1.4 Функції притч

В літературознавстві також відсутнє всебічне висвітлення питань про походження, особливості історичних змін, своєрідність тематико-проблематичних обріїв притчі. Більш-менш чітко визначено її основні функції.

Переважаюча функція традиційної притчі – дидактична, тобто представлення моральних істин, які спочатку мали релігійну забарвленість [3, с. 323]. Розширення кола тем сучасної німецької притчі вирізняє останню ще й соціально-критичною та етико-філософською функцією (притчі авторів: М. Бубер, Ф. Кафка, Б. Брехт, Х. Брох, В. Борхет). На відміну від традиційної притчі в сучасній ознака сюжетності більш послаблена, і притча цілком зосереджується на етичній або філософській проблемах (притчі Ф. Кафки).

Н. Пезешкіан виокремив наступні функції притч:

• функція дзеркала (за допомогою історій людина може порівняти свої думки й переживання з тим, про що розповідається в цих історіях, і сприйняти те, що наразі відповідає власним психічним структурам);

• функція моделі (як відомо, історії – це моделі, отже, вони допомагають учитися за допомогою моделі: дають можливість людині по-різному інтерпретувати зміст історій, подій, викладених у них, зіставити цей зміст із власною ситуацією);

• функція опосередкування (історія стає своєрідним захисним буфером, що дозволяє учасникам висловити свої думки через власне розуміння історії);

• функція зберігання досвіду (легко запам'ятовуються й, оскільки пов'язані з досвідом, допомагають зберігати його);

• функція носія традицій (історії та притчі спрямовують думку за межі індивідуального життєвого обрію й передають естафету думок, міркувань, асоціацій далі);

• історія як помічник у поверненні на більш ранні етапи індивідуального розвитку (їх використання допомагає зняти напруженість у групі, атмосфера стає теплішою; також слід зазначити, що історії звернені до інтуїції та фантазії) [37].

Висновки до розділу 1

Притча є одним із найдавніших і найтаємничіших жанрів мистецтва слова, традиційно асоційованих із мудрістю, що містить норми етичної поведінки, морального вибору, релігійні максими. Притчі є загальнолюдським надбанням і зустрічаються у фольклорі більшості народів світу. У різні епохи розвитку європейської культури, яка базується на біблійній притчевій традиції, інтенсивність звернення до притчевих засобів побудови тексту то спалахує, то згасає. Наприклад, середньовіччя у будь-якому літературному тексті намагалося відшукати притчевий смисл. ХХ ст. також ознаменувалося “реінкарнацією” притчі, поштовх до якої дала східна притчева традиція.

У сучасній як західній, так і пострадянській гуманітаристиці притча стає надзвичайно популярним поняттям. Характерною рисою сучасного сприйняття притчі постає розмивання її меж, прагнення зарахувати до неї будь-які умовні форми – метафоричне, символічне і просто філософсько-узагальнене переосмислення дійсності. Водночас, у сучасній гуманітаристиці немає однозначного уявлення про сутність цього феномену, не існує чіткої дефініції поняття “притча”.

Притча сьогодні є досить привабливим для дослідників феноменом, який має розглядатися в літературознавчому контексті як певний вид дискурсу, автокомунікативний та монологічний за природою, номотетичний та імперативний за змістом, що вимагає від адресата вільного вибору на користь сакрального знання, яке дозволить людині безпосередньо осягнути ту частку пізнання, котра відповідає рецептивним можливостям її свідомості.