Розділ 1 феномен європейського модерну

1.1. Поняття про європейський модерн

На рубежі XX – XXІ століть у зв'язку зі зміною духовної парадигми суспільства виникла необхідність критичного осмислення художнього стилю модерн з його потужним потягом до краси, гармонії людини і природи; до пошуків монументально-декоративних форм, здатних естетизувати людське середовище.

Модерн (фр. modernе – новітній, сучасний) органічно тяжів до синтезу мистецтв й у цьому полягала його визначна історична заслуга. Він вчинив опір абсолютній перевазі станкових форм, в яких мистецтво розвивалося після епохи Відродження, дав поштовх монументально-декоративним пошукам, спроможним естетизувати середовище людського існування. Майстри модерну нерідко були одночасно архітекторами, графіками, дизайнерами, декораторами. Вони відродили чимало забутих галузей і технік мистецької праці; фреску, мозаїку, розписне скло, інкрустацію. Синтез мистецтв став центром стильової програми і в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. Модерн запропонував, зокрема, нові принципи ансамблевості в архітектурі. Якщо раніше ансамблевість розумілась як використання споріднених стильових форм, то для архітектора модерну домінуючою методикою включення будинків до міського середовища ставала узгодженість масштабів, ритміки, подібність об’ємів та силуетів існуючої й нової забудови, тобто принцип просторових взаємозв’язків, а також принцип живописно-ритмічної композиції. Утверджувався дизайн (від англ. design – замисел, проект, креслення, малюнок) – особливий вид проектувальної діяльності, покликаний конструювати принципово нові естетичні й функціональні якості предметного середовища [11, с.57].

Мистецький модерн як стиль художнього світосприйняття на зламі ХІХ й ХХ ст. супроводжувався докорінною зміною світоглядних орієнтирів у напрямку побудови некласичного прикладу. Переосмисленню світоглядних засад західноєвропейської культури зазначеної історичної доби сприяла філософська творчість А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, З. Фрейда, К. Юнґа, А. Берґсона, М. Гайдеґґера, яка справила також вагомий вплив на професійну діяльність представників західноєвропейської та української мистецької еліт.

Помітним явищем мистецтвознавчої думки 20-х рр. минулого століття стала праця А.А. Федорова-Давидова "Російське мистецтво промислового капіталізму", в якій уперше здійснена спроба проаналізувати формально-стильові особливості модерну у загальному контексті розвитку мистецтва початку XX століття. Автором наголошується на спільності стилеутворення у різних видах мистецтва, зокрема, у галузі живопису. Автор прийшов до висновку, що специфіка архітектури модерну полягає не в його внутрішній сконструйованості, а в декоративно-образному вимірі зовнішніх просторових цінностей скульптурно-живописного порядку. Й донині книга А.А. Федорова-Давидова сприймається як фундаментальне дослідження архітектури модерну, у якому проблема стилю розглядається з формологічних позицій [8, с.132].

Мистецтвознавчі праці радянського періоду історії протягом тривалого часу були позначені негативним ставленням до модерну як мистецького стилю, особливо стосовно архітектури. Зазначений аспект проблеми стає предметом спеціального дослідження у наукових розвідках О.О.Борисової, В.В. Кириллова, О.І. Кириченко, О.Л.Пуніна, С.О. Хан-Магометова та ін. Причому переважна більшість праць названих авторів присвячена архітектурі російського модерну. У працях С.О. Хан-Магометова окреслено загальносвітові закономірності процесу становлення стилю модерн, але одночасно з характеристикою його регіональних особливостей на матеріалах історичного розвитку архітектурних форм.

Хронологічні рамки мистецтва модерну дуже вузькі, лише тридцять років: 1886-1914 рр. Однак Модерен – це не один який-небудь стиль, а безліч різних стилів і течій, складовий період, не менш важливий, ніж епоха Відродження XVI ст. Період ХIХ-ХХ ст. мав «значення етапу, який завершав грандіозний цикл розвитку європейської культури, що почався ще в античності. Безсумнівно те, що розпочата на межі століть спроба узагальнення естетичного досвіду людства, синтезу художніх традицій Заходу і Сходу, античності та середньовіччя, класицизму і романтизму супроводжувалася і, певною мірою, була породжена явищами занепаду, кризи сформованій на той час системи наукових, естетичних і етичних цінностей.

Однак безсумнівно й інше саме це мистецтво створило передумови, що обумовили радикальні зміни у світовій художній культурі XX століття'. Період Модерну можна порівняти з епохою ХVII-ХVIII ст., звичайно не за обсягом створених цінностей, а за логікою розвитку художніх ідей. Так само, як і тоді – Класицизм, Бароко, Рококо і знову Неокласицизм, мистецтво кінця XIX ст. узагальнювало досвід всього попереднього художнього розвитку.

Загальновідомо, що будь-який вияв художньої творчості є явищем синтетичним, а кожен художній образ (твір) є своєрідним синтезом людських почуттів, уявлень та думок, підпорядкованих реалізації авторського задуму.

Художній синтез передбачає поєднання різних видів мистецтв у певне художнє ціле, яке естетично організовує матеріальне й духовне середовище життєдіяльності людини. Синтез мистецтв передбачає не будь-яке поєднання, а органічний сплав, компоненти якого, володіючи певним ступенем відносної самостійності, набувають нового, особливого художнього значення, підпорядковуючись загальному ідейному замислові твору. Наприклад, декорація до театральної вистави або віршований текст пісні, маючи самостійне значення, набувають свого завершеного ідейно-художнього смислу у рамках єдиного цілого – спектаклю або пісні. Художній образ, що виникає у процесі синтезу мистецтв, означає нову якість як за змістом, так і за своєю формою, володіючи специфічними засобами впливу на людину [17, с.86].

Ідея синтезу мистецтв пронизує художній стиль модерн у європейському та американському мистецтві кінця XІХ – початку XX ст. як мистецько-світоглядне втілення тогочасної кризи традиційних цінностей.

До виникнення модерну також спричинилася творчість визначних художників, творців модерну: А. Гауді (Іспанія), Ф. Шехтеля, М. Реріха (Росія), А. Бьокліна (Німеччина), Г. Клімта (Австрія), Тіффані (США), Врубеля, Городецького, Г. Нарбута (Україна). Утвердженню модерну як окремого стилю сприяла вироблена універсальна система засобів вислову, спільна і для монументальних панно, і для фасону плаття, живописного полотна, дизайну посуду. Одним з джерел стилю були сприйняті деякі східні концепції мистецтва: принцип площинності зображень східного живопису, декоративності та орнаментальності. Ці концепції ґрунтувалися на уявленні, що предмет не залежить від зовнішніх умов освітлення, а суттю його є внутрішня будова, яка виявляє себе в лініях і ритмі, симетрії і декорі. Усе навколо є лише грою ліній, площин, кольорів. Європейське ж підґрунтя модерну – у традиціях романтизму, почуттєвості, твердої лінійно-структурної основи [10, с.67].

У відповідності з концепцією ідеолога модерну Х. К. Ван де Вельде, стиль модерн мав стати запорукою нової якості життя, за наявності сприятливого для людини, естетизованого просторово-предметного середовища. І якщо в наступні роки цей період здавався тільки декадентським, дивним і даремним, то вже через декілька десятиліть, в середині XX ст., стало зрозуміло, що саме тоді відбувалися важливі процеси накопичення та осмислення нових художніх ідей, пошуку форм, зближення різних видів і жанрів мистецтва. Художники Модерну своєю зухвалістю ламали всі звичні межі. Їх художнє мислення характеризувалося швидким зростанням. Тенденція до синтезу художніх досягнень попередніх століть пояснює також, чому для мистецтва Модерна не існувало якогось одного історичного джерела, як це сталося, наприклад, з Класицизмом або Неоготикою. Модерн прагнув увібрати в себе все. Але у мистецтва Модерну були свої передтечі. У їх числі часто називають У. Морріса, Дж. Раскіна, прерафаелітів, англійських графіків У. Крейна і У. Блейка.

Після тривалого періоду еклектики і антистилю наполегливо шукалося історико-культурне обгрунтування модерну. У цьому вже було протиріччя: з одного боку – прагнення до новаторства, а з іншого – озирання назад, ретроспективізм. У «стилі модерн» вбачався якийсь «вінець художнього розвитку» європейської культури, єдиний інтернаціональний стиль. Хвилясті лініі орнаментики Ар Нуво порівнювали з крито-микенским мистецтвом, «модерн» знаходили у етрусків, в італійському Маньєризмі кінця XVI ст., у стилі інтернаціональної або «полум'яніючої готики». Модерн порівнювали з Рококо, не помічаючи при цьому того художнього розладу, якого не було ні в мистецтві давнини, ні навіть в Маньєризмі або Рококо в період їх «класичного» розвитку [7, с.97].

Тому термін «модерн» правильно вживати по відношенню до визначеного історичного періоду, а не до стилю, аналогічному поняттям «античність», «середньовіччя», «ренесанс». У зв'язку з цим повсякденний вираз «стиль модерн» необхідно брати в лапки. Не випадково ще на початку століття модерн називали не художнім стилем, а «стилем життя», так як нові віяння пронизували всі сторони існування людини.

Серед основних течій мистецтва Модерну зазвичай виділяють:

– Флореальне, або «Ар Нуво»;

– Неоромантичне (національно-романтичне);

– Раціональне, або геометричне;

– «Неопластицизм», або «органічну архітектуру»;

– Неокласицизм.

Усі ці течії об'єднувало спільне світобачення, що відрізняється, з одного боку духовною втомою, кризою ідеалів, скептицизмом і самоіронією, а з іншого – наполегливими пошуками нового «великого стилю» у всіх сферах творчого життя, стиранням кордонів між елітарним і масовим мистецтвом. Це призводило до двояких наслідків. Поширенню міщанських смаків, неймовірної вултгарності, проникаючої навіть у творчість видатних художників, і витонченого символізму, містики, вишуканості винахідливих засобів, що стали доступними споживачам мистецтва. Все це поєдналося у Модерні і в цілому полягало у прагненні до всього незвичайного, дивного, фантастичного, іноді болючого і відразливого. Щось подібне, тільки в інших художніх формах, спостерігалося і в Маньєризмі кінця XVI ст. також в перехідну епоху. Модерн називали «останньою фазою мистецтва минулого століття ... зітханням вмираючого століття». Але безперечно також і те, що модерн ознаменував собою початок нового мистецтва. Тому «художникам доводилося розплачуватися за модерн, і долати його, і одночасно дякувати за те, що шлях вперед був намічений» [13, с.86].

Головною особливістю мистецтва Модерна є те, що нове в ньому формувалось насамперед у галузі архітектури, декоративного і прикладного мистецтва, але не стільки самими архітекторами, скільки живописцями і графіками. Точно так само в XVIII ст. в епоху Рококо, творцями нового стилю були художники які підпорядкували придуманому ними мотиву рокайлю всю архітектуру, скульптуру, меблі. Через півтора століття новий, але чомусь схожий на все той же завиток, мотив вигнутої лінії, став визначальним формальним елементом у всіх видах мистецтва.

З 1881 року в Брюсселі О. Маусом видавався журнал «Сучасне мистецтво». На його сторінках вперше з'явився термін «нове мистецтво» . У 1894р. цей термін зробив програмним в своїй творчості бельгійський живописець, а потім архітектор Л. Ван де Велде. Цей видатний майстер проголосив відоме гасло «Назад до природи», що став одним з основних девізів «нового стилю».

Ван де Велде стверджував, що природна еволюція художнього мислення, не порушується штучними спробами повернути назад, завжди призводить до появлення нового оригінального стилю. Ван де Велде прагнув висловити своє вращення цього стилю цілісно, в усьому, від живопису та графіки до проектування будівель, оформлення інтер'єру, меблів, посуду, декоративних панно, що гармонує з усим дизайном його будинку. Надалі це стало головним принципом мистецтва Модерну. Погоджуючись з орнаментальною естетикою «нового стилю», архітектори змушені були замислюватися і втілювати свої проекти цілком, аж до «останнього цвяха»: дверної ручки, лампи або вентиляційної решітки, яка несподівано могла стати головним декоративним акцентом всього ансамблю.

У Парижі твори художників «нового стилю» пропагувалися завдяки діяльності С. Бінга, який відкрив в 1895 р. магазин «Maison de L’Art Nouveau», де, поряд із зразками східного мистецтва, можна було побачити вироби Ван де Велді, Е. Грассі, Р. Лалика, Л. К. Тіффані. Видатним художником Модерну був Е. Галле.

В Австрії Модерн називали «сецессіон» , так як рух за нове мистецтво почався з демонстративного виходу групи молодих художників зі складу виставочної організації «Glaspalast» (« Кришталевий палац ») на знак протесту проти рутини академізму. Засновниками віденського Сецессіону були живописець Г. Клімт і архітектор О. Вагнер (1898р.).

У Німеччині «новий стиль» називався «югендштиль» (молодий стиль) від імені журналу «Jugend», навколо якого гуртувалися прогресивно мислячі художники. В Італії за Модерном утвердилась назва «ліберті» на ім'я власника англійської фірми, який запроваджував в цій країні« новий стиль » [8, с.179].

Для «стилю модерн» головним принципом стала стилізація, але не в сенсі інтерпретації форм художніх стилей минулих епох, як це було в період Історизму другої половини XIX ст., а в сенсі тенденції підпорядкування всіх елементів композиції якомусь одному, формоутворюючомуу початку . Таким початком могло слугувати що завгодно: історичні та національні стилі, елементи народного і примітивного мистецтваю (Абрамцево, Талашкино), природні форми (флореаль на течія), геометричний мотив («Віденські Майстерні», Й . Хоффманн), нові конструкції і властивості нових матеріалів – сталі, скла, бетону (конструктивна течія). У кажному разі художники Модерну шукали цілісності, органічності, гармонії ансамблевих рішень – зображення в площині, звідси атектонічна декоративність рельєфів і розписів, які наче виростають з поверхні стін будівель; орнаменту і конструкції – «орнаменталізації» конструктивних елементів – сталевих каркасів, залізних решіток, форми і простору, інтер'єру і екстер’єру. У мистецтві Модерну декорація почала відокремлюватися від конструкції і ставати самоціллю. Звідси нестримна примхливість орнаменту, порушує будь-яку тектоніку речі, на перших стадіях розвитку мистецтва Модерну і загальна атектонічність композиції – на другому. У більш глибокому розумінні слідування «новим стилем означало прагнення до створення « нового стилю життя »– художнього синтезу навколишнього середовища людини, простору і часу в якому він живе, а це воістину завдання « Великого стилю» .

Основні риси модерну в живописі складаються в показі людських пристрастей: наприклад, популярний був мотив поцілунку. Знаменитий «Поцілунок» П. Беренса став одним з перших рішень цього мотиву. Помістивши в центрі дві голови, що злилися воєдино, художник огорнув їх волоссям, перетворивши їх у візерунок, орнамент. Клімт, в картині тієї ж назви, прагнув врівноважити порив і абстрагований декоративізм. Жіноче обличчя, повернене прямо на глядача, висловлює пристрасть відверто і прямолінійно.

Живопис стилю модерн був наповнений поетикою символізму, поєднуючи характерні для нього образи зі складним ритмом, лінійною композицією в союзі з декоративною кольоровою плямою. Ознаками стилю модерн вважаються особлива плавність форм, витягнуті фігури, підкреслені контури, чіткі одноколірні поверхні. У період модерну естетика вигнутої лінії, що з'явилася ще в живопису французьких постімпресіоністів, а потім посилена східними впливами, придбала конструктивний характер. Для назв творів мистецтва періоду «модерну» характерні екзотичні визначення: «павине око», «колір червоної парчі», «синьо-зелений атлас павиного пір'я», «перламутр ніжної ночі». У цих тонких нюансах зберігалися і відроджувалися класичні мотиви і матеріали, а також рідкісні техніки емалювання, розпису скла емалями, кракле – прийоми венеціанського склоробства епохи Відродження. Ювелірна обробка деталей, використання незвичайних матеріалів сміливо проникають в живопис модерну. Таке мистецтво Густава Клімта (1862-1918рр.) – австрійського живописця, театрального декоратора і художника-графіка (додаток А). Яскраві сині, зелені, червоні кольори його картин, орнаментальність, незвичайна фактура з дрібних квадратів і прямокутників викликають у пам'яті візантійські мозаїки і японську графіку. Г. Клімт з'єднував живопис олією з аплікацією та інкрустацією, введенням в картину смальти, майоліки, міді та латуні, напівдорогоцінного каміння та коралів. З його живописом пов'язують «золотий час» модерну [5, с.149].

Стиль модерн є одним із ранніх напрямків такої загальносвітової художньої тенденції, як модернізм у мистецтві. Завдяки модернізму художники вийшли за рамки традиційного реалізму, відкривши принципово нове. Художники епохи модерну в більшості своїй мали різні ідеї, але одну мету – відобразити свої почуття і переживання своєрідно і вражаюче в їх новому живописі. Основні риси модерну, у величезній кількості проявів дивно урізноманітнили живопис XX століття.