Державний устрій

Починаючи з ХІІІ ст. центральний апарат лише номінально був носієм державності, а фактично влада знаходилася в руках курфюрстів та місце­вих князів.

Вибори імператора стали здійснюватися не численною колегією князів, яка при обранні перестала враховувати права нащадків померлих імпера­торів. Імператор продовжував залишатися верховним суддею, але він по­ступово втратив право стягувати податки з підданих, а отримував прибуток лише з власних земель.

Імперія не мала центральних органів влади та управління, бюрократичного апарату, столиці, казначейства, професійної канцелярії та центрального суду.

Після загибелі династії Штауфенів у боротьбі з папами в Німеччині з 1250 по 1273рр. не було імператора. До 1356р. титул передавався багатьом династіям, поки в 1438р. не закріпився за Габсбургами.

Імператор залишався главою держави, уособлював єдність імперії, але не мав реальної влади. Він виконував функції військового та зовнішньо­політичного координатора дій германських феодалів.

Це було юридично закріплено в 1356р. в "Золотій буллі" Карла IV. Цей документ також затвердив, що управління Німеччиною здійснюється 7 курфюрстами:

• архієпископами Майнцьким, Кьольнським, Трирським;

• маркграфом Бранденбурзьким;

• королем Чеським;

• герцогом Саксонським;

• пфальцграфом Рейнським.

Ця колегія курфюрстів була постійно діючим органом державного уп­равління; щорічно відбувався з'їзд колегії для рішення державних справ; вона мала право суду та зміщення імператора.

Таким чином, булла юридично оформила олігархію кількох значних феодалів.

З XIV—XV ст.ст. в Німеччині існувало ще 2 загальноімперські установи: рейхстаг та імперський суд. Рейхстаг був органом представництва ок­ремих політичних одиниць. Складався з 3 колегій — курфюрстів; князів, графів та вільних панів; представників імперських міст. Компетенція цього органу не була визначена.

В 1495р. була здійснена спроба ввести елементи централізації через створення імперського суду зі справ імперських підданих та підданих окре­мих князівств, але вона не вдалася. Крім цього, було введено особливе мито на потреби управління імперією — "загальноімперський пфеннінг", однак і це не дало своїх результатів. Імперія не мала і постійного війська.

Таким чином, відсутність професійної бюрократії, постійного війська, достатніх матеріальних коштів в імперській скарбниці призвели до того, що центральні установи не могли добитися виконання своїх рішень. До кінця XVIII ст. політичний лад імперії зберігав видимість станової монархії, яка прикривала багатовладдя курфюрстів, при своєрідній конфедеративній формі державної єдності.

Право

З формальної точки зору в Німеччині з XII—XIII ст.ст. не існувало "загальнонімецького права", якщо не брати до уваги імператорського за­конодавства з окремих питань, а існувало право різних територіальних утворень, враховуючи право міст. Германська середньовічна правова сис­тема вирізнялася чітким виділенням комплексу правових норм, які стосу­валися вищого феодального стану, так званого ленного права. Поділ права Німеччини на земське та ленне став традиційним. Ленне, земське, міське, канонічне право Німеччини регулювало одні й ті ж самі відносини (поземельні, майнові, шлюбно-сімейні, спадкові) по-різному, залежно від станової приналежності суб'єкта права та місцевості, території, право якої на нього поширювалося. Часто визначити його "власне право" міг тільки суд. У той же час в Німеччині були вироблені деякі загальні правові інститути, які, будучи добровільно визнаними різноманітними політичними одиниця­ми, становили основу "загального права" Німеччини. Такі принципи фор­мувалися як на базі універсальних норм звичаєвого права германців, так і на законотворчій діяльності імператорів в XII — першій половині XIII ст., яка потім фактично припинилася та активізувалася тільки в XVI ст.