2. Огляд історії Білорусії

Білорусь – один з найдавніших центрів давньоруської державності. Протягом століть територія сучасної Білорусії грала роль буферної зони між католицьким Заходом і православним Сходом, часто стаючи ареною зіткнення.

Початок заселення людиною території Білорусі відноситься ще до епохи палеоліту.

У VII столітті до н.е. басейн Німана, Західної Двіни та Верхнє Подніпров’я населяла група племен культури штрихованої кераміки. У VIII – VII століттях до н.е. на північній Білорусі сформувалися племена дніпродвінської культури (вважаються балтськими). У заселені балтами райони середньої та північної Білорусі проникали окремі групи слов’янських племен. Під тиском слов’ян частина балтського населення відступала на північ, а частина залишалася на своїх землях і поступово змішувалася зі слов’янами. Розповідаючи про розселення слов’ян на території Білорусі, літопис називає племена полочан, кривичів, дреговичів, радимичів, бужан.

У VIII – IX століттях н.е. відбулися суттєві зміни в етнічному складі та культурі населення Білорусі. Великі групи слов’ян розселилися в усіх її регіонах. Встановилися тісні контакти слов’ян із місцевим балтським населення. Взаємодія слов’ян і балтів суттєво змінила їхню культуру. Внаслідок слов’янсько-балтського синтезу до ІХ-Х ст. сформувались етнічні спільноти дреговичів, кривичів, радимичів, які займали в той час значну територію білоруських земель. Науковці вважають, що ці спільноти були змішаного слов’янсько-балтського походження. Основним заняттям місцевого населення було землеробство і ремесла. У ІХ – Х століттях у кривичів та дреговичів з’являється стихійний грошовий обіг і створюються умови для виникнення торгівлі. В цей час починають з’являтися міста. На території кривичів у ІХ ст. виник Полоцьк, у Х ст. – Вітебськ. На території дреговичів у Х ст. з’являється Туров.

У ІХ-Х ст. змінюється соціальний склад населення, виділяється знать. У кривичів і дреговичів на відміну від балтських спільнот виникають державні утворення – князівства, на чолі яких стояли князі. Давні письмові джерела називають імена цих князів – Рогволд у кривичів, Тур у дреговичів. Наприкінці Х ст. у літописах на землях Білорусі згадуються два князівства – Полоцьке і Туровське. Обидва, очевидно, підпорядковувалися великому київському князю, хоча ними управляли місцеві князі.

У Х ст. білоруські землі входили до складу Давньоруської держави. Наприкінці цього ж століття на цих землях поширюється нова релігія – християнство.

Полоцьке князівство на півночі, а Туровське на півдні займали основну частину сучасної території Білорусі. У ХІІ століття Туровська земля переходила то до суздальських, то до волинських князів і тільки за Юрія Ярославича 1158 р. цьому князівству вдалося досягти самостійності.

В ХІ – першій половині ХІІ століття Полоцьке, Туровське та інші державні утворення на білоруських землях переживали етап феодальної роздробленості.

У першій половині ХІІІ століття політично роздроблені та ослаблені міжусобною боротьбою землі Білорусі стали об’єктом агресії хрестоносців із північного заходу і монголо-татар із півдня.

З другої половини ХІІІ століття в історії Білорусі почався новий період, відзначений входженням цих земель до Великого князівства Литовського. Процес включення білоруських земель до складу цієї держави відбувався поступово і зайняв майже сто років. Більш високий господарський і культурний розвиток колишніх земель Русі відбивався на всіх сферах життя нової держави. В ній діяли успадковані від Київської Русі системи управління державою, судочинство. В XIV ст. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Переважну частину населення складали білоруси й українці. На їхній території знаходилась більша частина міст – центрів ремесла і культури. В державі зберігалося місцеве самоуправління, верховна влада належала литовських князям. Наприкінці ХIV століття посилилася агресія Тевтонського ордену проти Великого князівства Литовського та Польщі. Спільна небезпека привела до зближення цих країн. 1385 року в замку Крево (на території Білорусі) між Ягайлом і польськими феодалами була укладена Кревська унія, що об’єднала сили обох держав у протистоянні з Тевтонським орденом. Вирішальна битва об’єднаних сил Польщі та Великого князівства Литовського з військами Ордену відбулася 15 липня 1410 року під Грюнвальдом. Хрестоносці зазнали цілковитої поразки. В складі військ великого князівства Литовського під командуванням князя Вітовта були полоцький, вітебський, мстиславський, гродненський, брестський, пінський, новогрудський, волковиський, лідський, смоленські, українські та чеські загони.

Наприкінці ХV – на початку ХVІ століть на сході посилилася Московська держава. Невдачі у війнах з нею, загроза втрати білоруських та українських земель змусила литовських феодалів піти на більш тісний союз із Польщею. 1569 року в Любліні був скликаний спільний сейм Польщі та Великого князівства Литовського, під час якого була укладена Люблінська унія. Обидві держави об’єднались у єдине федеративне утворення – Річ Посполиту. За Люблінською унією Білорусь залишалась у межах Великого князівства Литовського, а українські землі відійшли до Польщі.

Середина ХV століття стала початком юридичного оформлення кріпосного права у Великому князівстві Литовському. Цьому сприяла аграрна реформа, що до кінця ХVІ століття була проведена на білоруських землях. Прийняті 1566 та 1588 роках Литовські статути остаточно завершили оформлення кріпосного права в князівстві, зокрема й на білоруських землях.

У ХV – ХVІ століттях відбувалося значне зростання міст і міського населення. Найбільшими містами на території Білорусі були: Полоцьк, Вітебськ, Могилев, Мінськ, Брест, Слуцьк, Гродно, Новогрудок. Із зростанням міст як торгово-ремісничих центрів їхнє населення намагалося звільнитися від феодальної залежності та одержати право на самоуправління. В другій половині ХVІ століття таке право здобули майже всі великі міста Білорусі. Мінськ одержав магдебурзьке право 1499 року.

Протягом ХІV – ХVІ століть відбувався процес формування етнічної території Білорусі. Саме тоді складалися й закріпилися спільні риси в господарській діяльності населення цих земель. Спільних рис набувала побутова культура та мова.

Період ХІV – ХVІ століть – час, коли в Білорусі визначились економічні та соціально-політичні передумови для розвитку культури Відродження. Такими передумовами були: зростання міст, збільшення торгово-ремісничого населення, посилення політичної централізації, формування білоруської народності та національної самосвідомості, розширення контактів із країнами Західної та Центральної Європи.

Наприкінці ХVІ століття у Білорусі виникли православні братства – релігійні об’єднання міських жителів. У розвитку білоруської культури позитивну роль відіграли створені при братствах школи й друкарні. Братські школи сприяли поширенню писемності та книгодрукування. Одним із видатних представників суспільної думки ХVІ століття був Симон Будний (1530-1593). Значну роль у розвитку суспільно-політичної думки в Білорусі в другій половині ХVІ ст. відіграв Василь Тяпинський (1530-1604).

У другій половині ХVІ ст. – першій половині ХVІІ ст. у Білорусі зросло велике феодальне землеволодіння, набула поширення фільварково-панщинна система господарювання, збільшилася кількість оброків і повинностей селян. Із введенням „волочної поміри” 1557 року феодали остаточно закріпачили селян. Після Берестейської унії 1596 року у Білорусі ускладнилося релігійне становище, посилювалося загострення соціальних суперечностей. Нове могутнє піднесення антикріпосницької боротьби білоруського народу припадає на середину ХVІІ століття і було пов’язане з Національно-визвольною війною українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 рр.

Друга половині ХVІІ століття для Речі Посполитої, так само як і для Білорусі була періодом глибокого економічного спаду. Спустошливі війни, які вела держава, негативно позначилися на сільському господарстві, ремісничому виробництві, торгівлі. Польща поступово відставала від сусідніх країн. Початок ХVІІІ століття був для Білорусі дуже складним. Її територія стала ареною воєнних дій, які велися між московськими і шведськими арміями під час Північної війни 1700-1721 років. Повністю були зруйновані міста Гродно, Брест, Пінськ, Слуцьк, Несвіж, Новогрудок, Могилев, Вітебськ.

Наприкінці ХVІІІ століття у політичному становищі Білорусі відбулися значні зміни. Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої білоруські землі з населенням близько 3 млн. чоловік відійшли до складу Російської імперії. Так, 1772 року, внаслідок першого поділу Польщі, Росія приєднала східну частину Білорусі. 1793 року відбувся другий поділ Польщі, за яким до Росії відійшла центральна частина Білорусі, а 1795 року Росія зайняла західну частину білоруських земель. Протягом короткого часу царизм здійснив ряд заходів, спрямованих на зміцнення своєї влади в Білорусі. Її територія поділялась на губернії та повіти (було створено п’ять губерній: Вітебська, Гродненська, Віленська, Могилевська, Мінська).

ХІХ століття принесло нові випробування білоруським землям. 1812 року під час російсько-французької війни білоруські міста і села були пограбовані та зруйновані. В другому десятилітті ХІХ століття в Білорусі помітно активізувався суспільно-політичний рух: тут виникають таємні організації, головним чином із числа молоді. Однією з таких організацій було „Товариство філоматів”, засноване 1817 року у Віленському університеті. 1819 року у Свіслоцькій гімназії виникло таємне „Товариство любителів наук”. На початку 1820-х років засновано „Товариство філаретів”. На території Білорусі в цей період поширюється і діяльність декабристів.

Придушивши повстання декабристів 1825 р. і Польське повстання 1830-1831 років російський уряд жорстоко розправився з його учасниками. 1832 року був створений „Особливий комітет у справах західних губерній”, одним із завдань якого було насадження російського дворянського землеволодіння в Білорусі та Литві. Цей комітет розробив і здійснив ряд заходів із русифікації білоруських земель (в основному це стосувалося судочинства, освіти, культури). Зокрема, 1840 р. було скасовано дію Литовського статуту. В усі адміністративні органи призначалися лише російські чиновники, в державному діловодстві, у вищих навчальних закладах запроваджувалася російська мова. 1832 р. був закритий Віленський університет. Особливим указом, виданим 1840 року, заборонялося вживати терміни „білоруські губернії” – з цього часу вводилася назва „Північно-Західний край”.

З кінця ХVІІІ століття в Білорусі все більш помітним став процес розкладу феодальних відносин. У 1840-1850-х роках цей процес переріс у кризу. Царський уряд змушений був розпочати підготовку ліквідації кріпосної системи. 19 лютого 1861 року був виданий царський Маніфест про скасування кріпосного права.

Значного розвитку в пореформені роки набрало фабрично-заводське виробництво, що особливо прискорилось у 1880-1890-ті роки. В цей період у Білорусі завершився промисловий переворот.

У другій половині ХІХ століття в Білорусі набув сили народницький рух. Народницькі гуртки з’явилися в Могилеві, Гродно, Мінську, Вітебську, Гори-Горках, Пінську, Слуцьку. Центром цього руху був Мінськ. Народницькі гуртки підтримували зв’язки з Петербургом, Москвою, Києвом. Чимало уродженців Білорусі, зокрема, С. Ковалик, Г. Ісаєв, І. Гриневецький, А. Бонч-Осмоловський, були членами народницьких організацій Росії. В 1880-х роках у Білорусі набув поширення марксизм, а в 1890-х роках тут виникають перші марксистські гуртки. На початку березня 1898 року в Мінську відбувся перший з’їзд РСДРП.

У ХІХ – на початку ХХ століття продовжувався розвиток білоруської літературної мови. Наприкінці ХІХ століття латинський алфавіт почав витісняти кириличний. Після введення закону про пресу і появи легальних білоруських видань формування літературної мови прискорилось.

У ХІХ столітті відбувається процес формування білоруської нації, що проявився у розвитку національного руху. Білоруський національний рух зародився ще в першій половині ХІХ століття. Його витоки пов’язані з діяльністю представників білоруської інтелігенції, що вивчали білоруську культуру і багато зробили для її популяризації. До них належали Я. Борщевський, Я. Чечот, В. Дунін-Марценкевич, В. Сирокомля. Своє продовження білоруський національний рух знайшов у національно-культурній діяльності гуртків Вільно, Мінська, Вітебська, які очолювали А. Киркор, А. Верега-Доревський та ін. У 1902-1903 роках у Петербурзі виникли національні організації В. Івановського, братів Антона та Івана Луцевичів, які започаткували створення першої білоруської політичної партії – Білоруської соціалістичної громади (БСГ).

Соціальна напруженість у білоруському суспільстві створила умови для радикалізації робітничого і селянського руху та створення політичних організацій. Одними з перших на території білоруських губерній виникли Литовська соціал-демократична партія (1897 р.), Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії (Бунд, 1897 р.), РСДРП (1898 р.), Соціал-демократія Королівства Польського і Литовського (1900 р.), Партія соціалістів-революціонерів (1901 р.). Щодо програми БСГ, то за своїм характером вона була есерівською. Незважаючи на масові робітничі та селянські виступи під час революції 1905-1907 років у Росії, домогтися вирішення політичних і соціально-економічних завдань жодна з партій не змогла.

Нові біди і страждання Білорусі принесла Перша світова війна 1914-1918 років. Бойові дії на її території почалися в серпні 1915 року. Фронт поділив Білорусь на дві частини: західну і східну. Західну частину окупували німецькі війська, східну – російські.

В роки війни склалися несприятливі умови для розвитку білоруського національного руху. Частина його учасників змушена була емігрувати. 1915 року у Вільно почав діяти народний комісаріат, який висловився за незалежність Білорусі і Литви у формі Великого князівства Литовського. Питання про незалежність білоруського народу ставилося 1916 року на Стокгольмській та Лозанській конференціях народів Росії. В квітні 1917 року відбулася конференція БСГ, яка підтримала політику російського Тимчасового уряду, ідею створення федеративної республіки з автономією Білорусі. На з’їзді національних організацій, який відбувся 25 березня 1917 р., було обрано Білоруський національний комітет на чолі з Романом Скирмунтом. Білоруські націонал-демократичні партії зробили спробу домогтися від Тимчасового уряду передачі влади Білоруській крайовій раді, але підтримки не одержали. 8-10 липня 1917 року в Мінську відбувся другий з’їзд білоруських національних організацій, на якому було обрано Центральну Раду на чолі з Лесиком. Рада зробила спробу об’єднати білоруський рух навколо національної ідеї. Лідери білоруського руху з метою координації своєї діяльності 24 вересня 1917 р. скликали в Москві 1-й Білоруський з’їзд. Спроба консолідувати всі сили в єдиний національний фронт не мала підтримки. В білоруському русі почали виникати суперечності й розмежування, що полегшило захоплення 2 листопада 1917 р. влади більшовиками. 9 грудня 1917 р. між радянською Росією та Німеччиною почалися мирні переговори, які не були завершені. Почався наступ німецьких військ на Гомель і Мінськ.

Листопадова революція 1918 року в Німеччині та евакуація у середині грудня німецьких військ із території Білорусі дали можливість радянській Росії анулювати Брестський мир 1918 року і відновити більшовицьку владу в країні. Уряд БНР був змушений виїхати за кордон.

1 грудня 1919 р. утворена БСРР. Внаслідок радянсько-польської війни 1920 року і Ризького договору 1921 року територія Західної Білорусі відійшла до Польщі. Східна Білорусь, яка стала радянською, пройшла через усі випробування тоталітарного режиму: 1919-1921 років це був „воєнний комунізм”. Протягом 1921-1929 років нова економічна політика дещо послабила тиск більшовицької влади. На рубежі 1920-1930-х адміністративно-командні методи поширилися на всі сфери життя республіки. Важким тягарем стала „штурмівщина” під час індустріалізації республіки, яка здійснювалася за рахунок села. Ще більші випробування випали на долю селян під час проведення насильницької колективізації. Вона не оминула й Західної Білорусі, землі якої ввійшли до складу БРСР у вересні 1939 року.

Білорусь стала однією з перших жертв сталінських репресій, які почалися ще в 1920-ті роки й продовжувалися в наступний період. Символом геноциду у Білорусі стали Куропати – місце масових розстрілів. За даними дослідників, жертвами репресій стали більше 250 тисяч жителів країни. Ще більші втрати понесла Білорусь під час радянсько-німецької війни 1941-1945 років. До початку вересня 1941 року вся територія Білорусі була окупована. Згідно з німецьким генеральним планом „Ост” планувалося виселити і знищити 75 % білорусів. На окупованих білоруських землях був створений генеральний округ „Білорусь” і встановлена цивільна адміністрація на чолі з В. Кубе. У період окупації на території Білорусі діяло 260 таборів смерті та їхніх філій. У період війни в Білорусі загинуло більше 2 млн. 200 тисяч чоловік, 380 тисяч білорусів було вивезено на примусові роботи до Німеччини. У роки нацистської окупації було знищено близько 9 тисяч населених пунктів, 627 із них розділили долю Хатині.

Гітлерівському окупаційному режиму активно протидіяли партизани та підпілля. Вважають, що всього в роки війни в рядах партизанів перебувало 374 тисячі чоловік, у підпіллі – 70 тисяч чоловік. У західних областях Булорусі протягом 1942-1944 років діяли загони польської Армії Крайової (АК). У липні 1944 року територію країни звільнили радянські війська. 1945 року Білорусь стала членом-засновником Організації Об’єднаних Націй.

Демократичні процеси, які відбувалися у всіх республіках СРСР, охопили і Білорусь. 1990 року було прийнято декларацію про державний суверенітет Білорусі. Після розпаду СРСР 8.12.1991 року у Мінську керівники Білорусі, Росії та України С. Шушкевич, Б. Єльцин і Л. Кравчук підписали Угоду про Співдружність Незалежних Держав (СНД). У Мінську розмістився постійно діючий орган СНД – Координаційно-консультативний к-т. 15.3.1994 прийнято Конституцію Республіки Білорусь. У липні 1994 року відбулися президентські вибори, на яких першим президентом Республіки було обрано О. Лукашенка. У травні 1995 року пройшли вибори до вищого законодавчого органу країни – Верховної Ради. Одночасно відбувся референдум, ініційований президентом. Серед інших питань, винесених на референдум, підтримку більшості населення одержала ініціатива про право розпуску парламенту президентом. 24.11.1996 року відбувся новий референдум. Під час підготовки до нього виявилися гострі суперечності між президентом і парламентом. За наслідками референдуму була введена в дію Конституція 1994 року (зі змінами і доповненнями, внесеними О. Лукашенком), яка значно розширювала повноваження президента і посилила протистояння між президентом та опозицією. Восени 1996 року відбулися масові акції протесту проти правлячого режиму, зокрема у Мінську пройшла демонстрація опозиції проти обмеження демократичних свобод. У 1990-х роках у Білорусі склалася багатопартійна система. В країні діють 20 політичних партій і рухів, однак партії національно-демократичного спрямування зазнають утисків з боку офіційної влади.