвивалася соціальна нерівність, поділ на експлуатованих та експлуататорів, але кастові, общинні, великосімейні межі, скріплені правом, релігією, стримували їх злиття в єдину класову спільноту. Це й створювало особливе різноманіття соціальної структури Стародавньої Індії.
2.2. Право власності
Оскільки головною галуззю економіки Стародавньої Індії було сільське господарство, то земля належала до основних засобів виробництва і була свідченням багатства. Формально майже вся вона належала цареві. Значна її кількість перебувала також у власності сільських общин. У всякому разі, стародавні джерела згадують саме про царські і про общинні землі. Проте навряд чи можна сумніватися в тому, що існували й храмові землі. Згодом виникла приватна власність на землю. Царські маєтки не були такі обширні, як у Вавилоні чи Єгипті. Ними управляли царські управителі, а працювали раби, засуджені злочинці, наймані робітники. Землі, які належали общині, були її колективною власністю. Общинники одержували для обробітку ділянки, але розпоряджатися ними не могли. В пізнішу епоху, можливо, мали право 'їх продавати чи закладати, але документальних підтверджень цього немає. У законах Ману згадується тільки про те, що судові органи держави розглядають спори про земельні межі між общинами. Як уже зазначалось, про приватну земельну власність у тогочасних пам'ятках права згадок немає. Рухоме майно перебувало, поза всяким сумнівом, у повній приватній власності. Це підтверджується наявністю врегульованої правом великої кількості договорів, всіляких зобов'язань тощо.
Правом передбачено сім основних способів набуття власності: 1) купівля; 2) дарування; 3) спадкування; 4) знахідка; 5) здобич; 6) оплата за виконану роботу; 7) позика під відсотки. Перший, третій і четвертий способи були законними для усіх каст; п'ятий — тільки для кшатріїв; шостий і сьомий — тільки для вайшів; другий — тільки для брахманів. Відомими були й інші способи — виготовлення речі, набуття речі за давністю володіння (п'ять років, якщо володілець був сумлінним господарем, не звинувачувався у крадіжках). Виморочне, тобто безгосподарське, майно трьох нижчих каст переходило тільки цареві.
В законодавстві, у тому числі в законах Ману, нічого не сказано про форму укладення договорів. Однак при вирішенні спорів належало покликатися на свідків — отже, їх присутність була обов'язковою. Якщо свідків не було, то застосовували клятву й ордалії. З цього можна дійти висновку: єдиної, обов'язкової форми укладення договорів не існувало. Водночас були встановлені умови їх дійсності. Не вважали чинними (дійсними) договори, укладені з душевнохворими, дітьми, рабами, нетверезими, за допомогою обману, насильства, а також договори, укладені всупереч законові і звичаєві. Праву Індії були відомі зобов'язання з договорів і з причинення шкоди. Купівля-продаж. Об'єкт цього договору становили будь-які речі — відповідної ваги, обсягу, якості. Продавцем міг бути тільки власник речі. Згідно з законами Ману, продаж або дарування речі, здійснені не її власником, не можуть бути визнані дійсними. Коли ж все-таки річ була куплена не у власника, то покупець зазвичай притягувався до кримінальної відповідальності як співучасник злодія і тільки наявність свідків при здійсненні покупки звільняла його від відповідальності. Спірну річ повертали її власникові, збитки відшкодовували покупцеві, а продавця карали як злодія. При укладенні договору, крім присутності свідків, необхідно було показати куповану річ для виявлення всіх її вад. Якщо продавець намагався приховати недоліки речі, то він притягався до відповідальності.
Отже, період створення Законів Ману в Індії вже добре розуміли різницю між власністю і володінням, а охороні приватної власності приділялась значна увага. Серед головних видів власності Закони Ману називають землю. Зобов’язальні відносини розроблені в Законах Ману доволі детально. В основному, в законах говориться про зобов’язання із договорів.