17. Система політичної влади

Київська держава спершу не була чітко централізованою. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом IX—XIII ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя була засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Найсильніші загони дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави — Середньому Подніпров'ї. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. У "Повісті минулих літ" Ігор постає залежним від дружини князем. У часи його правління влада князя ще не була достатньо сильною. Тому Ігор був змушений слухатися дружини не тільки щодо укладення миру з Візантією, а й під її тиском вдатися до згубного походу за древлянською даниною. Але вже його наступниця — княгиня Ольга — у державних справах була більш незалежною від дружинників.

Правителі Русі другої половини X ст. — Святослав і Володимир — діють як справжні дружинні князі. Дружина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в епоху Володимира дружинна форма державності почала відходити в минуле. Дружина виконує лише військові функції, і вже не є фактором політичного життя, апаратом управління й судочинства. Відбувається процес її розшаровування, з'являється прошарок бояр, які стають правлячою суспільною групою.

У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія. Носієм монаршої влади був великий київський князь. У його компетенції перебували: охорона кордонів, керівництво військовими походами, збір данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, військово-дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона торговельних шляхів, придушення заколотів, поширення християнства, забезпечення духовенства, скликання княжих з'їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім командування гарнізонами, виконували ще й адміністративні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, діцькі, отроки, ябедники, які, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували "думці" — члени княжої ради з числа княжих мужів (великих бояр).

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях ("снемах"). Систему влади складали князь, боярська рада та народне віче.

Місцева влада

На місцях державну владу уособлювали князі, які мали власні "столи" у землях, уділах і волостях. Як правило, це були сини або інші близькі родичі великого князя. Загалом вони виконували ті ж функції, що й великий князь, але у межах відведеної їм території, де поступово відбувався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної. Уся влада в князівстві була зосереджена у княже-дворі, а в боярській вотчині — в руках службовців князя, з яких складалася боярська рада. Вона у межах сучасних українських земель, особливо в Галичині, на відміну від російських чи білоруських, відігравала важливу управлінську роль.

З часом влада місцевих князів посилювалась, нівелюючи вплив великого князя. Це зумовило необхідність періодичного скликання княжих з'їздів, які ухвалювали законодавчі акти, вирішували питання війни і миру, державного устрою тощо. На такі з'їзди князі прибували в оточенні власних бояр. Проте вони не стали, як у європейських країнах, зародками парламентаризму, оскільки цьому завадив процес занепаду державності. Колишні племінні народні збори в удільних містах-центрах перетворились на віча повноправних громадян міста і передмість, які, крім Новгорода і Пскова, відбувалися нерегулярно. Рішення на них приймали "одноголосно" шляхом утиску меншості більшістю. Випадки обрання на вічах князів і затвердження рядів (договорів з монархами) можна вважати початками вітчизняного пара-конституціоналізму (ухил від конституційного процесу) як державно-правової практики. Це явище — одна з особливих ознак тогочасного політичного життя Київської Русі. Така конфігурація влади у Давньоруській державі поєднувала в собі монархічну, аристократичну та демократичну моделі управління, які, співпрацюючи і суперничаючи між собою, то посилювали свій вплив, то відтіснялись від державних справ іншими політичними силами.

18. У квітні 1710 р. в Бендерах (Молдова) гетьманом на еміграції було обрано Пилипа Орлика, вихованця Києво-Могилянської академії, який був при Мазепі генеральним писарем. На козацькій раді прийнято документ «Пакти і Конституція прав і вільностей війська Запорізького», що став першою писаною конституцією у світі.

В документі, що складався з 16 статей, проголошувалася незалежність України в межах Зборівського договору 1649 року. За ним Україна перетворювалася на аристократичну республіку – законодавчою владою ставала Генеральна рада, що обиралася зі старшини та представників від полків і збиралася тричі на рік (на Різдво, Великдень, Покрову), гетьман зосереджував у своїх руках виконавчу владу. Листи інших держав гетьман мав зачитувати старшині, так само, як і відповіді на них, за необхідності міг зберігати ці відомості в таємниці. Скарбницею Війська Запорізького розпоряджався генеральний підскарбій. Конституція вперше в Європі започатковувала поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. Та оскільки гетьман перебував за кордоном, ця конституція діяла на контрольованій території лише до 1714 року.

Уклавши договір з Туреччиною, війська Орлика розпочали наступ на Україну, дійшли до Білої Церкви, однак через зраду татар змушені були повернутися. Натомість до Молдови дійшли війська Петра І, де в липні 1711 р. вони були розбиті. Однак Орлику не вдалося скористатися поразкою російських військ, і в 1714 р. він виїхав до Західної Європи. Жив у Швеції, Німеччині, Франції, а останні 20 років свого життя – в Туреччині. Протягом всього свого свідомого життя він намагався створити антимосковську коаліцію держав для звільнення України. Однак Росія Петра І була могутньою імперією, проти якої ніхто не бажав виступати. Діло Орлика продовжив його син Григір.

19. Серйозні зміни в національно-державному будівництві України мали місце протягом другої світової війни. На самому її початку, у вересні-жавтні 1939 року, відбулося, як говорилося в офіційних документах, «воз єднання Західної України з УРСР». Ця подія мала двоїстий зміст. З одного боку, реалізувалася задекларована ще 1919 року злука Наддніпрянщини і Східної Галичини. З іншого - це відбулося за колючим дротом «соціалістичного табору». Тому, особливо перший час, докладалися зусилля, щоб справити на галичан і волиняків враження «ук-раїнськості» нового режиму. Навіть війська, які увійшли у вересні до Львова, Луцька і Тернополя, було скомлектовано головним чином з червоноармійців і командирів-українців, якими командував майбутній маршал Тимошенко.

Для демонстрації досягнень «соціалістичної демократії» 22 жовтня 1939 було проведено «вибори», на яких населення мало проголосувати за єдиний список кандидатів, котрі підтримували «возз'єднання». Враховуючи настрої західних українців, можна було зрозуміти, що і без особливої фальсіфікацїї абсолютна більшість проголосує так, як треба було радянському режимові.

У той же час були розпущені українські політичні партії, кооперативи трансформовані на радянський взірець, припинено діяльність товариства «Просвіта». З ліквідацією ліберальних і соціал-де-мократичних структур (ще раніше була розпущена західноукраїнська компартія), на західних землях залишилася єдина реальна політична опозиційна організація - підпільна мережа Організації українських націоналістів (створена ще за польської окупації).

1940 року до України було долучено Північну Буковину та Південну Бесарабію, натомість вилучено Молдавську АРСР (яка існувала з 1924 року на Придністров'ї) та передано до складу новоутвореної Молдавської РСР. Нарешті, у 1944-1945 роках Закарпаття також було приєднано до УРСР (з оформленням цього відповідними рішеннями місцевих народних зборів, Верховних Рад СРСР та УРСР, та положеннями міждержавного договору між Радянським Союзом та Чехословаччиною).

Таким чином, створилася парадоксальна ситуація: вперше за багатовікову історію українські землі були інтегровані в складі єдиної української, але несамостійної держави. Це сталося внаслідок певних геополітичних комбінацій держав, які втілювали два головних соціальних міфи XX століття - нацизму і більшовизму. Проте як би там не було, український народ об'єднався як єдине етнічне тіло. В цьому був драматизм національної долі українства, його тріумф і трагедія водночас.

20. Після невдалої спроби гетьмана Мазепи визволити Україну з-під російського панування, Петро І направив свої зусилля на ліквідацію автономії України. Обраний після Мазепи гетьманом І. Скоропадський фактично був позбавлений права самостійно приймати рішення. Після його смерті Петро І заборонив обирати нового гетьмана (на короткий час наказним гетьманом став П. Полуботок), і Україною стала правити Малоросійська колегія (1722-1727 pp.). Нова імператриця Катерина І, що правила з 1725 р. дозволила обрати гетьманом Данила Апостола (1727-1734 pp.), однак його діяльність знаходилася під жорстким царським контролем. По смерті Апостола відання українськими справами було передано «Правлінню гетьманського уряду» (1734-1750 pp.), яке складалося з представників козацької старшини та російських чиновників.

Останній гетьман України – Кирило Розумовський (гетьманував у 1750-1764 pp.), який одержав булаву завдяки брату, що був коханцем імператриці Єлизавети І. Простий козак за походженням, отримав прекрасну освіту в Німеччині і Франції, у 18 років очолив Імператорську академію наук (перебував на цій посаді 20 років). Новий гетьман дбав про розвиток науки та мистецтв в Україні, у своїй резиденції в Батурині він мав намір відкрити університет, а Глухів – на значний культурний центр. Він домагався від уряду повернення Україні її прав. Внаслідок його постійних прохань Україна була виведена з відомства Сенату і передана Колегії іноземних справ, як було раніше. Під управління гетьмана передали і Запорозьку Січ, Київ. Проведено також реформу судочинства – до складу Генерального суду вводилися виборні особи із старшин кожного полку. Козацька старшина отримала судову владу, як в часи Визвольної війни. Гетьман започаткував полкові школи для обов'язкового навчання козацьких дітей Домогтися відновлення іноземних зносин гетьманові не вдалося.

З приходом до влади в Росії імператриці Катерини II автономії України завдано смертельного удару – в 1764 р. було скасовано гетьманство (Розумовський отримав компенсацію грошима та землями), справи управління Україною передані Малоросійській колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Територію Гетьманщини поділили на намісництва, козацькі полки реорганізували в регулярні карабінерські частини, слобідське козацтво ліквідоване. Україна перетворилася на окраїну Російської імперії, втративши будь-які суверенні права.

21. Одним з перших етнічних утворень на території України були кіммерійці (IX – перша половина VIII ст. до н. е.). Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо. На півдні Криму жили племена таврів. Вони займалися удолинах землеробством, в горах – скотарством, а на узбережжі – рибальством. Таври дали назву своєму рідному краю – Таврида (Таврія), що дійшла і до наших днів.

Кіммерійці здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н. е. могутня хвиля числених, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерйців з Причорномор’я. Внаслідок цього Кіммерія розпалась. Частина кіммерійців вірогідно поселилась у Північному Причорномор’ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

У другій половині VII ст. до н. е. скіфи утворили політичне консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію. Територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташувався у межиріччі Дунаю та Дону. Усе населення Скіфії поділилося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, царські скіфи) та осілі племена (скіфи-землероби, скіфи-орачі). У V ст. до н. е. патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Скіфія фактично проіснувала десь до III ст. до н. е. після цього була загарбана сусідніми іраномовнимисарматськими племенами. Сталося це через послаблення скіфського царства внаслідок безперервних виснажливих війн і загострення внутрішніх суперечностей. Сармати завоювали більшу частину Скіфії, витіснивши скіфів у Крим, за Дунай і Дністер. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Сарматський період закінчився на території України в середині III ст. н. е. внаслідокекспансії готів і гунів.

У другій половині VII ст. до н. е. на узбережжі Чорного й Азовського морів з’являються нові своєрідні державні утворення – грецькі міста-колонії: Істрія, Борисфен, Ольвія, Пантікапей, Феодосія, Тіра, Херсонес. Основними осередками античної цивілізації у Причорномор’ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови. Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча – колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. За винятком рабів, іноземців та жінок, усі жителі мали широкі політичні права. Грецькі міста розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва і перетворились у центри розвинутої економіки, ремесла, торгівлі й античної культури. У 480 р. до н. е. на Керченському та Таманському півостровах виникає Боспорське царство. У I ст. н. е. Ольвію, Херсонес, Боспорське царство завоював Рим. У них розмістились римські легіони. На берегах Чорного моря були збудовані римські фортеці, з яких стежили за морем і степом. Боспорське царство в I-II ст. н. е. пережило певне політико-економічне піднесення, яке завершилося підкоренням кримських скіфів і таврів. Навала готів у середині III ст. послабила, а у гунів у 70-х рр. IV ст. остаточно доконала Боспорське царство і грецькі міста-держави. Більшість міст-колоній зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Отже, античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України та всієї Східної Європи. У ході грецькоїколонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний устрій, що сприяло становленню державної традиції на території сучасної України. Грецькі переселенці не тільки передали місцевому населеннюпрогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучали його до товарно-грошових відносин. Виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я. Різнобічні контакти місцевих племен із колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури.