5.Джерела права в античних містах-державах Північного Причорномор’я

 Провідними галузями права можна вважати цивільне (право власності, володіння), зобов'язальне, родинно-шлюбне, карне. Джерелами права слугували правовий звичай, декрети (закони) народних зборів, ради міста, розпорядження (псефізми) колегії, магістратур. Закон і звичай часто ототожнювались, і лише наприкінці V ст. до н. е. почали віддавати пріоритет законам. Однак, ухвалюючи нормативні акти, органи державної влади не могли не рахуватися зі звичаями і традиціями місцевих племен. У свою чергу, звичаї і закони випливали з принципу широкої право- і дієздатності громадян. Найчастіше регламентувалися право власності, право володіння, зобов'язальне право, особисті відносини між громадянами і стосунки в родині. Норми права захищали державну й приватну власність на землю, речі, худобу, рухоме і нерухоме майно, особу, рабів. Найтяжчими вважалися злочини проти держави: змова з метою повалення демократичного ладу або спроба його ліквідації, розголошення державної таємниці, державна зрада; злочини проти власності, посягання на життя, честь і гідність. Вони зазвичай каралися смертю. За інші правопорушення застосовувалися конфіскація майна, кари на тілі, штрафи. Судові функції у полісах виконували народні збори, рада міста, магістратури, колегії, урядовці. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки, позивачі, відповідачі. Суди використовувалися як інститут забезпечення народного контролю як над посадовими особами, так і над самими законами. Судовий процес мав змагальний характер: позивач і відповідач самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи апеляцій та касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням. Суд обмежувався голосуванням, спершу щодо наявності вини, а потім, якщо її доведено, стосовно винесення вердикту після того, як жодна зі сторін не запропонувала справедливого, на її думку, рішення. Отже, в містах Північного Причорномор'я панувало рабовласницьке право з відповідними типовими ознаками, і за суттю, формою та змістом воно нагадувало правову систему афінської полісної демократії класичної доби.

6. Боспорське царство: особливості його суспільного та державного ладу

Населення берегів Керченської протоки розпочалося в першій половині VI ст. до н. є. У V ст. до н. є. оформився союз кількох грецьких держав-полісів, розташованих на обох берегах протоки. Так виникло Боспорське царство, яке відіграло важливу роль в історичній долі народів Східної Європи. Свого розквіту Боспорське царство досягає у IV—III ст. до н. є. Саме до цього періоду належить спроба Боспору поширити свою владу і вплив на все узбережжя Чорного моря. Але вже з III ст. до н. є. Боспор вступає в пору поступового занепаду: спостерігається економічне ослаблення царства, країна зазнає глибокої економічної кризи, загострюються класові суперечності, спалахують повстання рабів. Хоча фінансові труднощі й були подолані, а повстання рабів і підкорених скіфських племен, яке спалахнуло у Пантикапеї в 107 р. до н. є., жорстоко придушено, колишнього процвітання Боспору повернути вже не вдалося. Державний устрій Боспорського царства не лишався незмін­ним. Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полісів, кожний з яких зберігав певну частку самостійності у внутрішніх справах. Характер влади перших правителів Боспору Археанакти-дів був своєрідним. Усі вони вважалися архонтами Пантикапею і всього Боспору. Однак, якщо в грецьких державах посада архонта була тимчасовою, то в Боспорській державі вона набула характеру спадкової влади. У 438 р. до н. є. влада переходить до династії Спартокідів, засновником якої став Спарток І. Нова династія прави­ла до кінця II ст. до н. є. Спартокіди, як це було й раніше, вважали­ся архонтами Боспору й одночасно — царями підвладних варварсь­ких племен. При цьому влада боспорських правителів поступово посилюється, дедалі більше наближаючись до монархічної- Коли Спартокіди у IV ст. до н. є. у боротьбі за розширення держави зу­міли приєднати до своїх володінь такий великий торговельний центр, як Феодосія, правитель Левкон І обрав собі титул «архонта Боспору і Феодосії, який царює над сіндами, торетами, дандаріями і псесами». Відомий тут у IV ст. до н. є. інститут співправителів, коли Левкон І одержав в управління європейський Боспор, а Гор-гіпп — азійський. У середині IV ст. до н. є. на боспорський престол вступили одночасно Спарток II і Перісад І. Соціальний лад. Соціально-економічний розвиток та суспільні відносини населення Боспорського царства ґрунтувалися на рабовласницькому способі виробництва, приватній власності на землю, засобах  виробництва, рабах. Суспільство поділялося на дві категорії:

а) вільних людей (пануюча верхівка, урядовці, работорговці, судновласники, землевласники, жерці, заможні купці й ремісники, ремісники- майстри, селяни-общинники (пелати);

б) невільників (раби приватні й державні). Окрім того, у державі проживали іноземці, громадяни  міст, які не мали рабів. Разом з селянами вони несли тягар державних податків та повинностей.

За етнічним складом населення Боспору було досить численним і строкатим: греки, скіфи, сінди, меоти, що мешкали в містах та селах. В соціальному відношенні вони займали різне становище - серед них були і раби, і землевласники, власники ремісничих майстерень, суден.

До пануючої верхівки належали: царська сім'я, її родичі та оточення, чиновники центрального й місцевого апаратів влади, судновласники, землевласники, работоргівці, власники ремісничих майстерень, заможні купці, представники військової родоплемінної знаті, жреці. Землею володіли і розпоряджалися боспорські царі, великі землевласники, тому в країні співіснували державна й приватна власність на землю.

Середній прошарок населення становили вільні громадяни, які не мали рабів, іноземці, а також вільні селяни-общинники - пелати. За право користування землею вони платили натуральні податки. У разі військової небезпеки чи нападу кочових племен, селяни брали участь в ополченні. Багаті представники корінного населення боспорських міст, значною мірою еллінізовані, разом із грецькою за походженням верхівкою суспільства, належали до рабовласницького класу, що виступав опорою боспорських царів, які теж володіли великими земельними угіддями та ремісничими ергастеріями, не цуралися зовнішніх торговельних операцій. Наслідком цього симбіозу стало нагромадження багатств в руках верхівки суспільства, що вело до посилення диференціації та стратифікації соціуму.

Найнижчий соціальний щабель займали раби, які поділялися на приватних і державних. Державні раби переважно використовувалися на будівництві громадських об'єктів: будівель, оборонних споруд, шляхів. Домашнє та патріархальне рабство переважало на племінних територіях. Працю рабів у сільському господарстві, де ті переважно вирощували хліб на продаж, широко використовували місцеві аристократи.