1.3 Типологізація німецькомовної притчі

Притча, як і будь-який тип тексту, має певні часові рамки, яким притаманні структурно-композиційні та стилістичні особливості текстів даного періоду. Проблемами розгляду німецькомовної притчі як типу тексту, її типологією займалися як вітчизняні, так і німецькі філологи. У німецькій філології В. Бретшнейдер [25, с. 26] запропону вав наступну типологію притч:

1) релігійна та метафізична притча. До такого типу автор відносить притчі насту пних авторів: M. Бубера, Ф. Kафки, Г. Броха.

2) політична притча ( Б. Брехт, Ґ . Кунерт, Р. Kунце);

3) феноменальна притча, тобто параболічний виклад, пояснення явищ людського існування (Р. Mузіль, Ф. Дюрренмат, E. Штріттматер, Х.Meкель).

Із наведеної типології притч ми бачимо, що з самого початку притчі притаманне релігійне забарвлення. Автори притч першого типу, М. Бубер і Г. Брох, були представниками християнсько-іудейського світу . Крім того, В. Бретшнейдер зазначає, що притчі Ф. Кафки також спрямовані на проблеми віросповідання. Авторам притч другого типу, Б. Брехту та Ґ.Кунерту, притаманний опис марксистського світу . Притчі М. Бубера носять дискусійний характер, а притчі Б. Брехта і Ґ. Кунерта спрямовані більш на марксистський світогляд, аніж на критику тогочасного суспільства. Притчам третього типу характерно бажання формувати світогляд суспільства, обмінюватися досвідом. Це вже не повчальна, а питальна притча, яка хоче наштовхнути на нове мислення і ставити запитання. Саме це є завданням для Ф. Дюрренмата, Р. Музіля, Х. Мекеля, В. Шнурре [25, с. 71-73].

Іншим німецьким дослідником притчі І . Браком [27, с. 14] було виокремлено такі типи притч:

а) біблійна притча(притча про втра ченого сина з Нового Запові ту);

б) дидактична притча (Б. Лессінг);

с) закодована притча (Ф. Кафка);

д) абсурдна притча (З. Бекет, Г. Пінтер , Є. Іонеско).

На відміну від типології притч за В. Бретшнейдером, у вище наведеній типології з’являється ще три типи притч, яких бракує у попередній: дидактична, закодована, абсурдна.

Переважна функція традиційної притчі – дидактична: представлення моральних істин, які початково мали релігійну забарвленість [18, с. 323].

В сучасній німецькій притчі з розширенням кола тем приєдналися ще соціально-критична та етико-філософська функції (М. Бубер, Ф. Кафка, Б. Брехт , Х. Брох, В. Борхет). На відміну від традиційної притчі в сучасній ознака сюжетності більш послаблена, і притча цілком зосереджу ється на етичній або філософській проблемах (Ф. Кафка). Поняття „сучасна притча” як антитеза традиційній притчі 18 ст . включає різні форми викладу.

Типологію сучасної притчі здійснив Т . Ельм [27, с. 22], виокремивши наступні типи притч:

– соціально-критична моральна притча: Брехт, Баєрль, Фріш, Джонсон, Блох, Кунерт – Бьоль, Камус, Хільдесхаймер, Єнс, Шнурре, Вальзер;

– екзенстенціалістично-вирішальна притча: Зартре, Камус, Дюрренмат, Вальзер, Лєнц, Хоршельман;

– пізнавально-критична метафізична притча: Хофманшталь, Рільке, Дьоблін, Брох, Музіль, Вальзер, Кафка,(послідовники Ф. Кафки: Аіхінгер, Бузатті, Дюрренмат, Kaзaк, Лєтау, Meкель, Носак);

– політично-утопічна притча: Морріс – Блох–Орвель, Єнс;

– ритуальна екзистенціалістична притча: Бекет, (,,абсурдний‘ ‘ Театер: Іонеско, Генет, Пінгет, Хільдесхаймер) – Міхаукс.

Наведені вище класифікації свідчать про широке розмаїття різновидів притч і у формальному, і в змістовому, зокрема тематичному плані, про значне розширення сфер її застосування і впливу, що віддаляє ці тексти від традиційної власне притчі. Слід врахувати те, що притча продовжує розвиватися надалі, а її межі також змінюються.

У вітчизняній та німецькій філології дослідження дидактичних жанрових форм, які остаточно сформувалися і набрали найбільшого розквіту в німецькій літературі епохи Просвіти, дозволило виокремити особливий різновид віршованої притчі – віршовану повчальну розповідь-притчу. Дидактична (повчальна, моральна) розповідь в віршах посідає значне місце, насамперед, у творчості всіх поетів-байкарів 18 ст . При розгляді байки і притчі звертається у вага на те, що дидактична віршована розповідь, як байка та притча, має також своє тлумачення, свій інакомовний смисл, експліцитно виражений висновок, мораль, яка наштовхує на певний характер дій або застерігає від них. При розмежуванні байки і притчі акцентується те, що віршована повчальна розповідь описує історію, яка могла б відбутися насправді, ця історія знаходиться в межах можливого, як і в випадку з притчею, а в байці майже завжди розглядається випадок, далекий від можливого. Від власне притчі вона відрізняється докладним, поетичним і конкретним викладенням сюжету, що зближує її з віршованою байкою, насамперед з її поетично-розважальним архетипом. У свою чергу персонажами повчальних віршованих розповідей завжди виступають люди, описані в цілком реальних життєвих ситуаціях. Таким чином, віршована повчальна розповідь, згідно концепції Л.С.Піхтовнікової, розглядається як віршований різновид притчі, властивий перш за все літературі епохи Просвіти [18, с. 324–326].

До вiршованих повчальних розповiдей , тобто до вiршованих притч, Л.С.Піхтовнікова [18, с. 325] відносить такi твори: “Faustin” (Lessing); “Mittel, bei Hofe alt zu werden” (Hagedorn); “Der Informator”, “Der alte Dichter und der junge Kritikus”, “Dergütіgе Besuch”, “Die beiden Мädсhеn”, “Der Sсhwätzеr”, “Das junge Мädсhеn”, “Der beherzte Entschluss”,“Selinde”, “Der sterbende Vater”, “Der grоssmütіgе Räubеr”, “Der junge Prinz” (Gellert); “Vater und Sohn” (Lichtwer).

На основі наукових праць, в яких розглядаються такі типи тексту повчального характеру, як байка, притча, віршована притча, ми дійшли висновку, що твори баварського поета 20 сторіччя, Є. Рота, відносяться до типу тексту повчального характеру “віршована притча” (притчоподібний вірш) з елементами іронії та сатири. Повчальна віршована розповідь це, як правило, вигадана і представлена у всіх деталях розповідь, яка ніби дійсно відбулася. Подібно байці і притчі вона може мати експліцитно виражений висновок, мораль, яка наставляє на певний характер дій або застерігає від них. Повчальна віршована розповідь описує історію, яка могла б відбутися насправді, тобто, як і у випадку з притчею, ця історія знаходиться в межах можливого. Персонажами повчальних віршованих розповідей завжди є люди, представлені в цілком реальних життєвих ситуаціях. Таким чином, повчальна віршована розповідь може розглядатися як віршована притча. Але від власне притчі вона відрізняється докладним і конкретним викладом сюжету, що зближує її з байкою.

Підставою для визначення типу тексту віршів Є. Рота як віршована повчальна розповідь нам послужив той факт, що в його творах наявні головні ознаки притчі і віршованої притчі (експліцитна мораль чи філософська думка, яка наштовхує на певний характер дій або застерігає від них; головна дійова особа – людина, представлена у життєвих ситуаціях, що не виходять за рамки можливого, на прикладі життєвої ситуації наочно ілюструється будь-яка істина морального чи філософського характеру). Отже, на основі того, що вірші Є. Рота поєднують у собі ознаки притчі і повчальної віршованої розповіді, є всі підстави відносити твори Є. Рота до типу тексту віршованої притчі чи притчоподібного вірша [40].