Поняття мовної форми у структурній концепцепції блумфільда

Блумфільд ввів поняття «мовної форми» – це сполучуваність звукової форми і значеннєвої, тобто, диференціюючі сили звуків із диференціюючою силою знаків. Мовна форма як поняття, що визначається через значущість (протиставлення), а не значення, є об’єктом лінг.аналізу. Лінгвіст нехтував поняттям мовної субстанції, бо основне – це протиставлення/форма, структурні опозиції – формальні. Тобто МФ – не є планом вираження, а протиставленням ПВ мовних одиниць, те, що розрізнеє значення значення мовних одиниць.

Класифікував мовну форму за двома диференційними ознаками:

1) здатність мати роздільне дискретне існування форми – зв’язані (не вимовляються окремо; напр., морфеми) та вільні (вимовляються окремо; напр., слова, словосполучень);

2) складність структури форми – складні (мають часткову фонетико-семантичну подібність з іншими мовними формами, розкладаються на менші двопланові одиниці) і прості (не мають цієї подібності і не розкладаються).

Спільна частина будь-яких двох складних форм є конституентом або компонентом цих складних форм (що лежить в основу методу безпосередніх складників)

Класифікація: безпосередні складники, що дозволяють речення розкласти як синтагму на словосполучення та слова; і фінальні – морфи.

Мовна форма, яка у визначених умовах змінює будь-яку іншу форму з множини подібних, є субститутом, утворює однотипний клас форм.

Синтаксична конструкція – це мовна форма, в якій жоден з безпосередніх складників не є зв*язною формою. Типи: екзоцентричні – конструкція, яка не належить до того самого типу, що її безпосередні складники; ендоцентричні – конструкція, яка належить до того самого типу, що і її безпосередні складники.

Основні поняття техніки лінгвістичного аналізу у структурній концепції блумфілда

Основними поняттями в лінгвістичному аналізі Л. Блумфілд визначає форму і значення. Акт мови за ученим є висловлювання. Лінгвістика мусить розглядати лише ті риси стимулів та реакцій, які тотожні в двох висловлюваннях. Для Бл. подібним є все те, що є тотожним. Суть форми становлять голосові ознаки, спільні тотожним чи частково тотожним висловлюванням. Відповідні ознаки стимулів та реакцій становлять в такому розумінні суть значення . Таким чином, формою є повторювана голосова ознака, що має значення, а значення – повторювана ознака стимулів та реакцій. Висловлювання, на думку Бл., утворене за допомогою форм. Блумфілд пропонує розділяти висловлювання на найменші складники, адже форми мови не є безконечними у відношенні кількості. Мінімальною формою Блумфілд вважає морфему, а мінімальною вільною формою, яка може бути висловлена, вважає слово.

Блумфілд аналізує мову, йдучи від конкретного до цілого і від цілого до конкретного. Він виключає зі свого розгляду все несуттєве, тобто фізичні показники звучання тощо. Це дає змогу більш точно і конкретно представити мову як сукупність взаємопов’язаних елементів. Які формують конструкції різних рівнів, а разом з тим структуру мови.

Стаття «Ряд постулатов для науки о языке». Зі слів Зубань на семінарі. Блумфільд моделює мовну діяльність:є стимул А, на який людин реагує своїм мовленням і мовленням впливає на реципієнта, який його розуміє: А-Б-В. Той, хто говорить, має передбачити реакцію слухача. Об’єкт не те, що говорить, а кодація інформації зрозумілими кодами, але вже не звуками, а відношеннями. Об’єкт вивчення – мовленнєві ознаки стимулів і реакцій А-В. Мова може вивчати цей стимул, який закодований. Для мови важливий лише внутрішньо лінгвістичний зміст. Акт мови – це висловлювання, ми розглядаємо лише ті ознаки, які тотожні у двох висловлюваннях. Форма – повторювана тотожна голосова ознака, яка має значення (вона двопланова, по суті мовний знак) Значення- повторювана ознака стимулу, реакції відповідної визначеної форми. Кожне висловлювання повністю утворюється з форм. Морфема – повторювана, наділена значенням, форма, яка не може бути в свою чергу розчленована на менш повторювані форми. Є форми вільні і зв’язані. Вільні ті, які можуть бути висловлені (слово). Мінімальна – словосполучення. Зв’язана – формант (морфема) Фонема – не форма, а мінімальна тотожність голосових ознак. Об’єкт аналізу: мовна форма. Синтаксична конструкція – конструкція вільних форм. Речення – максимальна конструкція. Кожна форма має місце в конструкції. Функція – позиція, в якій виступає форма. Формальний клас – всі форми, які мають одні і ті ж функції. Підкатегорія – те, що формальний клас містить відносно моноформ(?)не впевнена щодо останнього слова. Граматична альтернація – чергування зв»язаних морфем. Форма може бути нульовою. Фонетична модель – сукупність фонетичних альтернацій, те, що постійно тотожно працює. Суплетивізм – неправильна форма.

Копенгагенська школа структурної лінгвістики: об’єкт вивчення глосематики; розуміння функції у лінгвістичній концепції копенгагенського структуралізму; вчення про знаки і фігури.

Однією з найоригінальніших структуральних течій є копенгагенський структуралізм. Копенгагенський (датський)структуралізм, або глосематика (від грец. фоззета, род. відм. фоззетаїоз «слово»), —лінгвістична течія структуралізму, яка мала на меті створення універсальної лінгвістичної теорії; трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто формальними способами без звертання до її субстанцій (реального змісту і звучання). Тривалий час був найвпливовішим і найавторитетнішим структуральним напрямом. Виник у 1931 р. внаслідок об’єднання датських мовознавців у лінгвістичне товариство, так званий Копенгагенський осередок. Засновником осередку був Луї Єльмслев— директор Інституту лінгвістики і фонетики при філософському факультеті Копенгагенського університету. Крім Єльмслева, до осередку входили Вігго Брьондаль, Ганс Ульдалль, Кнут Тогебю, Ганс Сьоренсен. Теоретичними джерелами цього напряму було вчення Соссюра і логістична теорія мови Уайтхеда, Рассела та Карнапа. Із теорії Соссюра копенгагенці запозичили ідею про розрізнення мови та мовлення, розуміння мови як системи знаків, положення про те, що мова — це форма, а не субстанція і в мові нема нічого, крім відмінностей (чиста структура відношень), а також про те, що мова повинна розглядатися в самій собі й для себе. Неопозитивізм (ідеї Уайтхеда, Рассела, Карнапа та ін.) вплинув на розвиток структуралізму взагалі, однак послідовне вираження його принципи знайшли саме в глосематиці. Навіть Єльмслев визнав, що визначене ним поняття структури як чистої форми і чистих відношень запозичене в Карнапа: «За Карнапом, кожне наукове твердження повинно бути твердженням про співвідношення, які не передбачають опису самих елементів, що входять у співвідношення». Важливою передумовою створення загальної теорії мови як системи обчислень було те, що внаслідок розвитку математичної теорії виникло поняття математики як знакової системи, яка конструюється відповідно до певних формальних правил. Програма копенгагенських структуралістів булла викладена Брьондалем у першому номері журналу копенгагенського осередку «Лінгвістичні праці» (1939). Метою лінгвістики, зазначається в праці, є створення загальної (логічної) граматики, в якій мова повинна розглядатися в панхронічному аспекті, тобто повинні досліджуватися загальнолюдські чинники, що діють на кожній стадії розвитку кожної окремої мови.

Свою лінгвістичну теорію копенгагенські структуралісти назвали глосематикою для того, щоб акцентувати на принциповій відмінності їхньої теорії від традиційного мовознавства.

Об’єктами дослідження є тексти. Необхідно створити процедурний метод, за допомогою якого можна було б описати не тільки якісь конкретні датські тексти, а й усі тексти, навіть уявні. «Користуючись інструментом лінгвістичної теорії, — зауважує Єльмслев, — ми можемо вилучити з вибірки текстів запас знань, який знову можна використати на інших текстах. Ці знання стосуються не тільки і не стільки процесів або текстів, із яких вони вилучені, а системи, або мови, на основі якої побудовані всі тексти певної природи і з допомогою якої ми можемо побудувати нові тексти». Однак індуктивний аналіз даних проводиться лише на початковому етапі, далі — вже дедуктивний. Лінгвістична термінологія Єльмслева не має нічого спільного з традиційною лінгвістичною термінологією (немає таких термінів, як родовий, давальний і т. д. відмінки, керування, прилягання тощо; немає специфічних термінів для фонетики, морфології, синтаксису). Він уводить загальні, універсальні терміни, що ґрунтуються на відношеннях між мовними елементами, тому їх можна застосувати і до фонем, і до морфем, і до слів, і до речень: 1) взаємозалежності, за яких один член передбачає існування іншого і навпаки, називаються інтердепенденціями (англ. іпіегйерепйепсе «взаємозалежність»); 2) однобічні залежності, за яких один член передбачає існування іншого, але не навпаки, називаються детермінація ми (англ. Леіегтіпаііоп «визначення»); 3) вільніші залежності, в яких обидва члени є сумісними, але жоден із них не передбачає існування іншого, називаються констеляціями (англ. сопзіеіаііоп «сузір’я»). Елементи залежностей Єльмслев називає об’єктами, а сам аналіз — діленням. Аналіз тексту полягає в поетапному членуванні. Об’єкт, що аналізується, — це клас, інші об’єкти, які встановлено наступним членуванням, — сегменти класу, а об’єкти третього членування — сегменти сегментів. Класи у мовленні — ланцюжки, а сегменти цих класів — частини ланцюжків. Класи в системі — парадигми, а сегменти класів у системі — члени парадигми. Таку процедуру в цілому Єльмслев називає дедукцією. Єльмслев, намагаючись перетворити лінгвістику на точну науку, бере за основу методики досліджень метод дедукції, який притаманний математичним наукам. Індукція, яка не допускає формулювання загальних понять, за його переконанням, не може забезпечити несуперечливий і простий опис. 

Аналіз тексту полягає в членуванні. Об’єкт, що аналізується, - це клас, інші об’єкти, які встановлено наступним членуванням, - сегменти класу, а об’єкти третього членування сегменти сегментів. Класи у мовленні – ланцюжки, а сегменти цих класів – частини цих ланцюжків. Класи в системі – парадигми, а сегменти класів у системі – члени парадигми. Таку процедуру в цілому Єльмслев називає дедукцією.

Мета аналізу не просто у членуванні мови на все менші одиниці, а у встановленні взаємозалежностей між ними і в об’єднанні їх у класи, що мають спільні функції. Єльмслев один із перших спробував систематизувати наявні в мові функції, використовуючи поняття константи і змінної.

Аналіз знаків Єльмслев проводить у плані вираження і плані змісту (це його терміни, які згодом поширилися в лінгвістиці). Однак зміст і вираження вжиті ним не в традиційному значенні (не як значення і форма, субстанція і форма). І у плані змісту, і у плані вираження він виділяє субстанцію та форму. Субстанцією змісту є мовна інтерпретація відображеного в мозку людини зовнішнього світу, а формою змісту є спосіб упорядкування і комбінації ідей, тобто система моделей, яка представляє систему значеннєвостей (цінностей). Субстанція змісту є однією й тією самою для всіх мов, а форма змісту в кожній мові своя, власна і неповторна. Визначальною для Єльмслева є форма. Мову потрібно вивчати як форму. Субстанція, куди входять, наприклад, фонетика й семантика, — нелінгвістичний предмет, вивчати який повинні інші спеціальні (нелінгвістичні) науки, такі, як фізика, психологія тощо. У статті «Метод структурного аналізу в лінгвістиці» Єльмслев писав: «Будь-який звук може бути замінений іншим звуком або буквою, або умовленим сигналом, система ж залишається тією самою». Вивчення форми змісту Єльмслев називає плерематикою (грец. pleres «повний»), а відповідні одиниці — плеремами; вивчення форми вираження називає кенематикою, а відповідні одиниці — кенемами (не фонемами). План вираження і план змісту мовних одиниць і уявлення датського вченого про предмет мовознавства (глосематики) можна зобразити такою схемою: Для мовознавства, стверджує Єльмслев, надзвичайно важливо зафіксувати відношення між досліджуваними одиницями. Для цього потрібно мати «метод, який дає змогу в певних умовах звести дві сутності до однієї» або «ототожнити дві сутності», тобто визначити варіанти й інваріанти. Таким методом він вважає комутацію — операцію, що полягає в заміні одного елемента іншим. Якщо заміна якогось елемента одного плану іншим елементом того самого плану зумовлює зміну в протилежному плані мови, то ці два елементи є самостійними елементами системи, інваріантами. Якщо ж такої зміни немає, то це є варіанти одного інваріанта. Поняття інваріантів і варіантів дозволяє ототожнювати елементи, зводити їх до обмеженої кількості найпростіших елементів.   Усе наведене вище — тільки найголовніші ідеї глосематики. У 40—60-ті роки це відгалуження структуралізму стало широко відомим у всьому світі, однак його оцінка була неоднозначною — від різко негативної до позитивної. Наприклад, французький мовознавець А. Мартіне порівняв глосематику з «баштою зі слонової кості». Позитивним у копенгагенському структуралізмі було прагнення опрацювати точний метод аналізу, який спирається на дані математичної логіки. Глосематики розширили поняттєвий апарат мовознавства, запропонували цінні методологічні принципи. Науковці вважають, що глосематика може бути корисною для створення формальних універсальних мов (мов-посередників) для машинного перекладу і для створення типологічної класифікації мов. В історію науки глосематика ввійшла як спроба гранично абстрагованого від будь-якої конкретики підходу до мови. Будучи загальною дедуктивною теорією мови, вона стала однією з перших спроб поєднання лінгвістики з формальною логікою і тим вплинула на вдосконалення методів дослідження мови. Такі глосематичні терміни, як схема, комутація, детермінація, кореляція, реляція, план вираження, план змісту, конкретні типи функцій та ін., увійшли в лінгвістику. Недоліком глосематики є значне звуження і збіднення об'єкта дослідження, відірваність мови від людини, суспільства, культури, історії, а також перебільшення ролі відношень за рахунок елементів, що співвідносяться.

Празька школа. ПОН. ЛІТ. МОВИ У ФУНКЦІОНАЛЬНІЙ КОНЦЕПЦІЇ ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ. Функціональні різновиди літературної мови. У функціональній концепції празького лінгвістичного гуртка літературна мова відображає і обслуговує культурну, політичну, соціальну та інші сфери життя суспільства. Літературна мова консервативний характер. З іншого боку, у своїй граматичній системі вона не є цілком стабільною і може розвиватися. Словник літературної мови постійно збагачується і розширюється, бо цього вимагає інтелектуальний розвиток суспільтва. Літературна мова має впорядкований. Нормативний характер. Точність літературної мови полягає в її уникані двозначності в номінації тих чи інших реалій. Літературна мова може мати писемну та усну форми. Розмовно-літературна мова є менш віддаленою від народної мови, хоча зберігає свої чіткі межі . Найбільш близькою до народої мови є діалогічне мовлення, що становить перехідну форму від літературної до народної.

Празький лінгвістичний гурток диференціює поняття літературної мови, поетичної мови та діалекту. Літературна мова має чітко визначенні межі, може бути складовою поетичної мови. Власне поетична мова як мова художніх текстів не вичеркується мовою літературною і може включати ті елементи (арго, жаргони, неологізми, варваризми), які для літературної мови неприпустимі.

Таким чином, за Празьким лінгвістичним гуртком, основними рисами літературної мови є 1) консервативність; 2) відносна стабільність; 3) точність; 4) унормованість; 5) кодифікованість; 6) наддіалогічний характер.

Празька школа вирішувала дві основні проблеми, пов'язані з вивченням літературної мови. По-перше, визначала поняття сутності літературної мови, відмежовуючи його від інших мовних утворень або форм існування мови, по-друге, розподіляла мовні засоби самого літературної мови відповідно до різноманіттям його функцій і стилістичних пластів. Пражцев використовували поняття "літературна мова" не тільки для позначення мови художньої літератури, але для будь-якої іншої форми мови, у порівнянні з народною. "Особливий характер літературної мови проявляється у тій ролі, яку він грає, зокрема у виконанні тих високих вимог, які до нього пред'являються в порівнянні з народною мовою: літературна мова відображає культурне життя і цивілізацію (хід і результати наукової, філософської і релігійної думки, політичної і соціальної, юридичної та адміністративної діяльності). Ці функції літературної мови сприяють розширенню і зміни (інтелектуалізації) та її словника; необхідність говорити про матерії, що не мають відношення до практичного життя, і про нові поняттях вимагає нових засобів, якими народна мова не володіє або не мав до певного часу; рівним чином необхідність говорити про деякі предмети практичного життя точно і систематично призводить до створення слів-понять і виразів для логічних абстракцій, так само як і до більш точному визначенню логічних категорії допомогою лінгвістичних засобів вираження. ^"6

Члени Празького лінгвістичного гуртка враховували не тільки дані письмової мови, а й усну мовну практику освічених верств суспільства. Дуже важливим моментом стала вироблення поняття норми літературної мови та відмежування норми від кодифікації. На думку членів гуртка, норма літературної мови відрізняється від норми народної мови більшою функціональною і стилістичною диференціацією і більшою усвідомленістю і обов'язковістю своїх канонів, що пов'язано з більшою його стабільністю.

Б. Гавранек першим виділив наступні функції мови і відповідні їм функціональні мови, а також функціональні стилі. Схематично це можна зобразити так:

Функції літературної мови	Функціональні мови
Комунікативна Практично-спеціальна Теоретично-спеціальна Естетична	Розмовний Діловий Науковий Поетичний

На думку пражцев, функціональними стилями літературної мови виявляються:

У залежності від конкретної мети висловлювання:

Практичне повідомлення

Виклик (заклик), переконання

Загальний виклад (популярне)

Спеціальна виклад (Пояснення, доказ, кодифицирующие формули);

У залежності від способу вираження: справжнє - публічне, усне - письмове. Усне:

Інтимне, монолог, діалог

Публічне: мова, дискусія;

Письмове:

Інтимне

Публічне: оголошення, афіша, газетне, книжкове виступ.

Пражці підкреслювали, що не можна ототожнювати функціональний стиль і функціональна мова. Функціональний стиль є наповненням функціональної мови. Кожен функціональний мова (розмовна, діловий, науковий, естетичний) має свій функціональний стиль залежно від мети висловлювання та форми вираження. Таким чином функціональна мова - це характер висловлювання, а функціональний стиль - засіб досягнення мети.