50. Природа Литовсько-Руської держави

ЗГІДНО пропонованої авторами термінології, латентна державність - це такий стан існування народу, суверенітет якого є зовнішньо обмеженим, а внутрішня автономія поширена лише на структуру владних повноважень, адміністрації, суду тощо. Латентність у даному випадку передбачає зовнішній контроль над внутрішньою ситуацією, але вона допускає також певну міру автономності, яка здійснюється в режимі самоврядування. Отже, латентна державність - це така форма політичного життя, що здійснюється як за допомогою та на засадах національних традицій, так і при втручанні зовнішньої сили, яка перебирає на себе верховенство законо

ріографії, яка традиційно розглядала середньовічну Литву як загарбника й ворога Русі, включаючи сюди всі східнослов'янські народи. Це легко пояснити тією обставиною, що на тому проміжку часу Литва дійсно всерйоз конкурувала з Московським князівством, виступаючи для останнього майже в образі «монголо-татар» із заходу.

Значна ж більшість тих українських істориків, що обстоювали національні інтереси українського народу як у дожовтневий, так і в післяжовтневий час, включно до сьогоднішнього дня, ставиться до проблеми литовсько-українських взаємин з інших позицій, у їхніх поглядах і оцінках литовці змальовуються як визволителі колишніх українських князівств з-під татарської Орди, що набагато, порівняно із Московським князівством, скоротило монголо-та-тарське іго на наших землях.

Один із істориків, О.Єфименко, пише: «Як колись загадкова Русь у вигляді нечисленної войовничої дружини збирала із Києва докупи південноруські племена, створюючи основи Руської державності, так і тепер відносно нечисленна войовнича Литва із своїх віддалених приніманських поселень збирає воєдино всі розрізнені політичною смутою удільної епохи і бідами татарського нашестя західні і південні руські землі, створюючи нову Литовсько-Русь-ку державу, яка за складом свого населення з повним правом може бути названа Західноруською»1.

1 Далі, співставляючи династичні суперечки кня

жої доби, що нерідко закінчувались вигнанням одних і пануванням інших, історик зазначає: «Литовські князі проганяють із руських земель князів із дому Володимира Святого, щоб сісти на їхні місця, очевидно, так само легко і просто, як і самі південно-руські удільні князі проганяли один одного, причому участь земель могла бути або зовсім пасивною, або активною в один чи інший бік, залежно від обставин. Усе це змушує припускати, що між литовським і руським народами існувала близькість ще раніше, ніж вони з'явились перед нами, як об'єднувачі і ті, кого об'єднують, у спільному державному зв'язку»2.

Із сучасних істориків в позитивному сенсі литовську присутність на українських землях оцінює М.

Ю.Брайчевський. У своїх коментарях до книги Гната Хоткевича «Історія України» вчений зазначає: «Литовська держава ХІУ-ХУІ ст. була спадкоємцем і продовжувачем традицій Київської Русі. Основну частину території тої держави складали землі Русі-Білорусі та України... Суспільний лад Русі був перенесений сюди в майже недоторканому вигляді, а юридичні норми Київської держави продовжували діяти на литовських землях аж до XVI ст.»3.

Нарешті О.Субтельний зауважує таке: «Не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. По суті, до опису цього цілеспрямованого процесу краще пасують такі слова, як проникнення, включення, приєднання. Під час просування Альгердаса вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або

союзників»4.

Отже, ми можемо констатувати той факт, що литовське панування проявилося у верховенстві литовської династії, котра започаткувала відому київську династію Олельковичів. Українська держава у ті часи продовжила існування у вигляді, за термінологією М.Брайчевського, «Другого Українського королівства» аж до кінця XV ст.

Ми не схильні переоцінювати ступінь автономії «Другого Українського королівства» з огляду на її зовнішньо-політичний суверенітет, котрий все ж таки контролювався великим князем Литовським, хай навіть формально. Проте, що така автономія існувала, у нас теж жодного сумніву немає. А тому цей період української державності ми визначаємо як латентний, тобто такий, що не міг виявити себе вповні, як це належить суверенній державі.

До ознак латентності можна також віднести й те, що така державність існує на обмеженому просторі етнічної території. Як відомо, починаючи з середини XIV ст., Галичина потрапляє в залежність від Польщі, і на цих землях також з'являються риси «латентного життя» українського етносу. Це, зокрема, проявилося в ініціюванні новою владою процесів чу жоетнічної колонізації українських земель та в запровадженні нової системи права - Магдебурзького права, а в землях, підконтрольних Угорщині та Волощині, переважно в сільській місцевості, -Волоського права.