74. Ідея прогресу в історії

Прогрес (від латів.progressus - поступ, успіх) тлумачать як тип спрямованого розвитку, характеризується переходом від нижчого до вищої, від менш досконалого до досконалішого. Про прогрес можна говорити як стосовно системі загалом, і стосовно окремим її параметрами.

Історичний прогрес здебільшого трактується як висхідна лінія розвитку шляхом просування від простого до складного, від менш до­сконалого до більш досконалого. Таке розуміння прогресу зустрічаємо у О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса і Г.Гегеля. Ідея прогресу була пануючою на протязі ХУІІ-ХІХ століть. Саме в цей період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращо­го, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини.

З часом виникає своєрідний культ прогресу, поклоніння майбутньо­му, заради якого переступали через цінності минулого і сьогодення. Віра в гарантований прогрес, в здійснення (рано чи пізно, так чи інакше) «світлого майбутнього» провокувала легкодумний оптимізм, оманливе почуття ви­щості, більшої розвиненості кожного наступного покоління перед попере­дніми. Але який критерій прогресу? Що саме може бути аргументом, що все йде, врешті-решт, до кращого?

Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне обґрун­тування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння історії. Історія, за Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого типу суспільно-економічної формації до вищого стану суспільства. Марксом був запропонований об'єктивний критерій історичного розвитку рівень роз­витку продуктивних сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з цим, голо­вним економічним показником, визнавався й інший гуманістичний, зміст якого полягав у загальному становищі людини в суспільстві, в можливос­тях, котрі відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її по­треб і реалізації здібностей.

75. Чи слушним є ототожнення свободи із вседозволеністю?

— Свобода — це не тільки абстрактне поняття, це й реальне життя. Якісь форми свободи є. Нині у нас їх потрібно використовувати, щоб піднімати рівень культури суспільства та його самоусвідомлення. Свобода існує не задля себе, вона існує задля людини, і це не є вседозволеність. Свобода — це усвідомлення себе як особистості і праця над собою, це здійснення того, чого ти прагнеш. Свобода не покликана задовольнити всі примхи, це усвідомлення громадянських та етичних меж своєї поведінки, усвідомлення своїх обов’язків перед іншою людиною, перед громадою. Без усвідомлення цих обов’язків свобода вироджується в щось часто протилежне, бо тоді веде до насильства над іншою особою, до звуження можливостей інших людей.

76. Характерні риси філософії епохи Відродження.

Філософія Відродження ./15-16 ст. н.е../ - це посередня ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням нового часу. За своїм змістом вона є подвійною і супереч-ливою. На відміну від офіційної (так .званої університетської) священної науки середньовіччя виникають і поширюються не священні, а світські, людські (для всіх людей, а не тільки для вибраних) знання. Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи. Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV – XVI століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження.

У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людяний).

У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної  культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським. На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464). Основні риси філософії епохи Відродження. На завершення розгляду проблем філософії епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:

1. Гуманізм;

2. Геліоцентризм;

3. Критика схоластики;

4. Відродження античної діалектики;

5. Пантеїзм;

6. Повернення до матеріалізму;

7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.