7.4. Регіональна складова стратегії підвищення міжнародної конкурентоспроможності укр. Підприємств.

Сучасна теорія і практика визнають суттєву залежність рівня конкурентоспроможності нац. економіки від конкурентоспроможності її регіонів. Усвідомлення цієї залежності пронизує регіональну політику всіх розвинених країн світу, яка визначається як найважливіший чинник забезпечення регіональної, а відтак – і нац. конкурентоспроможності.

Низький рівень конкурентоспроможності укр. економіки зумовлюється у тому числі чинниками регіональної дії, які знижують режим її функціонування як ек. системи. Істотні відмінності в параметрах регіонального розвитку породжують нерівноцінне включення регіонів як у внутр. ринок України, так і в систему світогосподарських зв’язків.

Показником наявності істотних диспропорцій регіонального розвитку України є високий рівень концентрації її товарного експорту – у 2006 р. на 3 області (Донецьку, Дніпропетровську та м. Київ) припадало майже 59 % укр. товарного експорту [64].

Проблема формування дієвої регіональної складової конкурентоспроможності економіки України має системний характер, що обумовлює потребу використання методологічного інструментарію теорії організаційних систем у її розв’язанні.

Згідно з теорією систем, нац. економіка являє собою цілісну єдність взаємозв’язаних елементів, а потенціал її конкурентоспроможності формується як результат взаємодії потенціалів конкурентоспроможності її регіональних складових. Ця системна властивість нац. конкурентоспроможності забезпечується зв’язками та реляційністю регіональних складових, сукупний ефект взаємодії яких перевищує суму потенціалів їх конкурентоспроможності.

Ці положення теорії організаційних систем є універсальними і їх використання дозволяє:

1) представити нац. економіку як складну і відкриту систему, рівень конкурентоспроможності якої визначається дією множини внутр. і зовнішніх факторів. Сукупну дію цих факторів необхідно своєчасно враховувати, адаптуючи до неї як економіку в цілому, так і окремі її елементи (регіони);

2) рівень нац. конкурентоспроможності визначають різнорідні, але настільки взаємообумовлені регіональні підсистеми, що послаблення зв’язків у будь-якій із них спричинює зниження рівня конкурентоспроможності усіє ек. системи. Отже, системне походження нац. конкурентоспроможності вимагає врахування системних закономірностей у формування її організаційно-управлінських механізмів.

Для конкурентоспроможності нац. економіки дуже негативними є великі відмінності у тих параметрах регіональних підсистем , які забезпечують їх «фрактальність» і «самодостатність», тобто здатність відтворювати головні властивості нац. ек. системи в цілому. Звідси механізм державного регулювання конкурентоспроможності має активно протидіяти зростанню регіональної диференціації та запобігати аномально високої асиметрії в територіальному розвитку. Особливо загрозливою територіальна диференціація стає тоді, коли вона закріплюється нерівнозначними статусами однорівневих територіальних одиниць країни та підведеними до них міжбюджетними або фін. відносинами. В таких випадках регіональні відмінності стають факторами послаблення цілісності нац. ек. системи та зниження її конкурентоспроможності.

Розвиток механізму державного регулювання конкурентоспроможності має бути спрямований, насамперед, на формування територіальної цілісності, гомогенності та інтегрованості територіального розвитку. Саме ці процеси, їх спрямованість та інтенсивність визначають, з одного боку, внесок кожного регіону до загального ефекту функціонування економіки, а з іншого – здатність держави та уряду до зміцнення системних основ нац. конкурентоспроможності.

«Несучу конструкцію» цілісності будь-якої національної ек. системи складають:

1) просторова (територіальна) цілісність держави;

2) системоутворююча єдність соц.-ек. простору;

3) територіальна інтеграція.

Їх антиподами є, відповідно:

1) територіальна сецесія (втрата частини території);

2) диференціація;

3) дезінтеграція.

Найбільш зрозумілою є значущість територіальної цілісності. Втрата навіть невеликої частини території державою розглядається її соціумом переважно як нац. трагедія. Більш складною для оцінки та регулювання є друга і третя складові та їх антиподи. На відміну від територіальної дезінтеграції, яка однозначно оцінюється як негативне явище, регіональна диференціація сприймається по різному – у залежності від її рівня. Так, природні регіональні відмінності слід вважати нормальними, оскільки саме вони обумовлюють розміщення продуктивних сил, структуру та спрямованість товарно-грошових пото-ків в нац. ек. системі. І навпаки, значні регіональні відмінності визначаються негативно. Отже мова повинна йти лише про аномалії, бо регіональна диференціація як така є явищем звичайним і цілком припустимим до певних рівнів. Навіть у розвинених країнах Заходу існують більш розвинені і менш розвинені, а то й відсталі регіони. І уряди країн турбують не самі регіональні відмінності, а їх надмірність.

Визначальною передумовою формування регіональних відмінностей укр. економіки є історично обумовлена система суспільного поділу праці, яка доповнювалася особливостями розміщення продуктивних сил в межах колишнього СРСР та в період незалежності України. Звідси змістом поняття «регіон» слід вважати територіальний поділ праці, який у господарській політиці підтримується і розвивається як соц.-ек. просторова цілісність. За таких умов регіональний рівень розвитку набуває всіх ознак стану ек. підсистеми, рівень функціонування якої прямо впливає на конкурентоспроможність нац. ек. системи в цілому.

Регіональні аспекти соц.-ек. розвитку України набули підвищеної уваги з моменту набуття її незалежності. І в теоретичних дослідженнях, і в заходах ек. політики важливе місце займала проблема формування ефективності державної регіональної політики, спрямованої на скорочення надмірної диференціації рівнів соц.-ек. розвитку регіонів. Однак і дотепер стан справ у цій сфері залишається незадовільним. Моніторинг соц.-ек. розвитку регіонів України, результати якого наведені у табл. 7.4, виявляє тенденцію закріплення та зростання (у порівнянні з 1990 р.) надмірно високої регіональної диференціації в країні.

Таблиця 7.4

Нац. дохід та валовий регіональний продукт (ВРП) на душу населення по регіонах України ^*

	Нац. дохід 1990 р.		ВРП
			1996		2002
	крб.	Україна = 100	грн.	Україна = 100	грн.	Україна = 100
Україна	2274	100	1356	100	4239	100
АР Крим	2023	89	986	72	2979	70
Вінницька	2031	89	1145	84	3019	71
Волинська	2119	93	942	69	2943	69
Дніпропетровська	2448	108	1706	125	5090	120
Донецька	2198	97	1646	121	5263	124
Житомирська	2021	89	1199	88	2570	61
Закарпатська	1792	79	723	53	2557	60
Запорізька	2842	125	1821	134	4498	106
Івано-Франківська	2170	95	1012	74	3213	76
Київська	2102	92	1597	117	3780	89
Кіровоградська	2087	92	1069	78	3025	71
Луганська	2291	101	1253	92	3394	80
Львівська	2471	109	1095	80	3277	77
Миколаївська	2381	105	1299	95	3739	88
Одеська	2366	104	1371	101	4391	104
Полтавська	2626	115	1718	126	4825	114
Рівненська	1956	86	1171	86	2963	70
Сумська	2213	97	1364	100	3401	80
Тернопільська	1893	83	930	68	2313	55
Харківська	2528	111	1410	103	470	96
Херсонська	2258	99	1048	77	2797	66
Хмельницька	1861	82	1233	90	2773	65
Черкаська	2366	104	1357	100	2764	65
Чернівецька	2021	89	893	65	2321	55
Чернігівська	2269	100	1296	95	3108	73
м. Київ	2561	113	1937	142	13456	317
м. Севастополь	...	...	843	62	3684	87

* Джерело: [13, с. 218]

Так, якщо у 1990 р. розрив за показником «ВНП на душу населення» (між Закарпатською і Запорізькою областями) складав 1,5 рази, то у 2002 р. – 2,3 рази (між Тернопільською і Донецькою областями). Співвідношення мінімального і максимального значення за показниками обсягу промислової продукції на душу населення, інвестиції в осн. капітал, ПІІ та заробітна плата в Україні майже удвічі перевищує показники регіональних відмінностей країн ЄС. Існування такого істотного розриву, не тільки звужує масштаби міжрегіонального обміну, а і взагалі, створює загрозу поглиблення дезінтеграційних процесів в економіці України.

Наведена на рис. 7.6 матриця «зростання / частина ринку», свідчить про зростання в Україні кількості депресивних регіонів.

* Джерело: [92, с. 108]

Рис. 7.6. Сегментація областей України за рівнем конкурентоспроможності

Згідно з рис. 7.6, 14 із 26 регіонів України за рівнем конкурентоспроможності відносяться до квадранта проблемних і депресивних.

Регіональні відмінності в економіці України, безумовно, є надмірними, але їх «нівелювання» лише засобами традиційної політики «вирівнювання» в принципі є неможливим. Ці відмінності будуть існувати певний час, поки в країні не буде трансформована за ринковими критеріями система розміщення продуктивних сил, а ек. система не вийде на траєкторію усталеного функціонування із високою зайнятістю та більш високою ЗП в реальному її секторі.

Як процес і як результат послаблення зв’язків між елементами регіональних систем слід розглядати територіальну дезинтеграцію.

Територіальна дезінтеграція виступає, як правило у формах:

1) міжрегіональної дезінтеграції (між окремими регіонами);

2) державної дезінтеграції (між регіонами і «центром»);

3) внутрішньорегіональної дезінтеграції (між елементами в межах регіону).

Кожен із цих видів дезінтеграції у залежності від джерела та характеру «збурення» системних зв’язків може бути додатково визначений і як ек., фін., бюджетно-податковий, інфраструктурний, політичний тощо. Типологізація територіальної дезінтеграції є важливим інструментом аналізу в тому сенсі, що кожен вид має свою специфіку впливу на цілісність ек. систем (підсистем) і вимагає притаманних тільки йому методів аналізу та подолання.

Міжрегіональна дезінтеграція характеризує ступінь послаблення зв’язків в ек. системі. Визначення наслідків цього послаблення для системи у цілому – зростання або зниження рівня її функціонування та конкурентоспроможності – вимагає використання спец. методики аналізу результатів змін системоутворювальних зв’язків. Це стосується, передусім, такого виду зв’язків, як товарно-грошові потоки між регіонами, які традиційно досліджуються за допомогою «міжрегіональних» та «міжгалузевих» балансів. Навіть якщо виключити із уваги те, що жоден регіон не є у прямому сенсі товаровиробником (це, як відомо, є функцією господарюючих суб’єктів, діючих у конкретному регіоні), напрями та масштаби «міжрегіонального» обміну вимагають вдосконалення існуючих методик оцінки його результативності. У цьому контексті важливо враховувати:

1) те, що високі обсяги міжрегіонального обміну для господарських суб’єктів необов’язково є стільки ж високими для регіональних систем. Так, наприклад, інтенсивна вирубка лісу у західних регіонах України та його транспортування у формі круглого лісу (що взагалі є невигідним для транспортування) у східні регіони країни, безперечно, свідчить про ефективність міжрегіональних зв’язків, але навряд чи сприяє довгостроковим цілям розвитку західних регіонів країни;

2) цілком можливим є розвиток явно нераціональних (з позиції мети господарювання) міжрегіональних зв’язків, які виступають у формі штучно ускладнених схем постачання продукції в окремі регіони або у формі так званих «нераціональних перевезеннях», обсяги яких, зрозуміло, не можуть адекватно характеризувати рівень інтегрованості нац. ек. системи.