Тема 9 Фінансування об'єднань підприємств

1. Теоретичні аспекти фінансової діяльності об'єднань підприємств.

2. Концепція фінансового планування об'єднань підприємств.

3. Середовище фінансової діяльності об'єднань підприємств.

4. Внутрішня фінансова структура об'єднань підприємств.

5. Деякі проблеми фінансів об'єднань підприємств.

6. Організація фінансової діяльності ФПГ.

1. Теоретичні аспекти фінансової діяльності об'єднань підприємств

Фінансова діяльність об'єднань підприємств пов'язана з реалізацією трьох важливих функцій: формування капіталу; розподіл і використання капіталу; контроль за формуванням, розподілом і використанням капіталу.

Функція формування капіталу. Призначення цієї функції полягає у формуванні капіталу корпорації через залучення його з фінансового ринку. Її можна також назвати фінансовою функцією, оскільки практично вона передбачає розроблення фінансової політики корпорації і наступне прийняття рішень менеджерами. У свою чергу, прийняття рішень визначається мотиваціями, цілями – як стратегічними, так і короткостроковими, котрі ставить перед собою корпорація.

Формування капіталу корпорації залежить від стану фінансового ринку. Цим обумовлені тісні зв’язки між фінансами корпорацій і фінансовим ринком. Менеджери корпорації приймають рішення про емісію установчих акцій під час створення корпорації. У міру розширення підприємницької діяльності вони приймають рішення про зміну структури капіталу, тобто співвідношення між акціонерним капіталом і зобов’язаннями. Вибір джерел фінансування передбачає вивчення фінансового ринку, руху цін (курсів) акцій і облігацій, процентних ставок та ін. Так, під час формування зобов’язань виникають питання: що краще (тобто ефективніше і дешевше) – узяти позичку в банку чи випустити короткострокові цінні папери?, яким має бути співвідношення між поточ­ними і довгостроковими зобов’язаннями?, які облігації найдоціль­ніше випустити – конвертовані чи неконвертовані?, на яких фінансових ринках їх розмістити – національному чи міжнародних? і т. п. Щоб правильно розв’язати фінансові проблеми, менеджери корпорації повинні добре знати фінансовий ринок, законо­мірності його розвитку, рух курсів цінних паперів, процентних ставок тощо.

Головна мета корпорації у визначенні структури капіталу – досягнення оптимальної структури, за якої ціна капіталу буде найнижчою, а вартість корпорації – найвищою.

Для корпорації як юридичної особи всі залучені фінансові фонди є платними. Своєрідною платою за залучений акціонерний капітал є виплачені дивіденди, за боргові зобов’язання кредиторам виплачуються проценти. Звідси випливає завдання досягнення такої структури капіталу, за якої його ціна, тобто плата за залучений капітал, буде мінімальною. Одночасно корпорація повинна прагнути до того, щоб курс (ціна) її акцій на ринку капіталу був високим, тобто щоб капіталізація корпорації на фінансовому ринку була максимальною, що свідчить про високу вартість корпорації.

Ціна капіталу визначається попитом і пропонуванням, які залежать від багатьох факторів. Особливе значення під час формування ціни капіталу мають ризики, що обумовлює необхідність вивчення можливостей зниження їх впливу на підприємницьку і фінансову діяльність.

Функція розподілу і використання капіталу. Призначення другої функції фінансів корпорації полягає в розподілі капіталу та його використанні, тобто в інвестуванні відповідно до планів підприємницької діяльності. Її можна також назвати інвестиційною функцією, оскільки практично вона пов’язана з розробленням інвестиційної політики корпорації та наступним прийняттям рішень менеджерами. Прийняття рішень визначається поставленою метою – одержанням прибутку, тобто подальшим зростанням капіталу.

Інвестиційна політика спрямована на ефективне використання активів. Менеджери корпорації приймають рішення про структуру активів, тобто співвідношення поточних і довгострокових активів; про співвідношення інвестицій в окремі об’єкти (будинки, земля, устаткування, НДДКР). Особлива увага приділяється інвестиціям у НДДКР, інноваціям. Сучасна корпорація складає стратегічні плани фінансування високих технологій. Під впливом науково-технічного прогресу в активах корпорації збільшується частка невідчутних (нематеріальних) активів: патентів, торгової марки, «доброго імені» («Goodwill»).

Раціональне, тобто прибуткове, вкладення капіталу забезпечує його зростання і можливість формування внутрішніх джерел фінансування.

Функція контролю за формуванням, розподілом і використанням капіталу. Контрольна функція виходить із двох попередніх функцій: формування капіталу та його розподілу і використання. Балансовий метод ведення господарства передбачає досягнення рівності між доходами і витратами. Призначення контрольної функції полягає в забезпеченні збалансованості між сформованим капіталом і його витрачанням, тобто інвестиціями корпорації. Ці основні фінансові потоки не збігаються в часі, крім того, суми, визначені в планах розвитку, можуть неодноразово змінюватися в умовах економіки, що динамічно розвивається. Фінансові фонди корпорації обмежені певною сумою, тому рішення про їх використання залежать від можливостей формування капіталу.

На підставі контрольної функції розвивається контроль як функція управління корпорацією. Важливість контрольної функції пояснюється тим, що фінансові фонди в будь-яких агентів ринкових відносин обмежені певною сумою, яку треба витрачати ефективно в умовах невизначеності і ризику. Не може бути надлишку капіталу, як не може бути й інвестицій без джерел фінансування. У випадках, коли частина сформованого капіталу не використовується для вкладень у реальні активи, корпорація купує цінні папери. Якщо кон’юнктура фінансового ринку ускладнилася, процентні ставки підвищилися і корпорація не в змозі залучити необхідні суми, то інвестиційні плани переглядаються.

Згідно функцій фінансів розробляються основні принципи короткострокової і довгострокової (стратегічної) політики. Виходячи з фінансової функції визначається загальний напрям політики щодо формування капіталу корпорації, його ціни і структури. Функція розподілу і ви­користання капіталу дає основу для інвестування, визначає його стратегічні напрями. На підставі фінансової й інвестиційної політики приймаються рішення, що визначають оптимальну струк­туру капіталу і його оптимальний розподіл з метою приросту капіталу корпорації і підвищення добробуту акціонерів.

Теорія корпоративних фінансів виділяє дві основні форми фі­нансування корпорації: використання власних коштів акціонерів (власний капітал) і запозичення (випуск боргових зобов'язань). Від­повідно до традиційних поглядів борг є дешевшим від власних коштів через фактор оподаткування прибутку й більшу ризикованість інвестицій в акції. Однак збільшення боргу у відсотках до власного капіталу підвищує ризик фінансової чи платіжної неспроможності, призводить до збільшення витрат запозичення.

Традиційна теорія корпоративних фінансів припускає існування оптимальної структу­ри капіталу. Згідно із цією теорією вартість акцій корпорації – це сумарна дисконтована вартість забезпечуваних цими акціями доходів чи диві­дендів. Збільшення розміру дивідендів збільшує вартість корпорації.

Проблема корпорації з точки зору рівноваги на фінансовому ринку розглядається в теорії Модільяні-Міллера. Згідно із цією тео­рією середньозважені витрати капіталу й вартість корпорації не за­лежать від структури капіталу (фінансового левериджа), а розмір ди­відендів не впливає на вартість корпорації. Основні постулати теорії зводяться до наступного:

а) існує безризикова ставка відсотка, за якою фірми й інвестори можуть позичати й інвестувати кошти;

б) ринки капіталів абсолютно конкурентні, відсутні операційні ви­трати, усі інвестори мають однаковий і повний доступ до ін­формації про ризик і прибутковість інвестицій;

в) не існує витрат, пов'язаних з банкрутством, під якими розумі­ють втрату частини активів фірми;

г) відсутні податки;

д) фірми можна класифікувати за ступенем ризику й розмірами та ймовірністю доходів.

Вартість компанії можна розрахувати як суму вартості боргу й власного капіталу. Вартість капіталу фірми – це дисконтована вартість чистих грошових потоків (прибутку), які він генерує.

Теорія Модільяні-Міллера заперечує традиційне положення про існування оптимальної структури капіталу корпорації, що міні­мізує витрати. Прямі витрати банкрутства відносно невеликі й не повинні істотно впливати на вартість запозичення. Оптимального рівня фінансового левериджа для окремої корпорації не існує.

Дивіденди, які виплачує фірма своїм акціонерам, як правило, оподатковуються. Прибутковість інвестицій в акції має перевищува­ти безризикову прибутковість з державних цінних паперів як міні­мум на величину податку. Традиційну точку зору, згідно з якою ін­вестори віддають перевагу фірмам з більш високими дивідендами, теорія Модільяні-Міллера заперечує. Інвестори з низьким рівнем доходу (за невисокої ставки оподаткування) віддадуть перевагу отриманню дивідендів, що збільшують їхнє поточне споживання. Ін­вестори з високими доходами можуть віддати перевагу вищим тем­пам зростання вартості акцій.

Одним з основних підходів, що пояснює невідповідність теорії корпоративних фінансів практиці фінансової діяльності компаній, є тео­рія асиметричної інформації.

Асиметрична інформація та різні форми агентських відносин є типовими для фінансового ринку: вони наявні у взаємовідносинах позичальників і кредиторів, власників і управителів, акціонерів і по­зикодавців. Під наявністю асиметричної інформації розуміють жор­сткість дивідендної політики й незначну роль зовнішніх джерел фі­нансування.

В основу теорії асиметричної інформації покладено той факт, що одна із сторін економічних відносин часто інформована краще, ніж інша. Однією із ситуацій, що найчастіше зустрічаються в реаль­ному житті, є модель відносин „замовника” й „агента”, коли дії од­нієї зі сторін приховуються від іншої. Ця модель найбільш повно ілюструє суть асиметричної інформації.

Асиметрична інформація може істотно впливати на рішення кредиторів і власників фірми. Якщо інформація про дії фірми не є повністю доступною для кредиторів, може виникнути проблема мо­рального збитку: адже власники компанії зацікавлені в діях, що су­перечать інтересам кредиторів. Наприклад, інтересам власників ком­паній відповідає зниження вартості активів корпорації (через випла­ту дивідендів або викуп акцій), а це знижує розміри компенсації кредиторам у разі фінансової неспроможності компанії. Позицію власників можна пояснити й тим, що вони мають залишкові вимоги на активи компанії і нічого не отримають у разі банкрутства, тому й не зацікавлені в забезпеченні адекватності вартості активів існуючому обсягу боргових зобов'язань.

Кредитори, стикаючись з ризиком, спричиненим асиметричною інформацією, можуть підвищувати вартість запозичень. Ключовим фактором, який пояснює існування відмінностей між країнами в спо­собах фінансування капіталу й у системі корпоративного управління, є структура власності. Для англо-американської моделі характерний високий рівень розподілу акцій серед безлічі дрібних інвесторів, що пояснюється істотною роллю фондового ринку. Основним засобом забезпечення ефективного фінансування є поглинання. Тому англо-американська модель має назву „зовнішня система корпоративного управління”. Континентальна модель, навпаки, заснована на концент­рації власності та внутрішньому контролі за ефективністю.