Відмінні ознаки обов’язкової та добровільної сертифікації

Ознаки	ВИДИ СЕРТИФІКАЦІЇ
	Обов’язкова сертифікація	Добровільна сертифікація
Мета сертифікації	Запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров’я та майна громадян і навколишнього природного середовища	Сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції; підвищення конкурентоспроможності продукції на товарному ринку
Структура здійснення сертифікації	Проводиться виключно в державній системі сертифікації	Проводиться органами, що акредитовані в державній системі сертифікації, а також підприємствами, організаціями, іншими юридичними особами, які взяли на себе функції органу з добровільної сертифікації
Заявники сертифікації	Виробники, постачальники продукції	Виробники, продавці, споживачі продукції, органи державної виконавчої влади, громадські організації та окремі громадяни
Визначення схеми сертифікації	Орган з сертифікації	Заявник за погодженням з органом з сертифікації
Структура законодавчої та нормативної бази сертифікації.	Віднесені нормативними документами до обов’язкових для виконання	Не віднесені актами законодавства та нормативними документами до обов’язкових (за вибором заявника)
Об’єкт сертифікації	Головний національний орган з оцінки відповідності	Визначається заявником сертифікації

Переваги підприємств у результаті сертифікації:

- покращання менеджменту управління;

- поглиблення знань щодо процедурних питань, що сприяє прискоренню

- усунення процедурних проблем;

- підвищення ступеня задоволення потреб споживачів;

- додаткові конкурентні переваги продукції порівняно з несертифікованими товарами-конкурентами;

- розширення частки ринку.

Обов’язкову сертифікацію проводять на відповідність щодо вимог чинних національних законодавчих актів та обов’язкових вимог нормативних документів, міжнародних і національних стандартів інших держав.

Перелік продукції, яка підлягає обов’язковій сертифікації, затверджується Головним національним органом з оцінки відповідності.

Роботи з обов’язкової сертифікації здійснюються органами з сертифікації та випробувальними лабораторіями, акредитованими в установленому порядку в рамках діючих систем обов’язкової сертифікації.

Законодавчо закріплені вимоги до товарів повинні виконуватись усіма виробниками на внутрішньому ринку та імпортерами при ввезенні їх на територію України. Номенклатура товарів і послуг, що підлягають обов’язковій сертифікації в Україні, визначається Держспоживстандартом України.

У країнах Європейської Співдружності (ЄС) завдання сертифікації в законодавчо регульованій сфері такі самі, як і в Україні.

Відмінність полягає лише в порядку здійснення сертифікації: випробування і наступна оцінка продукції здійснюються на відповідність гармонізованим для країн ЄС вимогам Директив (законодавчих актів) з безпеки.

Перелік видів цієї продукції закріплений в європейських Директивах «нового підходу» і є обов’язковим для країн, що входять до ЄС.

Комісія ЄС прийняла рішення стосовно системи оцінки відповідності для різноманітних сімей (груп) продукції.

Особливості Директив ЄС «нового підходу»:

- контроль самого процесу, а не продукції.

- нормування продукції засноване на загальнішому форматі, і обмежується лише «Основними вимогами до охорони здоров’я та безпеки». Встановлюють лише мінімальні стандарти («мінімальна гармонізація») для всіх держав-членів ЄС;

- посилюється роль виробника як найбільш компетентної та зацікавленої в забезпеченні безпеки продукції ланки.

У розвинених країнах саме виробникові делегують повноваження щодо розроблення пропозицій з удосконалення існуючих норм і правил :

- застосовуються заходи проти самого виробника (хто наніс знак СЄ і підготував декларацію);

- містять статтю із захисту споживача, в який йдеться, що у випадку, коли продукція може вплинути на безпеку людей, майна або навколишнього середовища, держава вживає заходи з відкликання продукції з торгівлі, заборону щодо введення в експлуатацію або використання і обмеження вільного руху;

- відхід від рекомендаційного характеру старих документів та обов’язковості виконання нових вимог. Як видно, новий підхід зосереджує головну увагу на формулюванні гармонізованих вимог для забезпечення вільного руху товарів через встановлення ключових норм охорони здоров’я і безпеки щодо товарів, які є досить небезпечними і вимагати відповідного контролю з боку держави. Для таких товарів (щоб уникнути ризику встановлення несумісних вимог урядами окремих країн) прийнято «гармонізовані норми», які є чинними в усіх країнах встановлюють суттєві технічні вимоги (норми) і процедури оцінки відповідності для кожної категорії продукції.

Відповідність цим директивам слугує гарантією, що продукція/послуг відповідають вимогам охорони здоров’я і безпеки.

Гармонізовані стандарти (ISO/IEC та інші), на які є посилання у директивах, – лише можливий спосіб забезпечення відповідності продукції, виробники не зобов’язані їх використовувати хоча більшість із них обирає цей шлях. Продукція, вироблена на базі цих стандартів, має презумпцію відповідності, але при цьому виробники завжди мають змогу скористатись іншим підходом для доведення відповідності.

В ЄС процеси стандартизації служать як державним, так і приватним інтересам. Виробників, які дотримуються добровільних стандартів ІЕС або ISO, вважають такими, що дотримуються основоположних вимог директив нового підходу.

Сертифікація, що основується на цих стандартах, також допомагає виробникам провадити експортну діяльність, а прийняття стандартів сприяє поширенню практики ефективного виробництва і нових технологій.

Отже, новий підхід до технічного регулювання – це метод, за яким на законодавчому рівні встановлюють обов’язкові основні вимоги до продукції для забезпечення високого рівня захисту населення, тоді як технічне розв’язання цих завдань – це безпосередня відповідальність виробника.

Стандарти, здебільшого розроблені учасниками приватного сектора, є способом допомогти виробникам дотримати цих вимог, при цьому виробники не зобов’язані їх використовувати. Крім того, для більшості товарів, за винятком найризикованіших, відповідність вимогам перевіряють самі виробники, і застосовують самосертифікування.

Переваги такого підходу полягають в його гнучкості, сприянні інноваціям і, тим самим, підвищенні конкурентоспроможності економіки.

Директиви «нового підходу» встановлюють єдину систему маркування, відому як «маркування знаком «СЄ».

Маркування знаком «СЄ» – це заява з боку виробника стосовно того, що продукція відповідає всім чинним законодавчим положенням на виконання певних директив ЄС.

Маркування знаком «СЄ» дає змогу компаніям легше отримувати доступ на європейський ринок і продавати свою продукцію без адаптації чи необхідності проходити додаткові перевірки.

Маркування знаком «СЄ» застосовується лише до продукції, що підпадає під дію Директив нового чи старого глобального підходів. «Синя книга» Європейської Комісії (Інструкції щодо виконання Директив нового підходу та глобального підходу) містить перелік директив, де застосовується маркування знаком «СЄ». Національні вимоги з безпеки продукції деяких країн-членів ЄС можуть бути суворішими, ніж у зазначених Директивах ЄС.

Добровільну сертифікацію проводять на відповідність до вимог, які не віднесені до обов’язкових, тобто в тих випадках, коли суворе дотримання вимог стандартів або іншої нормативної документації на продукцію, процеси або послуги державою не передбачено, тобто коли стандарти або норми не стосуються вимог безпеки і мають добровільний характер для товаровиробника. Якщо для зазначеної продукції встановлені обов’язкові вимоги, то їх завжди включають до вимог добровільної сертифікації.

Добровільну сертифікацію мають право проводити підприємства, організації, інші юридичні особи, що взяли на себе функції органу з добровільної сертифікації, а також органи, що акредитовані в державній системі сертифікації.

Сертифікація в законодавчо нерегульованій сфері проводиться на добровільних засадах у порядку, визначеному договором між замовником (виробником, постачальником) та органом із сертифікації в системах добровільної сертифікації.

Допускається проведення добровільної сертифікації в системах обов’язкової сертифікації органами з обов’язкової сертифікації. Нормативний документ, на відповідність якому проводяться випробування при добровільній сертифікації, вибирається заявником. Заявником може бути виробник, постачальник, продавець, споживач продукції.

На відміну від обов’язкової сертифікації, об’єкти якої і підтвердження їх відповідності пов’язані з законодавством, добровільна сертифікація стосується видів продукції (процесів, робіт, послуг), що не увійшли до обов’язкового переліку і визначаються замовником.

Добровільна сертифікація обмежує доступ на ринок неякісних товарів за рахунок перевірки таких показників, як надійність, естетичність, економічність тощо.

Рішення про добровільну сертифікацію пов’язане з проблемами конкурентоспроможності товару, просуванням товарів на ринок (особливо зарубіжний), перевагами покупців, які все більше орієнтуються у своєму виборі на сертифіковані товари.

Серед причини, що спонукають підприємства здійснювати добровільну сертифікацію, важливо відзначити:

- забезпечення задоволення потреб та надання гарантій споживачам;

- тиск з боку споживача;

- забезпечення конкурентоспроможності товарів;

- необхідність збільшення своєї частки ринку;

- полегшення просування товарів на ринки збуту;

- застосування новітніх технологій, що формують безпеку та якість продукції;

- підвищення якості продукції;

- підвищення ефективності виробництва;

- зниження витрат виробництва.

Сертифікація, зазвичай, проводиться за встановленими в системі сертифікації схемам стосовно до конкретної продукції, технологічного процесу чи послуги, на який поширюються ті ж самі стандарти і правила. Схеми (моделі), що використовуються під час обов’язкової сертифікації продукції, визначає орган з сертифікації.

Згідно з рішенням Ради Європейського Співтовариства від 12.12.90 (90/683/ЕЕС) країни-учасниці ЄС використовують для сертифікації 8 схем (моделей) сертифікації, кожна з яких є різною сукупністю певних типових процедур.

Можливість чи необхідність використання того чи іншого модуля під час оцінки відповідності конкретного виду продукції Європейській Директиві встановлюється у самій Директиві.

При виборі схем повинні враховуватись особливості виробництва, випробувань, поставки і використання конкретної продукції, необхідний рівень доказовості, можливі витрати заявника. Схема сертифікації повинна забезпечувати необхідну доказовість останньої. Для цього рекомендується використовувати загальновизнані схеми, в тому числі й в міжнародній практиці.

При цьому враховуються особливості виробництва, випробувань, поставки і використання конкретної продукції, можливі витрати заявника.

Схеми мають бути зазначені у документі, який встановлює порядок проведення сертифікації конкретної продукції.

Засоби та методи сертифікації :

- Стандарти на методи контролю.

- Стандарти на продукцію та послуги.

- Стандарти на процеси.

Методи сертифікації:

• Методи випробувань.

• Метод визначення відповідності стандартам (сертифікат відповідності та знак відповідності).

Протягом останніх років Україна активно впроваджує у практику міжнародні нормативно-правові документи (Правила ЄЕК ООН та Директиви ЄС), які регламентують методики проведення випробувань, вимоги до випробувального обладнання, вимоги до оціночних показників тощо.

У сфері випробувань на основі міжнародного документу прийнято національний стандарт ДСТУ ISO/IEC 17025:2001 «Загальні вимоги до компетентності випробувальних та калібрувальних лабораторій», який встановлює вимоги до компетентності лабораторій у провадженні випробування. Вимоги щодо представлення результатів випробувань регламентує національний документ у сфері метрології – Закон України «Про метрологію та метрологічну діяльність» від 15.06.2004 p. № 1765-IV.

Закон, зокрема, визначає правові основи забезпечення єдності вимірювань в Україні, регулює відносини у сфері метрологічної діяльності та спрямований на захист громадян і національної економіки від наслідків недостовірних результатів вимірювань.