Міграції

За розмірами території Росія – найбільша країна в світі. Протягом століть освоєння її величезних просторів супроводжувалося рухом населення, тобто міграціями (від лат. migro – „перехожу”, „переселяюсь”) з центральноєвропейських регіонів до окраїн. Історик Василь Осипович Ключевський писав: „Історія Росії – це історія країни, що колонізується”.

З XVI століття Росія з тісних рамок волзько-окського межиріччя почала розширятися в двох напрямках: на південь і схід. Рухаючись на південь, росіяни освоїли задонські та заволзькі степи (Дике поле). Східний шлях йшов через Камінь (так тоді називався Урал) до Сибіру. Його російські землепрохідці пройшли протягом двох поколінь і в ХVІІ столітті вийшли до Тихого океану.

Поступово росіяни (а з кінця ХVІІ століття й українці) заселили землі в басейнах Дону і Кубані, Північний Кавказ, Середнє та Нижнє Поволжя, Урал, Північний Казахстан, Сибір і Далекий Схід. Слідом за козаками-першопроходцями йшли купці, священики, селяни. Останніх нерідко насильно переселяла держава: державних селян – для ямщицької „гоньби” (на нових дорогах), кріпаків – „на вивід” (для освоєння земель на окраїнах).

Селянська реформа 1861 р. і зародження капіталізму внесли чимало змін в характер російської міграції. Головною причиною, що спонукала мігрувати людей з центральних районів, стала нестача землі. Як і раніше, один з напрямків переселення (5 млн.) – за Урал, а інший – приблизно 8 млн. – в південні губернії (від Дунаю до р. Урал і далі, в Семиріччя та Середню Азію).

Наприкінці ХІХ століття зароджується „відходництво” – масова міграція в міста і фабричні поселення. За переписом 1910 р. в Петербурзі значилося 1,3 млн. робітників із селян, стільки ж у Москві.

Міграції радянського періоду

В радянський час люди продовжували залишати освоєні райони Росії, України, Молдавії і Білорусії (переїзжали на північ, схід і південний схід СРСР). У 20-30-і рр. на Урал, в Сибір, на Далекий Схід переїхало більше, ніж 4,7 млн. чол. Все більше селян залишали село і переселялися до міст. Особливо цей процес посилився наприкінці 1920-х рр., коли радянська влада взяла курс на розвиток промисловості. „Розкуркулювання” села привело до того, що більшість селян „добровільно” (щоб уникнути репресій) їхали до міст та на великі будови. Частка міського населення за 1920-1930-і роки зросла з 18 до 32 %.

Особливим міграційним періодом стали роки Великої вітчизняної війни. З західних прифронтових територій (включаючи і Москву) в східні і південні райони в стиснуті терміни було евакуйовано близько 25 млн. чол. Більшість евакуйованих після закінчення війни не повернулися додому, а залишилися жити на нових місцях.

В роки війни існував і західний міграційний потік (всього приблизно 8,7 млн. чол.) – військовополонені, робітники, цивільні особи, що були вивезені окупантами під час відступу. Після закінчення війни на батьківщину повернулося приблизно 5,9 млн. радянських громадян, решта загинули (майже 2,1 млн. чол.) або стали „невозвращенцями” (0,7 млн. чол.).

У післявоєнні роки поновилися міграції сільських жителів у міста (особливо великі) та на новобудови (головно Сибіру та Далекого Сходу). Районом-донором, звідки переселялися люди, традиційно була середня смуга європейської частина СРСР, насамперед Волго-Вятський і Центральночорноземний райони. Основними регіонами, що приймали переселенців, стали Казахстан, Середня Азія, Північний Кавказ. Крайня Північ вабила людей не тільки високою зарплатнею та пільгами (зокрема, „северяни” раніше йшли на пенсію), але й романтикою освоєння нових земель.

В ІІ половині 1940-х років держава почала заселяти знелюднені в результаті війни райони. Наприклад, у Калінінградську область було завербовано 0,4 млн. чол. В 1950-х на початку 1960-х років почалося освоєння казахстанської та південносибірської цілини, мільйони гектарів степу (тільки до Казахстану в 1957-1962 рр. приїхало близько 1 млн. чол.).

Поступово в освоєних районах Європейської Росії жителів ставало все менше, і вже в 1960-х роках два з них – Північно-Західний і Центральний – самі відчули нестачу населення. З цього часу змінюється напрямок міграційних потоків. Якщо раніше люди переселялися в основному з центральних районів в окраїні, то в ІІ половині 1970-х років сформувався новий напрямок міграції з окраїн до центру. За 1979-1989 рр. в Росію приїхало 3,5 млн. чол., а залишили її 1,8 млн.; таким чином за рахунок міграцій країна отримала приріст населення в 1,7 млн. чол. (на Москву і Московську область прийшлося 28 % загальної кількості переселенців, а на Ленінград і Ленінградську область – 12 %; ще 25 % прийняла Тюменська область у Західному Сибіру, де бурхливими темпами розвивався нафтогазовий комплекс).