Міністерство освіти і науки України

СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Інститут іноземної філології

Кафедра німецької філології

Курсова робота

НІМЕЦЬКОМОВНА ПРИТЧА: СТУПІНЬ ДОСЛІДЖЕНОСТІ І МОВНО−СТИЛІСТИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

Виконала студентка 44 групи

інституту іноземної філології

напряму підготовки 6.020303

Філологія

«Мова та література(німецька)»

Андріяшик Марія

Науковий керівник:

канд. філол.наук

доцент кафедри німецької філології

Галицька Олена Богуславівна

Луцьк - 2014

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

НІМЕЦЬКОМОВНОЇ ПРИТЧІ…………………………….……………................5

1.1. До поняття німецькомовної притчі……………………….............................5

1.2. Історичне походження притчі……………………………………………….8

1.3. Типологізація німецькомовної притчі……………………………………..10

1.4. Функції притч……………………………………………………………….14

Висновки до розділу 1…………………………………………………………….15

РОЗДІЛ 2. ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНІ ТА ПРАГМАТИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ НІМЕЦЬКОМОВНОЇ ПРИТЧІ………………………....17

2.1. Композиційно-стилістична структура німецькомовної притчі…………..17

2.1.1. Основні типи композиційної структури………………………………....18

2.1.2. Основні стильові риси притчі………………………………………….....19

2.2. Прагматичні характеристики німецькомовної притчі……………………23

2.2.1. Корпоративні й автологічні різновиди лексики………………………...26

Висновки до розділу 2……………………………………………………...32

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ…………………………………………………..34

СПИСОК ВИКОРИСТОНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………...35

ВСТУП

Притча і проблеми притчевості в художніх текстах досліджувались як в вітчизняній, так і в німецькій філології в основному в літературознавчому аспекті. Розглядалися природа і сутність притчі, історія та тенденції розвитку жанру притчі; проводилися історико літературні дослідженн притчі різних національних літератур, притчевості поезії ХХ століття і т.п. Велика увага в німецькій філології приділялась дидактизації притчі, тобто способам її інтерпретації і методики використання на заняттях з німецької мови: в даних працях частковопорушений і лінгвостилістичний аспект. В відомих вітчизняних роботах, вперше притча розглянута в лінгвістичному аспекті, а саме притча розглядалася зі спорідненою формою – байкою.

Окрім того, доводилося, що притча попри твердження дослідників існує не лише в прозовій але і в віршованій формі. Розглядалися мовно- стилістичні особливості притчі, такі основні її стилістичні особливості як автологічність мовлення, лексичні особливості на прикладі корпоративної лексики, були названі засоби реалізації символізму в притчі, надавався варіант лінгвістики окремих притч. Розроблена дефініція притчі, у якій ураховані соціальні,комунікативні, художньо-естетичні цілі та мовні засоби виразності, а також враховані певні вiдношення між адресатом і адресантом. Однак мовно-стилістичні особливості притч та ступінь її долідження все ж вивчені недостатньо. У цьому зв’язку великий інтерес становить притча, що зумовило актуальність даного дослідження курсової роботи.

Мета дослідження полягає в описі стилістики текстів притч, аналізі її основних типів , короткій характеристиці віршованої притчі як особливого літературного явища в німецькій літературі.

Мета дослідження передбачає наступні завдання:

• визначити поняття притчі;

• окреслити місце і роль жанру притчі у німецькій літературі;

• проаналізувати ступінь дослідженості німецькомовної причі;

• проаналізувати мовно-стилстичні характеристики німецькомовної причі;

Об’єктом дослідження курсової роботи є німецькомовна притча як тип тексту.

Предметом – ступінь дослідженості та мовно-стилістичні особливості німецькомовних притч.

Матеріалом слугують притчі, інтернет-джерела та міфи німецького народу.

В ході дослідження було використано такі методи: загальна індукція та дедукція, кореляція мовних і суспільних явищ, фразеологічна ідентифікація, суцільна вибірка, компонентний семантичний аналіз і опис.

Структура роботи. Робота займає 38 сторінок друкованого тексту, складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків та зі списку використаної літератури.

Розділ 1. Теоретичні засади лінгвістичних досліджень німецькомовної притчі

1.1 До поняття німецькомовної притчі

„Parabel ist eine Gleichnisrede,

eine Erzählung aus dem gemeinen Leben, mehr zur Einkleidung und Verhüllung einer Lehre als zu ihrer Enthüllung“

Herder

Притча як один з найдавніших фольклорних творів дидактичного характеру відтворює світоглядне кредо народу, є формою вираження його самосвідомості та мініатюрним прикладом тієї чи іншої культури. У культурно-історичному плані формування жанру класичної притчі пов’язане з етапом становления морально-етичних норм суспільства. Тексти притч зберігають інформацію з історії, етнографії, національної психології, національної поведінки, відображаючи мовні чинники крізь призму духовної культури, створюють свої концептуальні картини світу, відображені в мовних картинах.

Перш ніж розпочати аналіз притчі як одного з найдавніших німецьких жанрів, цікаво відзначити, що в сучасній дослідницькій літературі не існує однозначного визначення притчі. Розбіжності в тлумаченні притчі були зумовлені її широким функціональним призначенням. Адже від початку свого становлення притча розвивалась і як сукупність поетичних прийомів творення образів в інших жанрах, і як окремий жанр дидактичної літератури, у якому узагальнення має повчальний характер і пропагуються моральні та релігійні настанови. Згодом, змінюючи та розширюючи свої ідейно-естетичні функції, притча поступово еволюціонує до філософського жанру. Вона починає сприйматись не лише як доступний спосіб викладу «найвищих» істин, а також як метод символічного тлумачення світу, як інструмент пізнання граничних основ буття. Притча стає формою філософсько-естетичного осягнення дійсності.

У нашому дослідженні ми виходимо із визначення притчі запропонованого Піхтовніковою Л.С.: «Притча як жанр і тип тексту – це відносно коротка прозова (рідше віршована) розповідь про реальні / нереальні дії (описані так, ніби вони дійсно відбулися в житті людей, інколи – у світі тварин, та, як правило, не виходять за межі реально можливого), в якій за допомогою прийомів непрямої комунікації, двоплановості, прозорої алегоричності, метафоризації, символізації, афоризації, драматизації, автології, а також шляхом оптимального вибору лексики передається думка про сутності, що важко піддаються вербалізації, мають велику семантичну ємкість і впливають на свідомість читача» [16, с. 264].

У перекладі з грецької мови «притча» – це «йти пліч-о-пліч», себто притча пліч-о-пліч ставить відоме з невідомим. Адже притча дозволяє зрівняти відому істину з невідомою. Істини в притчах подавалися у символах, образах та алегоріях.

На думку О. Потебні, притча – один із засобів пізнання житейських взаємин, характеру людини, дослідження морального боку життя. За Іваном Франком, притча – ілюстрація до теологічної доктрини чи моральних принципів [42, с. 2].

Німецькою мовою дефініція виглядає так:“Die Parabel als Genre und als Texttyp ist eine relativ kurze Prosaerzählung (seltener eine Verserzählung) über ein Ereignis mit Rede- bzw. Nicht-Rede-Handlungen, das als wirklich Geschehenes im Leben der Menschen, seltener in der Tierwelt, beschrieben wird. In der Regel wird der Rahmen des real Möglichen nicht gesprengt. Durch Mittel der indirekten Kommunikation, der Zweischichtigkeit, seltener der transparenten Allegorie, der Verallgemeinerung, der Symbolisierung, der Aphorisierung, der Autologie sowie durch optimale Wortauswahl (allgemeingebräuchliche, abstrakte, korporative, thematische u.a. Lexik) wird ein Gedanke, eine Meinung oder eine Vorstellung über ein nur schwer verbalisierbares Phänomen wiedergegeben, das über ein äußerst weites semantisches Volumen verfügt und das Bewusstsein des Adressaten beeinflusst.”[36, с. 242]. Визначення притчі може бути допрацьоване далі в лінгвостилістичному аспекті.

У роботах із теорії й історії літератури, в естетиці та філософії під притчею маються на увазі несхожі між собою явища. В одних випадках терміном "притча" позначається жанр, в інших – оповідання / текст, у третіх – опис, зображення, спосіб комунікації або форма. Не існує єдиного значеннєвого поля, зазначеного словом "притча"; це поле подрібнюється на складові частини, розшаровується на рівні.

Можна виокремити більш ніж 10 найпоширеніших тлумачень цього поняття:

1) малий епічний жанр, що містить алегорію й створений для доказу морально-релігійного принципу [17, с. 109];

2) жанр, у якому репрезентується картина світу, встановлювана Богом, котра занурюється в щоденне буття людини [2, с. 40];

3) дидактико-алегоричний жанр літератури, що основними рисами близький до байки [1, с. 148-149];

4) малий оповідальний жанр, у якому абстраговане узагальнення наділене повчальним характером і стверджує моральне або релігійне наставляння [ 19, с. 5];

5) невелике алегоричне за формою оповідання та морально-дидактичне за метою [5, с. 266];

6) текст із двоступінчастою семантикою, де означуване 1-ого щаблю служить означаючим для означуваного 2-ого щабля [11];

7) промова, зміст якої ширший і глибший, ніж її буквальне значення, що містить приховані натяки, які наводять слухачів і читачів на роздуми;

8) метафоричний опис того, що не може бути описане будь-яким іншим способом: духовного стану або випадку [31];

9) зображення окремого й конкретного явища, виходячи з якого стає можливим пояснення загального змісту [6, с. 32];

10) форма параболи або порівняння, де загальне пояснююче представлене постійно повторюваними явищами [14, с. 483];

11) cпосіб непрямої комунікації для передачі думки, що протистоїть створенню замкнених ідеологічних схем [14, с. 101].

Як слушно зазначає С. Мельнікова, вивчення змін у розумінні цього феномену змушує зробити висновок про те, що уявлення про притчу усе більше зміщується на змістовний, сутнісний рівень, у галузь специфічних "притчевих" значень [12, с. 17].