2.Східні слов’яни напередодні утворення держави, їх племенні об’єднання.

1. Розселення східнослов’янських племінних союзів – предків українців

Віддавна живучи племенами, слов’янські племена час від часу об’єднувались у значно більші спілки – племінні об’єднання, або союзи племен.

Проіснувавши трохи, такі союзи розпадалися, а замість них згодом утворювалися нові. (Власне, великими об’єднаннями слов’янських племен були і венеди, й анти, і склавини.)

На думку дослідників, вони складалися із дрібніших союзів племен.

Назви східнослов’янських племінних союзів, що дожили до часів утворення держави, зберіг літопис «Повість минулих літ».

Так, на території України, за літописом, мешкали сім племінних об’єднань: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці та сіверяни.

Звертаємо вашу увагу, що поряд із назвою «волиняни» літописець вживає іще дві – дуліби та бужани. Більшість сучасних дослідників переконані, що всі три назви стосуються одного племінного союзу, при цьому «дуліби» – найдавніша назва, а дві наступні виникли згодом.

Територіальні межі племінних східнослов’янських союзів на землях України.

Поляни мешкали в Середньому Подніпров’ї «в лісах на горах понад річкою Дніпром». Згодом вони розселилися й на лівий берег.

На захід від полян жили деревляни. Їхні землі лежали між річками Случчю і Дніпром, Прип’яттю і Тетеревом.

Іще далі на захід, аж до Західного Бугу й Горині, лежали землідулібів (бужан, волинян).

На північний схід від полян, на лівих притоках Дніпра мешкали сіверяни.

Південну межу східнослов’янських земель уздовж Дністра обіймали племенауличів і тиверців.

У Прикарпатті жили хорвати.

2. Сусіди східнослов’янських племен

Мешкаючи на землях, що безпосередньо межували зі Степом, предки українців мали постійні контакти зі степовими кочовиками. Багатовікове панування тюркомовних кочовиків в Причорномор’ї започаткували гуни. Наприкінці 6 ст. великої сили набули авари. Щоправда, їхнє перебування у причорноморських степах було нетривалим.

Велика Булгарія та Хозарський каганат

Після того як авари залишили Причорномор’я, там дедалі більшої сили набирали тюркомовні булгари. Близько 635 р. їхнє племінне об’єднання Велика Булгарія обіймало землі Північного Причорномор’я та Приазов’я.

Одночасно з Великою Булгарією на схід від неї, між Доном і Волгою та в Прикаспії, виникло ще одне об’єднання тюркомовних племен – Хозарський каганат.

Ватажки булгарського та хозарського об’єднань ворогували, тож невдовзі між ними почалося військове протистояння. Гору взяли хозари. Військо Великої Булгарії розпалося на дві орди: одна відкочувала за Дунай, де заклала Дунайську Болгарію.

На Балканах тюркомовні булгари оселялися на землях, уже зайнятих переселенцями-слов’янами. Обидва народи дійшли згоди про мирне співіснування. Тюрки-булгари перейняли від слов’ян їхній спосіб життя, мову, вірування й невдовзі повністю розчинилися поміж них.

Про тюркомовних кочівників на тих землях залишилася тільки назва: Болгарією називалася перша слов’янська держава, болгарами зветься один із сучасних південнослов’янських народів.

Інша орда частково визнала владу хозар і підкорилася їм. Ті ж булгарські племена, які не бажали коритися, відкочували у верхів’я Волги, де згодом виникла Волзька Булгарія.

Здолавши розбрат поміж своїх одноплемінників, хозари на досить тривалий час – аж до кінця 10 ст. – запанували у причорноморських степах. Свою владу вони прагнули поширити й на слов’янські племена. Літопис свідчить, що хозари брали данину з полян, сіверян, а також із північних східнослов’янських племен – в’ятичів.

Візантія

Не поривали зв’язків східнослов’янські племена – предки українців – і з Візантією.

Візантія була їхнім головним торговельним партнером. Тим паче, що володіння візантійських імператорів за тих часів сягали північного узбережжя Чорного моря й Криму.

Позаяк Чорне море було кінцевим пунктом великого торговельного шляху «з варяг у греки», східнослов’янські племена, які на той час контролювали його середню частину, прагнули поширити свій вплив і на море. Власне, тому відносини з Візантією часто загострювалися до стану війни.

Такими вони лишалися тривалий час і після утворення Київської держави.

Скандинавія

Той-таки торговельний шлях пов’язував східнослов’янські племена із численними північними народами – предками сучасних данців, шведів, норвежців.

Суворі умови життя на батьківщині спонукали дужих і витривалих чоловіків із півночі збиратися у військові ватаги й рушати походом на пошуки слави й багатства деінде.

Часом вони підкоряли землі інших народів, обкладаючи даниною їхніх мешканців. Така доля спіткала найпівнічніші східнослов’янські племенасловен, кривичів, а також неслов’янські чудь, мерю.

Доволі часто вояки з півночі наймалися до впливових і багатих володарів. Служили вони й у візантійських імператорів.

Візантійці тих найманців називали варангами – звідси походить назва «варяги», що нею східні слов’яни називали представників північних народів.

У Західній Європі щодо них уживаною була інша назва – нормани. Нормани-варяги від кінця 8 ст. і впродовж кількох наступних століть втручалися в історію східних слов’ян.