1.Мовознавство-наука про мову, її природу і функції, будову, функціонування та історичний розвиток в усіх формах її існування. Предметом курсу “Вступ до мовознавства” є вивчення основних відомостей про мову, лінґвістичних понять і термінів, без яких неможливо вивчати жодну лінґвістичну дисципліну.

Спочатку наука про мову цікавилася тим,як правильно писати(Гр..),або читати чи вимовляти(Інд).Саме тому вона ототожнювалася з граматикою,призначенням якої було виробити правила письма.Правильне читання вимагало знань про словозміну та сполучення слів у реченні.Згодом граматика набуває саме такого значення - вивч. словозміни, сл\сп, та речення.Згодом у сферу м-ва потрапляє лексика і предмет м-ва розширився за рах. вивчення нових мовних явищ.

Розрізняють заг. і конкр. мов-о Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв’язок з мисленням, структура і закономірності функціонування всіх мов світу. Загальне мовознавство створює лінґвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним. Теоретичне мовознавство протиставляється прикладному. Прикладне мовознавство вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці мов, у практиці перекладу, навчання письма, читання. Конкретне мовознавство вивчає окремі (конкретні) мови або групу споріднених мов.

Мовознавство передусім пов’язане з такими суспільними науками як історія(мова фіксує у своєму словнику історичні факти життя народу), археологія(постачає віднайдені при розкопках пам’ятки писемності), етнографія(допомагає в дослідж. діалектів), соціологія(так як мова функціонує тільки в суп.), психологія(в мові відображ.менталітет,психічний склад народу), літературознавство(з м-ом спільний об’єкт вивчення-слово) та ін. Із природничих наук мовознавство пов’язане з фізіологією людини, антропологією, медициною, фізикою, кібернетикою, математикою, семіотикою, філософією та ін.

2. Спільними для всіх наук є вихідні підходи до дослідження явищ – індукція й дедукція. Індукція – метод дослідження, згідно з яким на підставі знання про окреме роблять висновок про загальне. Дедукція – метод дослідження, згідно з яким на основі загальних положень (аксіом, постулатів, гіпотез) роблять висновки про окремі факти. Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний.

Описовий

Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць окремої мови,пояснити особливості їх уживання. На осн. цього медоду ств. підручники, в яких описується фонетична і граматична будова мови. А також тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Порівняльно-історичний метод

Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення.

На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники

Зіставний метод

Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.

Структурний метод

Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу:

• дистрибутивний аналіз

(спир.на положення про те,що різні мовні елементи мають різне оточення-дистрибуцію. На осн дистрибуціі ми зможемо визначити у невідомому тексті межі слова,відокр. закінчення)

• аналіз за безпосередніми складниками

(аналіз слова,речення за будовою)

• трансформаційний аналіз

(здатність мовних одиниць перетв. на інші одиниці

Пр. спів пташок ---- пташиний спів)

• компонентний аналіз

(застосовується для опису значень слів. Суть його полягає в розчепленні слова на семи-елементарні смисли )

3.(4) Походження мови — передумови і початки розвитку мовної діяльності суспільства. Як одна з основних ознак суспільства мова почала формуватися на етапі появи первісної людини. За однією з гіпотез, це було тривале поступове перетворення біологічно зумовлених неусвідомлюваних інстинктивних вигуків в осмислені звукові засоби комунікації давніх людей. Припадало воно в основному на другу половину неандертальської фази розвитку людини (в кінці раннього палеоліту, бл. 200-50 тисячоліть тому).Становлення мови в первісному суспільстві було закономірно підготовлене важливими об’єктив. передумовами соціального і біологічного характеру. Вирішальною соціальною передумовою був поступовий перехід до справжньої трудової діяльності, пов’язаної з виготовленням знарядь праці. Суспільний характер праці, необхідність координації дій учасників трудового процесу викликали потребу в свідомому застосуванні певних звукових сигналів. Іншою об’єктивною передумовою формування мови була здатність предка людини відтворювати ряд спадково закріплених вигуків, які інстинктивно пов’язувалися з певними типовими для стада істотними життєвими ситуаціями — небезпекою, появою здобичі, зміною напряму руху тощо. Поступово такі вигуки почали свідомо застосовуватися первісної людьми у зв’язку з відповідними діями, спочатку в самій трудовій ситуації, а згодом і поза нею як її позначення. Припускають, що до початку розвитку звукової мови на основі інстинктивних вигуків, а частково й пізніше, предки первісних людей протягом тривалого часу (можливо, 2 — 3 млн. років) спілкувалися за допомогою жестів.

Потім урізноманітнення видів праці і пов’язаних з ними трудових ситуацій привело до свідомого варіювання вигуків і розширення їхньої кількості. Артикуляційно нерозчленовані спочатку вигуки дедалі більше ставали членороздільними. Звукові комплекси, які набували характеру мовних знаків — слів, спочатку мали не-диференційну семантику й означали як певний процес дії, так і його об’єкт, знаряддя чи результат. З наступним виділенням у свідомості уявлень і примітивних понять про предмети як об’єкти, що мають істотне значення для життя людини, почали створюватися форм. варіанти назв для предметів, відмінні від позначень дій. Це зумовлювало розширення лексичного складу мови і вдосконалення її фонетичної структури.

Оскільки ці процеси, що відбувалися в умовах роздільного існування первісних людських колективів на віддалених одна від одної територіях, уже втратили безпосередній зв’язок з первісними природними вигуками, спільними для всього виду предка людини (і для раннього неандертальця), у різних первісних людських колективах почалося формування на єдиній початковій основі багатьох місцевих різновидів мов.

Проблема походження мови виникла задовго до сформування мовознавства як науки. Серед багатьох попередніх спроб її розв’язання виділяються теорія божественного походження мови *(ведійські, біблійні( Міф про вавілонську башту . Мораль міфу продовжує ту ж тенденцію, що і історія про потоп: людина, незважаючи на те, що йому був учинений страшний урок, продовжує, будучи зараженим первородним гріхом, в гордині своїй прагнути до недосяжного рівності з Богом. Прагнення це, однак, виражається не в самовдосконаленні людини, не в його духовному зростанні і вже, звичайно, не в дотриманні заповідей Яхве, а в спробі досягти рівності найпростішим і грубим шляхом - шляхом «​​злому» житла Бога.) та інши релігійні міфи),

*теорія свідомого витворення мови людьми (давньогрецький філософи,

* теорія «суспільного договору» в XVII — XVIII ст.),

* звуконаслідувальна теорія (стоїки, Г. В. Лейбніц, Ш. де Бросс),

*трудова теорія (Л. Гейгер, Л. Нуаре).

В укр. мовознавстві проблему походження мови висвітлювали Леонід Булаховський, М. Я. Калинович та ін.

"Азербайджанська Лінгвістична Школа" вважає, що механізм появи сучасних досконалих і надскладних людських мов повністю ідентичний з еволюційним механізмом писемності . Тобто, як розвиток писемності переживало стадії:

• I етап: графема = речення (піктографічна писемність);

• II етап: графема = слово або словосполучення (ідеографічний писемність);

• III етап: графема = склад (складова писемність);

• IV етап: графема = звук (фонетична писемність)

ті ж траєкторії зазнав і мова, і еволюціонував через етапи:

• I етап: фонема = речення (піктографічним мова);

• II етап: фонема = слово або словосполучення (ідеографічний мова);

• III етап: фонема = склад (силабічний мова);

• IV етап: фонема = звук (фонетичний мова).

Тобто, якийсь крик спочатку заміняв (позначав) ціле речення, потім

тільки частина цього речення, а потім - частина слова

5. Диференціація – процес, за якого з однієї мови виникає дві або більше мов. Говорячи різними варіантами однієї і тієї ж мови, людям внаслідок поступового розходження цих варіантів стає важко розуміти одне одного, і ці варіанти починають сприйматися як різні мови. Так, колись була одна слов'янська (праслов'янська) мова. У результаті її диференціації виникли всі сучасні слов’янські мови. Внаслідок диференціації з єдиної норвезької мови виникли сучасні норвезька та іспанська мови. У ІХ столітті Частина норвежців переселилася до Ісландії. Оскільки з материковою мовою тісних зв’язків не було, то розвиток норвезької мови в Норвегії та Ісландії пішов різними шляхами. Сучасна ісландська мова – це законсервована норвезька мова ІХ століття. Із єдиної сербсько-хорватської мови останнім часом виникли дві мови – сербська і хорватська.

ІНТЕГРАЦІЯ МОВ-протилежний диференціації процес, за якого з декількох мов чи діалектів виникає одна мова.. І. м. відбувається або шляхом відмови від однієї мови з переходом на іншу (напр., перехід протоболгарських племен до вживання слов. мови), або злиттям мов у єдину, що істотно відрізняється від мов, які інтегрувалися (напр., внаслідок злиття давньогерм. діалектів і франц. мови норманських завойовників розвинулася сучас. англ. мова). І. м. пов'язана з процесами екон., політ. і культур. інтеграції, етнічного змішування. Найчастіше спостерігається при взаємодії споріднених мов і діалектів.

6. Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.

Літературна мoва — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності.

Зміст поняття «Літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку.

7 Генеалогічна класифікація мов (від грец. — родовідний) — класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості (див. Спорідненість мов). Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонет., грамат. і лекс. відповідностей, що закономірно повторюються у спорід. мовах. Спорідн. мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (напр., сучас. слов’янські мови походять від колишньої спільнослов'ян., або праслов'янської, мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін держ. кордонів, етн. змішування і т. ін. Спорід. мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії — надродини (гіперсім'ї). Напр., українська мова належить до східнослов'ян. підгрупи слов'ян, групи індоєвропейської родини мов, яку окр. вчені об'єднують разом з ін. родинами в ностратичну (бореальну) надродину.

На відміну від плюраліст, типологічної класифікації мов, генеалогічна класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми для кожної окр. родини й інколи схематично зображається у вигляді генеал. дерева, але реальні відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх подає схема.

Загальна характеристика мов світу

Всі ми знаємо, що люди у різних куточках світу розмовляють різними мовами. Деякі з них чимсь схожі, а деякі - не піддаються порівнянню. Сьогодні вчені нараховують від 2500 до 5000 мов. Більшість із них відносять до певної мовної сім'ї. Існують також мови, які не піддаються класифікації. Їх зараховують до групи ізольованих мов або ж утворять одномовні сім'ї. Лінгвісти нерідко ламають собі голову над тим, яка мова є мовою, а яка - всього лише його діалектом. Завдання це цікаве, але складне. Тому загальнодоступна література не дає однозначних даних щодо мов та сімей, які вони утворюють. Розглянемо все-таки самі численні з них.

Після відкриття санскриту європейські вчені почали шукати родинні ознаки між мовами Європи та Азії. У підсумку, виділили першу мовну сім'ю, яку всі знають як індоєвропейську. Сьогодні вона представляє романську, германську, кельтську, балтійську, слов'янську, тохарську, індійську, іранську, вірменську, анатолійську (хетто-лувійську), грецьку, албанську та італійську мовні групи. При цьому анатолійська, тохарська та італійська групи складаються з мертвих мов. Простіше кажучи, ці групи включають більшість відомих нам мов: англійська, французька, німецька, італійська, польська, українська, латинська та багато інших. Саме ними ми найчастіше користуємося й вивчаємо як іноземні. Мови індоєвропейської сім'ї походять від єдиної праіндоєвропейської мови, носії якої жили приблизно 5-6 тис. років тому. Лінгвісти донині не можуть визначити місце її зародження. Багато хто вважає, що древніми індоєвропейцями були представники «ямної культури», які у III тис. до н.е. жили на території східної України та півдня Росії.

Друга за чисельністю носіїв є сім'я афразійських мов, яку часто називають семіто-хамітською. Цей термін з'явився наприкінці 19 століття, але історія його виникнення йде коріннями ще у біблійні часи. Спершу було введене позначення «семітська». Лінгвістично воно походить від ім'я Сим (Сем), що належало родоначальникові багатьох народів відповідно до книги Буття. Тому єврейські та близькі до нього мови зараховують до семітської. У Біблії поряд з потомством Сима прираховуються й нащадки Хама, серед яких названі Мицраїм (Єгипет), Хуш (кушити) та ін. Довгий час до об'єднання афразійської сім'ї мови африканських народів відносили до хамітської групи. Надалі з'ясувалося, що під терміном «хамітські» мають на увазі мови, іноді досить далекі одна від одної, але разом з тим окремі «хамітські» мови мають точки дотику з мовами семітськими. Нарешті у 1887 р. лінгвіст Ф. Мюллер запропонував ввести термін «семіто-хамітські мови» для позначення сукупності семітських і хамітських мов, що використовується й сьогодні. До складу сім'ї входять більше 300 мов, серед яких арабська, давньоєгипетська, сомалі, іврит, оромо, хаус та багато інших.

Через величезну кількість подібних мовних груп та сімей деякі вчені використовують поняття макросімей. Найбільш визнаної є афразійська макросім'я, а також ностратична, куди відносять індоєвропейську сім'ю.

У цілому лінгвісти виділяють близько 240 мовних сімей, але їхні границі дуже розмиті, оскільки важко домогтися єдиної думки у схожості та розходженнях між мовами. Проте, це робить подорож у світ лінгвістики ще більш захоплюючим.

8 Природа і сутність мови.

Спроби відповісти на питання про природу і сутність мови було зроблено ще вченими давніх Китаю, Індії, Греції, Риму, але й донині однозначного розв’язання цієї проблеми немає. У науці відомі три погляди на природу мови. Одні вчені розглядали мову як біологічне явище (німецький мовознавець Август Шлейхер, що започаткував натуралістичний напрям у мовознавстві, вважав, що мова – природній організм, який народжується, розвивається, старіє й вмирає). Другі – як психічне (німецькі вчені Макс Мюллер та Йоганн-Готфрід Гердер, Вільгельм фон Гумбольдт). Треті – як суспільне (Дені Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Поль Лафарг, Антуан Мейє, Фердинанд де Соссюр та ін.).

9. Функції мови

Основними функціями мови є: комунікативна (спілкування), мислетворча (формування й формулювання думки), репрезентативна (функція позначення світу речей)= інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей. акумулятивна (нагромадження і зберігання інформації),

когнітивна (пізнавальна), інтегруюча (мова об’єднує людей у групи пр. за віком)

емотивна (вираження почуттів, емоцій), експресивна (самовираження, мова свідчить про внутрішній стан мовця,пр. інтонація), імпресивна(мова впливає на слухача метою спонукання до дії), естетична (мова задовольняє потреби слухача)

10. Мова як особлива знакова система.

Мова - знакова система, що є універсальним засобом встановлення взаємовідношень людини з довкіллям у процесі її життєдіяльності. Людина засвоює мову, а потім використовує її у різних видах діяльності з певною метою. Розуміння знакових властивостей мови необхідне для того, щоб краще уявляти собі пристрій мови і правила його вживання.

Слова людської мови є знаками предметів і понять. Слова - це найчисленніші і головні знаки в мові. Інші одиниці мови також є знаками.

Знак - матеріально виражене умовне і довільне позначення чогось.

Знак являє собою замінник предмета з метою спілкування, знак дозволяє мовцеві викликати у свідомості співрозмовника образ предмета чи поняття.

Типи знаків:

1. Знаки ознаки (передають інформацію про предмет чи явище через зв'язок з ним) Приклад: дим - означає щось горить.

2. Знаки сигнала (мають штучний характер, тобто договірний зв'язок з явищами) Приклад: дзвоник з пари .

3. Знаки – символи ( уособлюють певні ознаки) Приклад: книга – символ знань.

4. Мовні знаки (це матеріальне утворення, що репрезентує предмет, якість, відношення до дійсності. Сукупність мовних знаків утворює знакову систему – мову. Найтиповішим мовним знаком є слово).

Мовний знак являє собою єдність ПВ (плану вираження – кількість букв, звуків) і ПЗ (плану змісту – значення).

Основні властивості мовних знаків:

• Звукове вираження і здатність до взаємосполучення

• Поліфункціональність (понятійна і емоційна функції)

• Універсальність (обслуговує усі сфери життя людини)

• Дифузність (здатність одиниць нижчих рівнів функціонувати у складі вищих рівнів)

• Мовний знак має ПВ і ПЗ

Зазначені вище властивості знака обумовлюють ряд вимог культури мови.