2.3. Системна парадигма конкурентоспроможності.

Зростання розриву між теоретичними моделями і практикою функціонування ек. систем стало підґрунтям формування системної парадигми конкурентоспроможності. Розробка програм підвищення конкурентоспроможності в розвинених країнах сьогодні ведеться в площині широкого та системного, а не ендогенно-ринкового бачення джерел ек. розвитку.

Процеси глобалізації поставили принципове питання: якщо конкурентоспроможність породжується як внутрішня властивість нац. ек. систем, то якою є в цьому випадку роль світового господарства як надсистеми, і що спричинює висхідний характер її розвитку? Потреба у чіткій відповіді на це запитання стає особливо гострою в умовах системної трансформації транзитивних економік, коли необхідними стають сценарний аналіз, визначення стратегічних альтернатив і побудова нового реєстру загроз і можливостей нац. ек. розвитку. Результатом пошуку відповідей на це запитання стало формування системної парадигми ек. розвитку та нової концепції ринку (конкуренції) із диференційованим змістом понять «суб’єкт ек. діяльності» та «суб’єкт ринкової діяльності».

В сучасній теорії ринку (конкуренції) ці поняття сприймаються як тотожні, а проблема передумов трансформації першого в другий майже не ставиться. Проте, слід відрізняти більш широкий категоріальний зміст поняття «суб’єкт ек. діяльності» від вузької його дефініції – «суб’єкт ринкової діяльності». В широкому значенні суб’єкт ек. діяльності – це дехто, «який є джерелом, рушієм, носієм цілеспрямованої активно-вольової предметно-практичної діяльності» [58, с. 514]. Ринкова діяльність є видом ек. діяльності, специфіка якого визначається конкуренцією – «особливим способом буття ринкових агентів».

Зміщення акценту на екзогенні умови функціонування ринку як системи дозволяє з’ясувати: як підтримується її гомеостаз; як вона поповнюється новими учасниками; як суб’єкт ек. діяльності перетворюється на суб’єкта ринкової діяльності і наявність якої сутнісно-необхідної умови забезпечує це перетворення? Такий ракурс аналізу механізму функціонування ринкової системи вимагає суттєвого розширення методологічної бази теорії конкурентоспроможності – імплементації в неї системно-праксеологічного підходу.

Cистемно-праксеологічний метод дослідження економічних явищ і процесів пов’язується, зазвичай, із працями Т. Котарбинського [74], Є. Слуцького [105], Т. де Монбріаля [86] та ін..

Мал. 2.7. Процесна та системна методології дослідження

конкурентоспроможності

Наведені на мал. 2.7 підходи до дослідження конкурентоспроможності мають принципові відмінності. Якщо процесна методологія спрямовує теорію конкурентоспроможності у русло дослідження внутрішніх поведінкових процесів, то системна методологія розширює горизонт дослідження до системної морфології ринку – до закономірностей його функціонування як гомеостатичної системи. При цьому дослідницький процес здійснюється не за схемою «від елемента до цілого», що є характерним для неокласичного підходу, а за схемою «від цілого до елемента».

Об’єктом аналізу системної концепції конкурентоспроможності є динамічна модель системи ек. розвитку, яка відображає її як сукупність підсистем виробництва, розподілу, обміну та споживання та як гомеостатичний «живий організм», виживання якого пов’язане із відтворенням континіуму результатів – неподільного потоку їх формування, відновлення і збалансування. Системна методологія детермінує процеси формування, руху та відтворення результативних потоків в економічних системах як предмет теорії конкурентоспроможності.

Проблема результативності ек. діяльності виникає тоді, коли будь-яка виробнича система (підприємство, галузь, регіон, економіка країни) вимушена виходити у зовнішній простір з метою збуту кінцевих результатів діяльності (товарів, послуг). Умови відтворення системи в цій ситуації визначаються перехідною функцією вихідних результатів – їх вхідним значенням для інших систем [91, с. 26]. Терміни «вихідні» та «вхідні» результати відображають відповідно систему як суб’єкт виробництва та як суб’єкт взаємодії, що є відображенням соціогенезу ек. діяльності в умовах її ринкової організації.

Особливості ринкової взаємодії пов’язані з подвійною функцією агента (системи) взаємодії: з одного боку він є суб’єктом впливу на іншу систему, а з другого – об’єктом впливу з боку останньої. Перша функція реалізується за допомогою потенціалу агента взаємодії – ресурсів, які можуть бути приведені в дію для реалізації мети функціонування системи; друга – за допомогою потенціалу ринкової системи як ресурсів підтримки її структурної усталеності та гомеостазу. Звідси конкурентоспроможність виступає як «співвідношення сил» – потенціалу системи та потенціалу релевантного ринку або як порівняльна характеристика першого. Процес взаємодії цих потенціалів в конкурентно поляризованому просторі може бути визначений як процес «тестування на конкурентоспроможність» ек. одиниці, що прагне до інтегрування в ринок. Позбавлений достатнього конкурентного потенціалу, суб’єкт не може здійснювати функцію ринкової взаємодії і перетворюється на інше організаційно-ек. утворення.

Розглядаючи виробничу підсистему та релевантний ринок як систему сполучених судин, можна визначити проблемні ситуації в реалізації цілей їх функціонування та передумови їх розв’язання крізь системно-праксеологічну модель конкурентоспроможності, графічне відображення якої наведено на мал. 2.8.

Наведена на мал. 2.8 системно-праксеологічна модель конкурентоспроможності охоплює: 1) підсистему виробництва, у функціонуванні якої виникає проблемна ситуація (мал. 2.8, а); 2) підсистему обміну, взаємодія із якою вирішує проблему функціонування виробничої підсистеми (мал. 2.8, в); 3) міжсередовищний простір, в якому відбувається взаємодія підсистем (мал. 2.8, б).

Характер цілей учасників взаємодії та проблемної ситуації, що виникає у ній, є різним. Головною метою функціонування виробничої підсистеми є входження у ринок, яке забезпечує реалізацію кінцевих результатів та її життєздатність. Метою ринкової підсистеми є зростання ефективності її функціонування на основі відбору та входження у неї тих «мікроодиниць» – виробничих підсистем, – вхідні результати яких забезпечують збалансованість потоків результативності, як передумови підтримки гомеостазу ринкової підсистеми. При цьому потік зовнішніх результатів має, як мінімум, компенсувати вихід внутрішніх результатів: порушення цієї умови означало б ентропійний розпад ринкової підсистеми.

Внутрішній потік результативності (мал. 2.8, в) пов'язаний із розподілом потенціалу ринку між його суб’єктами згідно з рівнем їх конкурентоспроможності. Темпоральна неадекватність рівня конкурентоспроможності умовам відтворення діючого суб’єкта означає його вибуття із ринку та перетворення в іншу соц.-ек. структуру.

Мал. 2.8. Системно-праксеологічна модель конкурентоспроможності (к)

як інтегрованої властивості суб’єкта ек. розвитку

Зовнішній потік результативності має екзогенне походження і виступає як ключовий механізм підтримки гомеостазу ринкової підсистеми. Функціонально він спрацьовує за умови порушення результативного балансу через зворотній зв’язок ринкової підсистеми із зовнішнім середовищем (мал. 2.8, в). Інтенсивність зовнішнього потоку результативності регулюється на вході ринкової підсистеми механізмом конкурентоспроможності – у формі функціонального відбору «мікроодиниць», входження яких забезпечує відновлення результативного балансу та зростання ефективності функціонування ринкової підсистеми.

Вплив міжсередовищного простору на процес взаємодії виробничої та ринкової підсистем є непрямим і спрямованим на дотримання учасниками взаємодії інституційних норм і правил конкуренції. Оскільки міжсередовищний простір є конкурентно «поляризованим», то у просторі взаємодії (мал. 2.8, б) здійснюється «зчеплення» підсистем за рахунок «автокаталізу» їх системних властивостей.

Складовими елементами системно-праксеологічної моделі конкурентоспроможності (мал. 2.8) є: структура, стан, простір станів і простір готовності (простір взаємодії) виробничої і ринкової підсистем. Структурну характеристику моделі відображають склад та взаємозв’язки виробничої (а), ринкової (в) підсистем та міжсередовищного простору взаємодії (S), сукупність яких утворює систему ек. розвитку. Взаємний зв'язок цих елементів на мал. 2.8 позначається індексами «Вхід» і «Вихід», в якому вихід виробничої підсистеми є одночасно входом ринкової, однак це здійснюється не автоматично, а в результаті взаємодії підсистем у міжсередовищному просторі.

Перехідний процес у міжсередовищному просторі модифікує початковий стан і вхідні параметри виробничої підсистеми у відповідності з правилами (обмеженнями), які генеруються зовнішнім середовищем – міжсередовищним простором і ринковою підсистемою. Вимоги-обмеження з боку останніх охоплюють усі рівні функціонування виробничої підсистеми – її внутрішні бізнес-процеси, зв’язки і відношення елементів тощо.

При певній комбінації факторів виробництва стан виробничої підсистеми (S) у момент часу t є відображенням ефективності бізнес–процесів усередині підсистеми. Сукупність станів формує простір станів підсистеми (S₁, S₂, ...S_n), а обмеженням у її функціонуванні є простір станів ринку. Зняття цього обмеження є необхідною умовою реалізації мети функціонування виробничої підсистеми – її входження та інтегрування в ринок. Ця проблемна ситуація може бути вирішена, якщо простір станів виробничої підсистеми і простір станів релевантного ринку мають спільну компоненту К (простір взаємодії), наявність якої є забезпечує розв’язання проблеми входження в ринок (мал. 2.8, б).

У форматі теорії систем можна зазначити таке: життєздатність виробничої підсистеми забезпечується лише тоді, коли К (мал. 2.8, б) більше нуля і менше або дорівнює одиниці – тобто 0 < K ≤ 1. У випадку, коли К = 0, вона залишається поза простором станів ринку і колапсує або перетворюється в іншу соц.-ек. структуру. В усьому різноманітті ситуацій взаємодії виробничої та ринкової підсистем сутнісно необхідною умовою формування спільного простору взаємодії є наявність такого функціонального стану виробничої підсистеми – її системної властивості, – яка визначає саму можливість взаємодії та її масштаби. Соц.-ек. змістом цієї інтегрованої властивості виробничої підсистеми є категорія конкурентоспроможності.

Якщо у фіксований момент часу у просторі станів будь-який елемент виробничої підсистеми (R_i) має спільну компоненту із відповідним елементом ринкової підсистеми (R_i), то він є релевантним для ситуації входження виробничої підсистеми в ринок. У протилежному випадку він є іррелевантним елементом, з відсутністю властивостей актуальних для ринкової підсистеми у момент часу t.

Сукупність релевантних елементів виробничої підсистеми формує її ринково-конкурентний потенціал конкурентоспроможності виробничої підсистеми.

Як праксеологічна реальність, конкурентоспроможність не є іманентною характеристикою ек. систем. В історичній ретроспективі вона є онтологічним утворенням, яке набуває змісту конкурентоспроможності в умовах, коли соц. механізмом організації ек. розвитку стають ринок та конкуренція.

Отже, з позицій системно-праксеологічного підходу конкурентоспроможність – це інтегрована властивість ек. системи, яка обумовлює реалізацію мети та досягнення результатів функціонування, необхідних і достатніх для активного позиціювання системи в конкурентному ринковому просторі.

Наявність конкурентоспроможності, з одного боку, є передумовою реал

зації мети виробничої системи, а з іншого –передумовою зняття внутрішнього

протиріччя в ринковій системі – між індивідуальним механізмом формування результативних потоків і системним механізмом їх збалансування та підтримки гомеостазу. Як ек. система ринок може функціонувати лише при наявності конкуренції та конкурентоспроможних її учасників, тобто, суб’єктом ринку може бути лише конкурентоспроможний суб’єкт. Конкурентоспроможність є нормою або «способом буття» ринкових агентів і одночасно – імперативом функціонування ринку як системи.