3. Князі та дружинники

Ще в переддержавні часи слов’янських правителів стали називати князями.

Влада князів була спадковою, тобто передавалася від батька до сина.

Слов’янські князі мали віддане оточення – воїнів-дружинників.

Ними ставали вихідці із шанованих, близьких до князя, родин.

Основним заняттям дружинників була служба в князівському війську, за що вони отримували щедру винагороду.

Отож, на відміну від давніших часів, коли воїнами за потреби ставали всі дорослі чоловіки племені – землероби й ремісники, дружинники були професійними вояками.

Князі та їхні дружинники мешкали у великих племінних центрах – городищах, які поступово перетворювалися на міста.

4. Дулібський племінний союз

Одним із найдавніших східнослов’янських племінних об’єднань були дуліби. Їхній союз склався у 7 ст.

Археологічні розкопки свідчать, що він об’єднував дулібів, полян, деревлян, хорватів, уличів і тиверців.

Племінним центром дулібського союзу було, ймовірно, Зимненське городище, нещодавно знайдене археологами неподалік Володимира на Волині.

Згуртувавшись навколо мешканців Західної Волині та Верхнього Подністров’я, східнослов’янські племена – предки українців намагалися встояти перед руйнівними нападами кочівників. Літописець розповідає про дулібів, зокрема, у зв’язку з походами на слов’янські землі аварів.

5. Виникнення міста Києва

Найдавніше поселення, що його можна назватигородищем, було споруджене на Старокиївській горі у 6–8 ст. слов’янами-праукраїнцями. Так само слов’янськими є давні городища на сусідній горах Замковій, Юрковиці.

Більшість істориків схильні думати, що давнє городище було племінним центром полянського княжіння.

Чимало й таких, хто вважає, що Київ виник як центр кількох племінних союзів, зокрема полян, деревлян і сіверян, позаяк розташований на межі їхніх земель.

Попри легендарний характер, сучасні історики ймовірними вважають свідчення «Повісті минулих літ» про полянського князя Кия.

6. Київ часів легендарного Кия

На думку археологів, городище Кия розташовувалось у північно-західній частині Старокиївської гори, там, де тепер стоїть Державний історичний музей.

З північного боку його захищав природний схил гори, решту укріплень було збудовано. До них належали рів, завглибшки до 4 м, чотириметровий вал і дерев’яні укріплення. За стінами фортеці розташовувались житло князя й різноманітні господарчі споруди.

Під час археологічних розкопок городища Кия археологи знайшли унікальну знахідку – залишки давньої споруди для моління і жертвоприношення – капище, що дає уявлення про духовне життя східних слов’ян –предків українців.

7. Духовне життя предків українців

Кий та його сучасники були язичниками,тобто обожнювали сили природи.

Позаяк за тих часів слов’яни – предки українців іще не мали власної писемності, їхні вірування майже не збереглися.

Відомо, що релігійні дійства проходили біля святилищ-капищ. Вони являли собою камінну вимостку або заглиблення в землі.

Більшість з них стояла просто неба, у центрі знаходилися жертовники та масивний стовп, на якому стояло дерев’яне або кам’яне зображення божества– ідол.

Найвідоміший із тих, що збереглися – Збруцький ідол 9–10 ст. Його було знайдено 1848 р. в річці Збруч на Тернопільщині.

На святилищах-капищах порядкували волхви.

Найважливішими з-поміж язичницьких богів у предків українців були божества, пов’язані з рільництвом і скотарством. Літопис розповідає про верховного бога східних слов’ян – бога сонця Даждьбога.

Прикметно, що втіленням сонця було кілька божеств. Так

богом весняного сонця був Ярило,

богом зимового сонця – Поревит тощо.

До важливих богів належали бог неба Сварог,

бог грому та блискавки Перун, бог – покровитель худоби, родючості та добробуту Велес.

А ще поклонялися наші предки духам: лісовику, водянику, домовику тощо. Вірили у надприродну силу русалок, берегинь, вовкулаків.

Та хоч язичницькі вірування були за тих часів панівними, прилучалися предки українців і до християнства. Віра в Ісуса Христа поширювалася на нашій землі з Візантії. Сповідували християнство й ґотські володарі, під владою яких перебували племена склавинів та антів