1.2 Історичне походження притчі

Притча — алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Жанр притчі з'явився у фольклорі, він походить від аполога (казки про тварин). З аполога розвинулася і байка. Ю. Клим'юк, порівнюючи притчу і байку, відзначає, що близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й розвинулася власне байка і притча. "Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови, — пише Ю. Клим'юк, — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей: якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої думки...[39].

У світовій художній літературі двадцятого століття інтерес до жанру притчі значно посилився. Визначальною особливістю такого зацікавлення стала тенденція до використання притчі як складової частини у творах різноманітних жанрів. Йдеться, насамперед, про появу роману-притчі, повісті-притчі, оповідання-притчі, новели-притчі у прозі, а також п’єси-притчі у драматургів. Психологічне підґрунтя цього процесу було проаналізовано К.Юнгом. Літературознавці і письменники ХХ століття визнають звернення до алегоричності оповіді на новому рівні, використання готових загальновідомих сюжетів (притч, міфів) як складових новоутворень, що стає ознакою сучасного мистецтва.

Маркованість, вибраність притчі як високого жанру, наближеного до біблійного канону, «успішно» допомогла їй оминути трансформації, переорієнтації на якісно нові, вільніші структури в ХІХ – початку ХХ ст., у період великих жанрових перетурбацій часів романтизму, реалізму та модернізму. Хоча ці епохи загалом не тяжіли до дидактизму, тому притча не могла бути центром, еталоном для побудови інших жанрів, як, для прикладу, це було в часи ранньохристиянської чи середньовічної літератури. Проте від другої третини ХХ століття спостерігаємо небачене зацікавлення письменників (насамперед зарубіжних) притчовими формами, які так чи інакше починають використовувати в художній практиці Ф. Кафка, Б. Брехт, Ж. Ануй, А. Камю, Е. Хемінгвей, К. Е. Портер, К. Абе, В. Голдінг – твори цих та інших письменників мають яскраво виражену притчову основу. Відтоді жанровий канон ніби витає в повітрі. Проте відбувається й суттєва трансформація притчі. Адже, по-перше, синтетичність авторських новотворів за своїм загальним виглядом лише віддалено нагадує власне притчу, невеличку алегоричну оповідь з моралізаторською кінцівкою, по-друге, поняття дидактики, виходячи з творів перелічених письменників, втрачає актуальність як тенденційне, моралізаторське, напучувальне, тобто тоталітарне.

Жанр, який за інерцією називають дидактичним, перестає бути таким. Причина модифікації – дезорієнтація особи у швидкоплинному, мерехтливому світі, втрата моральних, як і будь-яких інших, авторитетів, тотальність плюралізму, що в наслідку веде, на думку П. Фейерабенда, до усеїдного принципу «все годиться» [42].

У середині 60-х років ХХ століття з’являється ряд праць, присвячених питанням форм умовності у художніх творах, а саме: А. Михайлова «Про художню умовність», А. Кравченко «Художня умовність в українській радянській прозі», Т. Аскарова «Естетична природа художньої умовності» тощо. Також ці питання обговорювалися у «Литературной газете» та на сторінках журналу «Дніпро». Своє бачення цієї проблеми висловили такі літературознавці, як М. Ільницький, Г. Штонь, В. Дончик та інші.

Доки відбувалася дискусія про доцільність використання форм умовності у літературі, вийшли художні твори, які засвідчили великий творчий потенціал цих форм. Міф, притча, парабола (як основні види вияву умовності) не тільки входять у роман, повість, драму, а й стають їх конструктивною основою. У результаті виникають синтетичні жанрові форми: роман-монолог, роман-есе, роман-притча, роман-міф, повість-притча. «Гібридні» жанроутворення викликали шалений резонанс і зацікавлення як літературознавців, так і читачів. Отже, вже на початку 70-х років ХХ століття письменники виробили і застосували новий засіб осмислення й творення буття. Притча, міф, парабола широко увійшли в арсенал письменницьких засобів. Форми умовності зображення використовували В.Земляк, В.Яворівський, В.Шевчук та інші. Окремі дослідники заговорили про своєрідний «притчевий бум». Кульмінація цього жанрово-стильового явища припадає на середину 70-80-х років. У ХХ столітті притча не тільки видозмінилася в літературі, а й проникла в інші види мистецтва – театр, кіно, живопис... Це дає підстави говорити про новий етап розвитку притчі [39].