100.Теорія Ван Тігема.

Вперше думку про загальний принцип будови стебла і кореня висло­вив французький ботанік Ван Тігем (1839-1912). Він розробив теорію, згідно з якою корінь і стебло з чітко відмежованим центральним циліндром, або стелою, та навколишнім шаром кори є універсальним типом будови осьо­вих органів. Базуючись на своїх дослідженнях, Ван Тігем встановив зако­номірності поступового ускладнення будови осьового циліндра у процесі еволюції. Однак, щоб охопити повністю всю теорію і довести єдність усіх сте- лярних форм, як видозмін єдиного типу осьового циліндра, у Ван Тігема не вистачило доказів.

101.Типи стели однодольних, дводольних, голонасінних.

Розрізняють два підтипи диктіостели:

- еустела - зустрічається у голонасінних і більшості дводольних рослин;

-атактостела - характерна для однодольних, у яких кожний провідний пучок є листковим слідом (рис. 71).

Останньою ланкою в еволюції стели є атактостела однодольних рослин.

Вона відрізняється від еустели відсутністю камбію в пучках і складною картиною просторо­вого проходження по стеблу, що забезпечує рівномірний розподіл їх по всьому попере­чному перерізу.

Осьовий циліндр коренів формувався інакше, ніж у па­гоні. Зокрема, структура стели кореня, хоч і схожа на актинос- телу стебла, одночасно виявляє принципові відміни. Структур­ні пристосування цього органа були направлені на поглинання речовин з ґрунту, тоді як стела пагонів виникла в процесі фор­мування листостеблового ор­гана, пристосованого до фото­синтетичної діяльності.

Вершиною еволюції стел у вищих рослин є паренхіматизо- вана стела, в якій кожний про­відний елемент (трахеїда, тра­хея, ситоподібна трубка) межує з живою паренхімною клітиною. Тому самою прогресивною формою покрито­насінних є трав'янисті рослини, у яких стела найсильніше паренхіматизована.

102.Теорія гістогенів.

Верхівкова меристема - найактивніша та важлива частина пагона, його ростовий центр. Вона формує прокамбіальні тяжі, листки, вегетативні та генеративні органи. Листки і бруньки теж беруть початок від верхівкової меристеми стебла.

Існують різні теорії формування верхівкової меристеми стебла. Спочат­ку визнаною була теорія гістогенів, запропонована у 1868 р. І.Ганштейном Згідно з цією теорією у квіткових рослин у верхівковій меристемі є група ініціальних клітин, які розташовані у декілька шарів. Ці клітини утворюють біля себе шари меристематичних клітин, або гістогени. Клітини гістогенів відрізняються за формою, розмірами, клітинним вмістом і розташуванням. На основі цього Ганштейн розділив масу меристематичних клітин на трилій: то гени: дерматоген, периблему і плерому (рис. 73).

Гістогени в міру їхнього розвитку перетворюються на постійні тканини:

· дерматоген перетворюється на епідерму;

· з периблеми формується первинна кора;

· з плероми - центральний циліндр стебла, або стела.

Більш визнаною є теорія туніки і корпуса, запропонована у 1924 році А.Шмідтом. Згідно з цією теорією верхівкова меристема складається з двох

частин: зовнішньої - туніки (верхній одяг), клітини якої діляться анти­клінально та центральної - корпуса (тіло), клітини якої діляться у різних напрямках.

Туніка містить до чотирьох ша­рів клітин. Із зовнішнього шару туні­ки утворюється епідерма. Крім епі­дерми, одношарова туніка утворює в стеблі кору. За рахунок корпуса формується осьовий циліндр, а у ви­падку одношарової туніки - осьовий циліндр і внутрішня частина кори, або вся кора.

Ініціалі корпуса діляться повіль­ніше ніж інші меристематичні клітини.