1. Держава – поняття, ознаки, соціальна цінність.

Існує кілька поглядів на політичну організацію суспільства і на право в аспекті їх виникнення:

1. соціальний розвиток суспільства почався без політичної організації та права;

2. соціальний розвиток не тільки почався, а й існуватиме за комунізму без політичної організації та права;

3. політична організація та право виникли й розвивалися ра­зом із виникненням і розвитком людського суспільства. Держа­ву при цьому розглядають як частину політичної організації суспільства.

Розуміння держави в історії державно-правової думки мож­на пов'язувати з поглядами софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, Ціцерона, Гроція, Канта, Гегеля та інших філософів.

Один із представників софістів Протагор вважав, що демократичний устрій суспільства є правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей. Закликав усіх державних діячів бути спра­ведливими, розсудливими та благочестивими. Фрасимах першим сформулював три дуже важливих виснов­ки: про роль насилля в діяльності держави; стосовно авторитарного характеру політики і законів; щодо того, що у сфері моралі панують уявлення тих, у кого сила і державна влада.

Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав їх суб'єктивізм, їхню апеляцію до звільненої від мораль­них засад сили; умотивовував об'єктивний характер моральних оцінок природи, держави і права; розрізняв природне і позитив­не право, обстоював законність; обґрунтовував тезу, що керува­ти суспільством повинні професіонали; критикував тиранію; намагався сформулювати моральні засади сутності держави.

Платон, Арістотель і Ціцерон обстоювали правову держав­ність.

Для періоду буржуазної науки про державу і право характерні думки й погляди на державу голландського правознавця Гуго Гроція, який розглядав співвідношення війни і права, виступав проти права сили; обґрунтовував патріархальну теорію виник­нення держави (батьки сімейств об'єднуються в єдиний народ); розглядав державу як досконалий союз вільних людей, які ук­лали угоду заради додержання права та загальної користі; впер­ше з прогресивних позицій розробив положення про міжнародне спілкування; запропонував два основних напрями пізнання державності: розумово-споглядальний і досвідний.

Подальші погляди на державу розвивались у працях Ш.Л. Монтеск’є. Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, О. М.Радищева, Б. Констана та ін.

Німецький мислитель-діалектик Г. В. Ф. Гегель розрізняв громадянське суспільство і правову державу (причому перше передбачає наявність другої); державу бачив як конституційну монархію з принципом поділу влади; вважав, що держава по­винна мати ідеальний суверенітет.

Отже, державу розглядають під різним кутом зору. Поняття „держава” сучасному значенні з’явилося на початку XVII ст. Сьогодні термін «держава» в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по-різному. Його розглядають у субстанціональному, атрибутивному, інституційному та міжнародному значеннях.

У субстанціональному значенні держава — це організоване в певні корпорації населення, що функціонує у просторі й часі.

В атрибутивному значенні — це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства, його оформ­лення.

В інституційному значенні — це апарат публічної влади, дер­жавно-правові органи, що здійснюють державну владу.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Держава — це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і при­мусу, здатна з допомогою права робити свої веління загальнобов’язковими для населення всієї країни, а також здійснювати управління загальносуспільними справами.

Держава має такі ознаки:

1. Особливий апарат публічної влади: держава виступає від імені всього населення, панівного класу чи соціальної групи. Апарат публічної влади складається з апарату управління й апарату примусу. До апарату управління належать законодавча і виконавча влади: парламент, президент і його апарат, уряд, міністерства й відомства, місцеві держадміністрації тощо. До апарату примусу належать: армія, міліція (поліція), суди, прокуратура, виправні установи тощо. Наявність у суспільстві особливого апарату публічної влади є головною ознакою держави, яка тісно пов’язана з іншими.

2. Політичний характер влади: носії влади організаційно відокремлені від суспільства, захищаючи інтереси певних правлячих верств. Але в громадянському суспільстві задовольняються інтереси всього населення.

3. Територіальна ознака: територія держави визначається її кордонами. До території держави належать суша, внутрішні моря, озера. ріки, зовнішні моря в межах 12-мильної зони (20км) – територіальні води, континентальний шельф, повітряний простір у межах кордонів, дипломатичні представництва, посольства і консульства, торгові, пасажирські та військово-морські й повітряні судна, літаки та космічні апарати. Територія є власністю держави, матеріальною базою розвитку суспільства. Без території держава не може бути суб’єктом міжнародних відносин.

4. Суверенітет держави - це верховність, самостійність, повно­та, єдність і неподільність влади у державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах. Суверенітет означає, що державна влада – єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині країни і особливо від інших держав у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет означає також, що державна влада (найвищі органи) може вільно приймати ті чи інші рішення в своїх інтересах або в інтересах інших держав. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати незалежності держави. Політична влада держави та її суверенітет поширюється на всіх людей, що живуть на її території.

5. Здатність видавати загальнообов’язкові правила поведінки: тільки держава має право видавати закони, які є загальнообов’язковими для всіх громадян і посадових осіб на всій її території. Закони спрямовані на регулювання й охорону економічних, політичних та інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Державна влада – єдиний суб’єкт, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної системи.

6. Здатність збирати податки, робити позики, давати кредити: держава стягує податки зі своїх громадян, підприємств і організацій, що перебувають на її території. Крім того, держава бере позики і кредити. Податки і займи йдуть на утримання державного апарату, бюджетних організацій і на розвиток загальнонародних соціально – економічних та політичних програм.

Крім того, держава має свою фінансову систему та гроші; державну мову; державні символи – герб, прапор, гімн. Кожна держава має також свої звичаї, традиції і культуру.

Отже держава відрізняється від первісної організації публіч­ної влади та первісних соціальних норм, що регулювали суспільні відносини у первісному суспільстві, і має певні особ­ливості, що видно із порівняльної таблиці.

Ознаки держави, що відрізняють її від соціальної (публічної) влади первіснообщинного ладу

Первісний лад

Держава

1) наявність соціально однорідного позакласового суспільства, що не має антагоністичних протиріч; 2) наявність кровно-родинного поділу населення; 3) наявність публічної влади, яка безпосередньо збігається з усім населенням, виражає і захищає інтереси всього суспільства; 4) відсутність апарату примусу, на який могла б спиратися публічна влада; 5) відсутність розподілу функцій у публічної влади; 6) відсутність збору податків із населення; 7) наявність неписаних правил поведінки - звичаїв.

1) поява соціально неоднорідного, класово розшарованого суспільства, яке має антагоністичні протиріччя; 2) поява адміністративно-територіального поділу населення (округи, області та ін.); 3) поява публічної влади, відокремленої від населення (державний апарат), яка виражає і захищає інтереси економічно найзабезпеченішої частини (класу) суспільства і виникла в результаті його соціального розшарування; 4) наявність апарату примусу (придушення) — загонів збройних людей у вигляді армії, поліції та ін., на який спирається державний апарат; 5) поява певних функцій (законодавчої, виконавчої) у окремих органів публічної влади; 6) поява офіційної системи оподаткування; 7) поява писаних загальнообов'язкових правил поведінки — юридичних норм.