10.Органи влади та управління Київської Русі Князь у Давньоруській державі

Як ранньофеодальна держава Київська Русь була не певною чітко окресленою територією, а сукупністю персональних княжінь. Територіальний принцип суверенітету на Русі з'явився на пізньому етапі державності, а доти загальним правилом була перевага персональних стосунків над територіальними. Державна структура - це своєрідна ієрархічна піраміда правителів різних рангів, пов'язаних між собою клятвою і вірністю. На її вершині перебував Великий київський князь1. Хоча київські князі були головними, Великими князями всієї держави, але з розвитком феодальних відносин самих лише засад сюзеренітету-васалітету було замало, відтак між київським і місцевими князями укладали міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.

Боярська рада

Вона до певної міри скеровувала діяльність князя, хоча певного юридичного статусу і кола повноважень не мала. За своїм кількісним складом ця установа була нечисленною (10-15 осіб), до неї входили наймогутніші феодали-землевласники, найвпливовіші князі, найвищі посадові особи, представники духовенства. Раду формував князь, він ініціював її скликання. Разом із боярською радою правитель обговорював питання оголошення війни й укладання миру, встановлення договірних стосунків з іншими державами. У галузі внутрішньої політики діяльність ради стосувалася обговорення та видання законів, висування кандидатур на державні посади.

Боярська рада мала також судові повноваження, розглядаючи справи, що стосувалися феодальної знаті чи інших впливових осіб. Вона брала участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових та інших питань державного життя. За відсутності князя або в разі його раптової смерті рада перебирала на себе функції головного владного органу, наділеного повноваженнями щодо встановлення влади нового правителя.

Віче як представницький орган держави

Віча були формою справжнього народовладдя, опікувалися найважливішими питаннями державного життя. Вони мали право призначати і знімати князів, і це останні визнавали. Тому правителі прагнули прихильності населення своїх волостей, шукали там підтримки для утвердження і зміцнення своєї влади. Народ дуже вірив, що всі негаразди суспільного життя може вирішити "добрий" князь. Тож місцеві громади вбачали гарантії свого добробуту і ефективного врядування не в законах, а в особі доброго правителя. Підтвердженням того є вигнання київським віче Великого князя Ізяслава у 1068 р. і запрошення на князювання Все-слава; рішення віче Києва про запрошення на київський стіл Володимира Мономаха у 1113 р., а 1146 р. - князя Ізяслава. Віче Чернігова у 1078 р. усунуло з посади князя Всеволода й обрало натомість Олега Святославовича.

Віча вели переговори з іноземними купцями, чинили вічовий суд і приймали закони. Іноді міщани карали на смерть або виганяли з міста найненависніших представників адміністрації, як це було, наприклад, під час київського повстання 1068 р. Рішення приймали без голосування, схвалюючи ту чи ту пропозицію криком.