Додаткова література:

1. Андреев М. Недвижимая собственность в .Риме до XII таблиц // _ВДИ - 1955. - № 1.

2. Бартошек М. Римское право: понятия, термины, определения.— М., 1989.

3. Косарев А.И. Римское частное право.- М.,, 1998.

4. Гунтер Р. К развитию социальной и имущественной дифференциации в древнейшем Риме // ВДИ.- 1959.- №1.

5. Дождев Д.В. Римское архаическое наследственное право.— М., 1993.

6. Кофанов Л.Л. Владение и собственность в Законах XII таблиц // Древнее право. Jus аntіquum. — 2000.— № 6.

7. Кофанов Л.Л. Обязательственное право в архаическом Риме (VI— IV вв. до н. э.).- М., 1994.

8. Покровский И.А. История римского права.- СПб, 1998.

Матеріали для вивчення:

У II—І ст.ст. до н. е. розвиток рабовласницького суспільства в Римі призвів до загострення всіх його соціальних протиріч. Старий політичний лад не міг впоратися з цими труднощами, що призвело до кризи та усвідомлення необхідності реформ. Проводили реформи брати Гракхи — Тиберій та Гай. Але реформи не змогли втримати республіканський лад в Римі від падіння.

У 27 р. до н. е. Октавіан отримує не лише звання імператора та довічні права народного трибуна, але й повноваження на управління державою і почесне найменування Август (яке раніше застосовувалося лише по відношенню до богів). Ця дата вважається початком періоду імперії.

Державний устрій Римської імперії. Титул імператора довгий час залишався почесним військовим титулом. З часом так почали іменувати главу держави. Наприкінці II ст. н. е. сенат остаточно відсторонюється від управління, що переходить до чиновницько-бюрократичного та військового апарату, який очолює імператор. До III ст. н.е. монархія затвердилася в чистому виді.

Період імперії можна поділити на 2 етапи:

1) принципат (І ст. до н. е. — II ст. н. е.) — від "принцепс-сенатус" — перший сенатор. Цей титул вперше отримав від сенату Октавіан Август, який був першим у списку сенаторів і міг першим виступати.

2) домінат (ІІІ—V ст.ст. н. е.) — від "домінус" — пан, владика, що свідчило про остаточне визнання абсолютної влади імператора.

Перехід управління державою до принцепса відбувся завдяки наданню йому вищої влади іmреrіum, обранню на вищі посади, утворенню ним окремого від магістратур чиновницького апарату, який забезпечував утворення і формування власної скарбниці принцепса та командування всіма арміями.

Принцепс одночасно був консулом, цензором, народним трибуном та пантифіком. Юридично владу він отримував від сенату та римського народу, але міг пред'явити свого спадкоємця.

У період імперії створюється значний чиновницький апарат. До вищих чиновників держави належали:

• префект Преторія (командував імператорською гвардією);

• префект міста Рима (виконував поліцейські функції);

• префект Єгипту;

• префект продовольства тощо.

Провінції Римської імперії були поділені на імператорські та сенатські. Перші управлялися призначеними принцепсом легатами, здійснювали військову та цивільну владу за допомогою власних Ради та канцелярії. Другі управлялися призначеними сенатом проконсулами, які обиралися за жеребом та підпорядковувалися сенату та принцепсу.

На II—III ст.ст. припадає криза рабовласницького ладу. Після часу правління династії Северов (199—235 рр.) настає піввікова доба "солдатських імператорів", тобто тих, хто був приведений до влади у результаті перевороту, спричиненого армією.

З кінця III ст. н. е. починається новий етап в історії імперії — домінат, під час якого Рим перетворився на монархічну державу з абсолютною владою імператора.

284 р. до влади прийшов Діоклетіан, який наказав іменувати його Домінусом. Титули імператора "Август" та "Домінус" підкреслювали необмежений характер його влади, населення імперії перетворилося з громадян на підданих імператора.

Рада принцепса перетворилася на державну раду – консисторіум. Формується розвинений державний апарат чиновників, поділених на ранги з певною ієрархією та правилами підвищення на посаді. З відокремленням військової влади від цивільної з'явилися військові та цивільні чинов­ники. Окремо стояла третя група чиновників - двірцеві.

У даний період, на відміну від принципату, старі республіканські установи втратили будь-яке значення.

Державний устрій Риму в період імперії (домінат)

ІМПЕРАТОР Домінус

Квестор

священного

палацу

Комітет

приватного

майна

Комітет

священних

щедрот

Магістр посад

КОНСИСТОРІУМ

Особиста канцелярія імператора

СЕНАТ

Відомство двору

Відомство столиці

АРМІЯ

Римом став управляти префект, призначений імператором та підзвітний йому. Сенат перетворився на раду міста Рима, магістрати — на муніципальних посадових осіб.

Велике значення для подальшої долі імперії мали реформи Діоклетіана, закріплені та розвинуті в законодавстві Костянтина.

Діоклетіан провів економічні, військові та адміністративні реформи.

Назва реформи	Зміст реформи
Економічна (грошова та податкова)	Намагався припинити знецінення грошей, карбуванням повноцінних золотих та срібних монет. Більша частина податків стала стягатися не натурою, а грошима; для забезпечення надходження податків була введений періодичний перепис населення
Військова	Закріпила створення рухомих та прикордонних військ; ввела крім набору добровольців, рекрутський набір
Адміністративна	285 р. імперія була поділена на 2 частини - західну та східну; імператор призначив собі соправителя — цезаря; територія імперії поділялася на 100 провінцій, Рим був виділений в 100-у провінцію (столиця західної імперії була перенесена до Мілана, потім до Равенни, столиця східної імперії - до Нікомедії)

Після 20-літнього правління Діоклетіана та років боротьби за владу між наступниками настав час правління Костянтина (306-337 р.р.)_, який продовжив реформи першого. Але, крім уже згаданих реформ, він провів ще релігійну. Він перший побачив у християнській церкві міцну опору абсолютної влади імператора. Це призвело до того, що в 313 р. він своїм едиктом визнав християнство рівноправним з іншими релігіями, а з 337 р воно стало державною релігією Римської імперії.

Армія, чиновництво та християнська церква стали трьома опорами домінату — військовою, політичною та ідеологічною.

У зв'язку з тим що східна частина імперії була більш економічно розвине­ною та значно менше ставала об'єктом агресії з боку варварів, Костянтин переніс столицю до грецького міста Византій, пізніше названого Константи­нополь. Із 330 р. він став офіційної столицею імперії. Це закріпило передумови розпаду імперії на Західну та Східну, що остаточно відбулося 395 р.

Економічне відокремлення та політичний розділ стали результатом кризи рабовласницького ладу.

В 476 р. командуючий імператорською гвардією германець Одоакр скинув останнього імператора та відіслав до Константинополя знаки імператорської гідності. Західна Римська імперія припинила своє існування.

Суд. Протягом імперського періоду в історії Риму відбулися докорінні зміни у судоустрої. Розгляд кримінальних справ перейшов від постійних комісій до сенату, а згодом до імператора та його чиновників.

У передмісті Рима кримінальна юрисдикція була зосереджена в руках префекта міста, в Італії — префекта Преторія, а в провінціях — намісників з управління провінціями. Після реформ Діоклетіана у провінціях кримі­нальне судочинство вели ректори. Крім того, були судді зі справ щодо нічних пожеж та зі справ про постачання продовольства.

Розгляд цивільних справ у зв'язку із поширенням екстраординарного процесу перейшов до згаданих імператорських чиновників.

Відбулися зміни в армії. Вона поділилася на рухомі та прикордонні війська. Частіше в армії стали використовувати "варварів" - найманців-іноземців.

Преторіанська гвардія перетворилася на двірцеву варту. Загальноримська поліція очолювалася начальником імператорської канцелярії, розвивалася таємна поліція.

Римське право пройшло у своєму розвитку три основних періоди:

1) давній період — (VI ст. — середина III ст. до н. е.) — римське право цього періоду характеризувалося полісною замкненістю, архаїчні­стю, нерозвиненістю та сакральним характером основних інститутів.

2) класичний період — (середина III ст. до н. е. — кінець ІІІ ст. до н. е.) - право перетворюється у світську юридичну систему, яка характеризувалася вищим ступенем розробки не тільки рабовласницького, але й інших універсальних відносин.

3) класичний період (IV— VІ ст.ст.) — римське право практично припиняє розвиток, несе на собі відбиток загальної економічної та політичної кризи. У цей час відбувається систематизація та поступове пристосування по формування феодальних відносин.

До джерел права першого періоду відносяться:

• правові звичаї;

• законодавство римських царів;

• Закони XII таблиць;

• закони, прийняті народними зборами;

• сенатус-консульти, прийняті сенатом;

• постанови магістратів.

До джерел права другого періоду відносяться:

• едикти преторів;

• конституції імператорів;

• акти імператорської влади (едикти, рескрипти, декрети, ман­дати);

• консультації юристів.

До джерел права третього періоду відносяться:

• законодавство імператорів;

• роботи юристів (Папініана, Павла, Ульпіана, Мадестіна, Гая);

• кодекси (Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія, Юстиніана);

• дигести;

• інституції.