1. Збройні сили центральної ради.

Після лютневої демократичної революції виникла гостра потреба у створенні єдиного центру з відповідною програмою дій революційно-демократичних сил України. Таких центром стала заснована 7 (20) березня 1917р. Центральна Рада. Лідерами її стали М.Грушевський (голова Ради), В.Винниченко, С.Єфремов, С.Петлюра, М.Порш та інші.

У перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувались. Навіть сама постановка цього питання могла спричинити жорсткі заходи з боку російського уряду. Проте саме життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні і місяці після лютневої революції змусили українських лідерів визначити свою позицію щодо проблеми створення національних військових формувань. Пожвавлення національного життя, сподівання на швидке розв’язання назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей).

На фронті й у тилу, на Україні й у Центральній Росії, на Кавказі й у Сибірі – скрізь, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, товариств, почали виявлятися тенденції до утворення окремих українських частин.

Найбільш активну діяльність серед українських партій в армії проводили угрупування самостійного напрямку. Саме вони почали робити перші кроки до закладення основ регулярної армії. Провідну роль у цій справі відігравав Микола Міхновський. Разом із своїми однодумцями – капітаном артилерії Ю.Ганом, підполковником В.Павленко, В.Отамановським і В.Євтимовичем – вирішив розпочати роботу, спрямовану на організацію українського війська.

6 березня М.Міхновський скликав перше українське підготовче віче Київського гарнізону, в якому взяли участь 211 осіб. Воно ухвалило розпочати створення регулярної національної армії. 9 березня відбулись перші збори солдатів та офіцерів Київського гарнізону. Вони вирішили надіслати Тимчасовому уряду звернення з вимогою визнання за ними права іменуватися “Організаційним комітетом для формування українського війська”. 12 березня бюро створило Військовий комітет із депутатів від солдатів і офіцерів. Військова нарада, що відбулась 16 березня, вирішила заснувати у Києві українську військову організацію – Український Військовий клуб імені гетьмана П.Полуботка, а також приступити до формування національної армії.

У березні - квітні 1917р. рух за створення українських частин поступово починає охоплювати і діючу армію. Варто зазначити, що такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. В той же час вони розуміли, що не зважати на військовий рух значило втратити свої провідні позиції в українському національно-визвольному русі взагалі. Це спонукало їх до більш рішучих і конкретних дій.

Отже, можна зробити висновок, що український військовий рух стає не лише складовою частиною загальнонаціонального визвольного руху, а й його генератором.

Очевидно, що підвалини української національної армії закладали не найвпливовіші українські партії, лідери яких очолювали Центральну Раду, а представники самостійницького крила національно-визвольного руху. Серед тогочасного українського політичного спектру самостійники, лідером у яких був М.Міхновський, займали правий фланг. Їхнім кредом було будівництво міцної національної держави із сильним військом, яке б гарантувало її суверенітет. Саме завдяки їх діяльності український військовий рух набирав радикального державницького забарвлення. Звичайно, через свою малочисельність і неспроможність конкурувати із соціалістичними національними партіями їм не вдалося опанувати стихію українського військового руху.

Незважаючи на малочисельність, вони своєю діяльністю штовхали Центральну Раду до рішучих кроків, особливо в питаннях військової політики. Це, у свою чергу, породжувало недовіру Центральної Ради та її лідерів до тих військових організацій і формувань, що їх створювали самостійники. Вона постійно побоювалась, з одного боку, звинувачень її Тимчасовим урядом у сепаратизмі, а з іншого боку – можливості використання цих формувань для військового перевороту. Таким чином, у поглядах на проблеми військового, як і, в цілому, державного будівництва, чітко окреслились 2 основні течії: соціалістична (або автономістично-федералістська) і самостійницька (національно-державницька).

Найбільш послідовно соціалістичної позиції дотримувався лідер УСДРП В.Винниченко: “Не своєї армії нам соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій. М.Грушевський також вважав, що “…нормальною формою охорони для держави демократичної є всенародна міліція”.

На відміну від соціалістів, самостійницький табір постійно дотримувався однієї стратегічної лінії: військовий рух необхідно використати для створення національної армії, яка стане головною підвалиною для відродження суверенітету України.

Великого розголосу набрали події, пов’язані із створенням першого українського полку. Коли надії на санкціоновану організацію цієї військової частини через відмову представників військового командування розтанули, самостійниками було прийняте рішення застосувати тактику “доконаних фактів”. Солдати під керівництвом штабс-капітана Д.Путника-Гребенюка самочинно оголосили себе Першим Українським полком імені гетьмана Б.Хмельницького, обрали старшин і стали вимагати від командування направити полк на південно-Західний фронт.

У цій ситуації Центральна Рада вирішила не загострювати далі ситуації і піти на компроміс. Задовольняє їх бажання вийти негайно на фронт в виді української військової одиниці.

5 травня 1917 року проходить Перший український військовий з’їзд, що розглядає шляхи подальшого державного і військового будівництва. Вкрай важливим моментом роботи з’їзду було створення керівного органу, що мав координувати й очолити національне військове будівництво. Ним став Український генеральний військовий комітет (УГВК).

Все ж з’їзд був важливим кроком щодо подальшої українізації війська. Як уже було зазначено, з’їзд створив УГВК, на чолі якого став Симон Петлюра.

Відомо, що реакція Тимчасового уряду на рішення з’їзду, що стосувались як питань автономії України так і питань українізації війська, було різко негативно. Зваживши на ситуацію, ЦР доручила УГВК розпочати підготовку до Другого військового з’їзду. Незважаючи на заборону О.Керенського, цей з’їзд все ж відкрився 5 червня 1917 року.

У липні 1917р. наступає кульмінаційний момент загострення стосунків між автономістами та самостійниками. Визначальною подією цього періоду стало повстання полку імені гетьмана П.Полуботка. Поява цього полку як і багатьох інших була стихійною. Однак скоро він потрапив під вплив самостійників. Наприкінці травня цей полк прибрав собі назву гетьмана Полуботка і був передислокований з Чернігова до Києва. Тут він мав бути доукомплектований і відправлений на фронт. Звичайно, не без впливу самостійницької агітації, особовий склад полку відмовляється відбувати на фронт доти, поки Центральна Рада і УГВК офіційно не визнають їх 2-м українським полком імені гетьмана П.Полуботка, а також закінчить свою роботу Другий український військовий з’їзд. Центральна Рада, виконуючи волю Тимчасового уряду, вживала всіх заходів, щоб локалізувати і загасити цей виступ. Не зваживши на вмовляння її емісарів, у ніч з 4 на 5 липня, більша частина полуботківців розпочала виконання накресленого керівниками повстання плану. План передбачав захоплення всіх найважливіших пунктів Києва, передусім Печерської фортеці й Арсеналу, Київської Ради робітничих депутатів, штабу КВО, товарної станції, державної скарбниці, банку, головної команди міліції, мостів на Дніпрі, адміністративних будинків тощо.

Керівники повстання не мали наміру усувати з політичної арени Центральну Раду. Їхнім наміром було примусити її взяти в свої руки всю повноту влади в Україні, від якої вона сама відмовлялась. Незважаючи на деякі успіхи, повстання все ж таки було приречене на поразку. У значній мірі цю приреченість обумовив той чинник, що повсталих не підтримали інші українізовані частини.

Зрозумівши приреченість на поразку і розгром, повстанці погодились скласти зброю на руки полку імені Б.Хмельницького, що й сталося 7 липня.

Поразка ж повстання у великій мірі зумовила поразку самостійницької течії. Виступ полуботківців дав привід лідерам Центральної Ради за підтримкою Тимчасового уряду нейтралізувати своїх опонентів.

У липні 1917р. починався якісно новий етап українізації війська, Провал наступу на Південно-Західному фронті призвів до повної деморалізації армії. Верховний головнокомандувач генерал Л.Корнілов, призначений на цю посаду 19 липня 1917р., шукаючи шляхів виправлення ситуації в армії, прийшов до висновку про доцільність формування не лише військових частин, але й з’єднань за національною ознакою.

Власне, Л.Корнілов, був першим воєначальником високого рангу, який зважився на широке запровадження національних частин в армії. Він підписав наказ про українізацію десяти дивізій. Передбачалося українізувати 34-й та 6-й армійські корпуси, перейменувавши їх в 1-й та 2-й українські, а також поповнити українцями ще чотири корпуси, які зазнали найбільших втрат.

Так розпочався другий, санкціонований Ставкою етап українізації армії. Найважливіше місце в українізації армії періоду літа 1917р. посідало формування 1-го Українського корпусу під командуванням генерала П.Скоропадського.

Жовтневе повстання під проводом більшовиків у Петрограді відбулося в той час, коли Українська революція з кожним днем потрапляла в дедалі скрутнішу ситуацію.

Збройні формування Центральної ради в боротьбі за українську державність

7(20) листопада був виданий ІІІ Універсал, що проголошував утворення УНР у складі федеративної Росії. Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917 р. став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до УЦР. У цьому документі, підписаному В.Леніним та Л.Троцьким, з одного боку, визнавалась УНР, а з іншого – робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Чотири вимоги:

• відмовитися від дезорганізації фронту;

• не пропускати через Україну козачі частини на Дон;

• пропустити більшовицькі війська на Південний фронт;

• припинити роззброєння більшовицьких військ.

На роздуми відводилось 48 годин, у разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував УЦР “в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні”.

Після проголошення у Харкові 11-12 грудня 1917 р. Української Радянської Республіки (певний час вона також називалася Українською Народною Республікою) новоутворений більшовицький уряд (Народний секретаріат, до складу якого увійшли Артем (Ф.Сергєєв), Є.Бош, В.Затонський, М.Скрипник та ін.) негайно визнав Україну федеративною частиною Росії.

10 грудня 1917 р. за наказом главковерха М.Криленка наступ на Україну (з Північного, Південно-Західного й Румунського фронтів) розгорнули підрозділи російських радянських військ під командуванням М.Муравйова, Р.Берзіна та І.Кудинського. Невдовзі в руках більшовицьких загонів уже були Харків, Полтава, Одеса, Чернігів, Катеринослав. Війська М.Муравйова, стояли на підступах до Києва.

Російським радянським військам і червоногвардійським загонам Моск­ви і Петрограда протистояли 10 тис. гайдамаків та студентські загони. Під Крутами Чернігівської губернії вони зазнали поразки й змушені були відступити.

У самому Києві більшовики підняли на збройний виступ робітників і службовців “Арсеналу”, залізничних майстерень і Південноросійського заводу. Після п'ятиденного артилерійського обстрілу 26 січня 1918 р. війська М.Муравйова зайняли Київ.

Захоплення більшовицькими військами Києва прискорило переговорний процес у Бресті. 22 січня (9 лютого) 1918 р. було підписано мирний договір між Україною, з одного боку, і Німеччиною та її союзниками, з іншого. Це змусило РНК Росії припинити війну з Україною і визнати її незалежність.

Щоб прискорити укладення мирного договору з Четверним союзом 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада своїм IV універсалом оголосила Україну самостійною державою.

8 (21) лютого німецька та австрійська армії почали просуватися вглиб України. Разом з ними йшли військові частини, що залишились вірними Центральній Раді. Радянські загони відступали. 12 березня німецькі підрозділи і війська УЦР увійшли до Києва, а до кінця квітня 1918 р. під їхній контроль перейшла вся територія України.

Проти політики Української Центральної Ради, спрямованої на обмеження розмірів земельних ділянок, передачу ряду основних засобів промислового виробництва до загальнодержавної власності, виступали великі промисловці, землевласники, частина заможних селян.

Такі конфлікти використав П.Скоропадський – нащадок давнього українського гетьманського роду, генерал-лейтенант російської армії, один з активних провідників українізації армії, керівник “вільного козацтва”, командуючий в 1917 р. всіма військовими частинами УНР на Правобережжі. Сили, очолювані П.Скоропадським, підтримали німецько-австрійські війська в сподіванні на встановлення в Україні більш слухняної і твердої системи управління. 29 квітня загін німецьких вояків, вдершись до зали, де йшло засідання Центральної Ради, заарештував декілька її членів, решту примусили залишити приміщення і розійтись.

Центральна Рада протрималася тринадцять з половиною місяців — із 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р. Її величезною заслуга в тому, що вона відродила в Україні дер­жавницьку свідомість, утворила Українську Народну Респуб­ліку, домоглася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру і свою мову.

Які ж основні причини падіння Центральної Ради? Це, насамперед, брак двох головних опор державності — боєздат­ної армії та адміністративного апарату. Лідери Ради нехту­вали створенням регулярної армії. Так, коли генерал цар­ської армії П. Скоропадський надав 40-тисячний україні­зований корпус дисциплінованих вояків, її діячі заявили, що революція армії не потребує.