Список використаних джерел

1. Аверьянов В. Б. Відповідальність уряду перед парламентом у системі “стримувань” і “противаг” / В. Б. Аверьянов // Бюлетень Міністерства України. – 2005. – № 2.

2. Баран В. Теорія тоталітаризму: ґенеза і сутність / В. Баран // Сучасність. – 1996. – №8.

3. Білорус О., Лисицин Е., Молостовцева В. Національна ідея і стратегія національної безпеки України / О. Білорус, Е. Лисицин, В. Молостовцева // Віче. – 2001. – №9.

4. Білоус А. Виборче законодавство та партійна система України в порівнянні з деякими країнами ЄЕС та Східної Європи / А. Білоус // Нова політика. – 1999. – №1.

5. Білоус А. О. Політико-правові системи: світ і Україна / А. О. Білоус. – К., 1997.

6. Білоус А. Пропорційні вибори в Україні: ілюзії та реалії / А. Білоус // Нова політика. – 2001. – №1.

7. Богданович В. Що ж буде після паузи? Стратегія Росії у боротьбі за Україну: найближче завдання – вибори 2006 року / В. Богданович // Політика і час. – 2005. – № 3.

8. Бодрук О. Національні інтереси / О. Бодрук // Політика і час. – 2001. – №2.

9. Бостан С. Форма правління сучасної держави: проблеми історії, теорії, практики / С. Бостан. – Запоріжжя, 2005. – 540 с.

10. Вебер М. Политика как призвание и профессия / М. Вебер // Избранные произведения. – М., 1990.

11. Вебер М. Харизматическое господство / М. Вебер // Социс. – 1998. – №5.

12. Веденєєв В. Авторитаризм нав’язати легко, демократії ж вчаться довго / В. Веденєєв // Віче. – 2005. – № 6.

13. Веденєєв В. Українське суспільство: ціннісні протиріччя перехідного етапу / В. Веденєєв // Грані. – 2005. – № 4.

14. Власть: очерки современной политической философии Запада. – М., 1989.

15. Воронов І. Становлення політичної культури в умовах сучасної України / І. Воронов // Вісник Національної академії державного управління. – 2005. – № 1.

16. Гавриш С. Парламентаризм на чолі суспільного прогресу / С. Гавриш // Віче. – 2001. – № 7. – С. 3-17.

17. Гаєва Н.П. Багатопартійність та пропорційна виборча система в Україні / Н. П. Гаєва // Держава і право. – 2005. – Вип. 28.

18. Гайдуков Л., Терешко С. Річ, на якій економити не можна. НАТО: від образу ворога до порозуміння та співробітництва / Л. Гайдуков, С. Терешко // Політика і час. – 2005. – № 7.

19. Герхард С. Крах парламентаризму в Білорусії, Росії та Україні / С. Герхард // Політична думка. – 2002. – № 2.

20. Гладкий О. До проблеми політичної еліти України / О. Гладкий // Нова політика. – 1999. – №3.

21. Головатий М. Проблеми і біль становлення української еліти / М. Головатий // Нова політика. – 1999. – №2.

22. Гордієнко Д. Західноєвропейський досвід соціальної держави / Д. Гордієнко // Людина і політика. – 2000. – №6.

23. Демко Т. Пострадянська практика застосування виборчих систем у країнах Центральної та Східної Європи / Т. Демко // Віче. – 2005. – № 6.

24. Демко Т. Пропорційна виборча система в Україні: передумови запровадження та основні характеристики / Т. Демко // Віче. – 2005. – № 7/8.

25. Денисов В. Еволюція управління суспільством і парламентаризм / В. Денисов // Віче. – 2001. – № 9. – С. 45-55.

26. Денисов В. Методологія сучасного парламентаризму / В. Денисов // Віче. – 2000. – № 8.

27. Денисов В. Парламентаризм і ліберальна традиція індивідуальної свободи / В. Денисов // Віче. – 2001. – № 1.

28. Долженков О. Сутність політичного режиму в Україні / О. Долженков // Нова політика. – 2000. – №2.

29. Євстигнєєв А. Система виборів 2006: критичний погляд / А. Євстигнєєв // Юридичний журнал. – 2005. – № 11.

30. Заєць П. Природа парламентаризму. Вітчизняний ґрунт / П. Заєць // Віче. – 2001. – № 12.

31. Закон України “Про внесення змін до Конституції України” // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – 14 січня.

32. Ильин И. Аксиомы власти / И. Ильин // Новое время. – 1990. – №10.

33. Ильин М., Коваль П. Что есть политика и что – наука о политике / М. Ильин, П. Коваль // Полис. – 1991. – №2.

34. История политических й правових учений : Учебник / Под ред.В. С. Нерсесянца. – М., 1988.

35. Каплан Ю. Політичний прогрес в Україні: особливості переходу до парламентської республіки / Ю. Каплан // Віче. – 2005. – № 4.

36. Категоренко О. Політичний вибір суспільства: від авторитаризму до демократії / О. Категоренко // Трибуна. – 2003. – № 9/10.

37. Кіс Т. Інститут президентства в Україні / Т. Кіс // Нова політика. – 2000. – №1.

38. Колодій А. До питання про політичний режим в Україні / А. Колодій // Сучасність. – 1999. – №7/8.

39. Корнієнко В. Держава: ідол та ідеал / В. Корнієнко // Віче. – 2001. – №4.

40. Кузик П. Нація у контексті сучасних наукових досліджень: спроба методологічного розв’язання проблеми / П. Кузик //Людина і політика. – 2001. – №5.

41. Кузнєцова С. Механізм формування політичного лідерства в Україні / С. Кузнєцова // Нова політика. – 2001. – №2.

42. Кульчицький С. Еволюція державного устрою в Україні: від тоталітаризму до демократії / С. Кульчицький // Віче. – 1997. – №1.

43. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки / Б. Л. Кухта. – К., 1994.

44. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології : Навчальний посібник / О. В. Лазаренко, О. О. Лазоренко. – К., 1996.

45. Литвин В. Зовнішня політика України: 1990-2000 / В. Литвин // Віче. – 2000. – №11.

46. Мазур О. Виборча система України: у пошуках оптимального варіанту / О. Мазур // Нова політика. – 2001. – №1.

47. Максимець Б. Політична ідеологія сучасного українського суспільства та системні чинники її формування / Б. Максимець // Вісник Національної академії державного управління. – 2005. – № 1.

48. Маруховська О. Врегулювання етнополітичних конфліктів: наука чи мистецтво / О. Маруховська // Віче. – 1998. – №1.

49. Медведчук В. Соціал-демократична модель суспільного розвитку: передумови становлення в Україні / В. Медведчук // Політологічна думка. – 1999. – №4.

50. Михельс Р. Демократия и железный закон олигархии / Р. Михельс // Діалог. – 1991. – №3.

51. Молчанов М. Політична культура Україні: радянська чи пострадянська? / М. Молчанов // Сучасність. – 1995. – №10.

52. Новий закон “Про політичні партії в Україні” //Політичний календар. – 2001. – №4.

53. Новій Україні – нову зовнішню політику // Політика і час. – 2005. – № 2/3.

54. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : Навчальний посібник / В. М. Піча, Н. М. Хома. – К.- Л., 2001.

55. Подгорний С., Снєгірьов В. Проблеми соціальних держав / С. Подгорний, В. Снєгірьов // Нова політика. – 2001. – №2.

56. Політологічний енциклопедичний словник : Навчальний посібник. – К., 1997.

57. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина XX ст. : Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. – Львів, 1996.

58. Політологія : Підручник / За ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. – К., 2001.

59. Політологія : Підручник / За ред.О. І. Семківа. – Львів, 1994.

60. Політологія: Наука про політику : Підручник / За ред. В. Г. Кременя, М. І. Горлача. – Київ-Харків, 2001.

61. Політологія: Підручник / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К., 2001.

62. Потульницький Н. П. Теорія української політології / Н. П. Потульницький. – К., 1993.

63. Примуш М. Порядок утворення і діяльності політичних партій / М. Примуш // Віче. – 2001. – №5.

64. Рудич Ф. Наука про політику: сучасний стан та тенденції розвитку / Ф. Рудич // Віче. – 2002. – №5.

65. Рябов С. Політика як соціальне явище / С. Рябов // Політологічні читання. – 1994. – №2.

66. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави / С. Г. Рябов. – К., 1996.

67. Рябов С. Г., Томенко М.В. Основи теорії політики / С. Г. Рябов, М. В. Томенко. – К., 1996.

68. Семененко М. Політика ненасильства : концептуальний аспект / М. Семененко // Нова політика. – 2000. – №3.

69. Сіленко А. Права людини в соціальній державі / А. Сіленко // Нова політика. – 2002. – №1.

70. Сіленко А. Соціал-демократична політика : нові підходи / А. Сіленко // Нова політика. – 2001. – №6.

71. Скрипнюк О. Принципи соціальної та правової держави: єдність чи конфронтація / О. Скрипнюк // Людина і політика. – 2001. – №1.

72. Ходаківський М. Громадянське суспільство і національна держава / М. Ходаківський // Віче. – 1998. – №9.

73. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) : Підручник / П. П. Шляхтун. – К, 2002.

74. Якушик В. Різновиди політичних режимів / В. Якушик // Віче. – 1995. – №8.

ДОДАТОК 1

Таблиця 1.1 – Демократичне народництво (український соціалізм)

Чільні представники

Основні положення ідейної платформи та програми

П.Борисов, П.Вигодовський, І.Горбачевський, Я.Драгоманов та інші члени "Товариства об’єднаних слов’ян"; МКостомаров (1817-1885), П.Куліш (1819-1897), Т.Шевченко (1814-1861), В.Антонович (1834-І908), М.Драгоманов (1841- 895), С.Подолинський (1850-1891), М.Павлик (1853-1915), І.Франко (1856-1916), С.Петлюра (1879-1926), М.Грушевський (1866-1934), Р.Лащенко(1878-1929), С.Шелухін (1864-1939), Б.Грінченко (1863-1910), С.Єфремов (1876-1939), М.Шаповал (1882-1932), В.Винниченко (1880-1951), І.Багряний (1906-1963).

проголошення української демократичної республіки та створення демократичної панслов'янської федерації (слов'янської спілки християнських республік); поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії; ворожість до кріпацтва й самодержавства; свобода людини і нації; побудова на національному ґрунті нового суспільного ладу, який поєднував би кращі здобутки комуністичної та капіталістичної системи (В. Винниченко "Конкордизм").

Таблиця 1.2 – Лібералізм

Чільні представники

Центральні погляди в системі координат українського лібералізму.

М.Драгоманов, Б Кістяківський (1863-1920), М.Туган-Барановський (1871-1919)М.Ковалевський (1871-1916), М.Славинський (1868-1945), В.Вернадський (1863-1945), А.Кримський (1871-1942), І.Лисяк-Рудницький (1919-1984).

політична свобода як сукупність конституційно закріплених прав громадян-необхідна передумова існування демократичної держави (М. Драгоманов) "людина" незалежно від соціального статусу конкретної особистості є домінантною цінністю у співвідношення "людина – суспільство-держава"; в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М. Туган-Барановський); визнання верховенства права в суспільному житті, взаємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соціальної та правової ідей (Б. Кістяківський); пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаштування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В.Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму); децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання гарантій існуванню місцевого самоврядування (М. Драгоманов); етичні засади політичної діяльності, пов'язаність політики та моралі (М. Драгоманов: "чисте діло потребує чистих засобів").

Таблиця 1.3 – Націонал-демократія (націонал-державництво)

Чільні представники

Базові засади

І.Франко, Ю.Бачинський, Л.Цегельський, С.Петлюра, Є.Чікаленко (після подій 1917-1918) С.Дністрянський (1870-1936), Основні праці: “Загальна наука права і політики”; “Погляд на теорії права і держави”, “Нова держава”,(“Нові проекти української конституції”); В.Старосольський (1878-1942); Основні праці: “Теорія нації”; “Держава і політичне право”; О.Бочковський (1885-1939) Основні праці: “Боротьба народів за національне визволення”, “Життя нації”), С.Рудницький (1877-1937) Основні праці: “До основ українського націоналізму”; О.Ейхельман (1854-1943) Основні праці: “Проект Конституції основних державних законів УНР”; О.Лотоцький, А.Яковлів та інші

інтереси нації та держави-найвищий критерій історичної оцінки в разі домінування суверенності нації над суверенністю держави (за винятком позиції О.Ейхельмана); обґрунтування права українського народу на самовизначення в межах власної етнічної території; ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації; Визнання національної ідеї та психології основою буття і сутності нації.

Таблиця 1.4 – Консервативний напрям

Чільні представники

Провідні ідеї

В.Липинський (1852-1931) Основні праці: “Україна на переломі, 1657-1659 рр.”; “Релігія і церква в історії України”, “Листи до братів-хліборобів”; С.Томашівський (1875-1930) В.Кучабський (1895-1945), Основні праці: “Більшовизм і сучасне завдання українського народу”, “Україна і Польща”; А.Шептицький (1865-1944)

незалежна трудова і легітимна монархія зі спадковою гетьманською владою, єдність всіх громадян України, гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства; соборність української держави; орієнтація на власні сили; організація української еліти; критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націоналізму та російського більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових методів організації суспільних відносин, що спиралися б на співробітництво всіх класів; визначення керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому процесі

Таблиця 1.5 – Базові характеристики народництва

Представники концепції	Форма державного правління	Форма міждержавного об’єднання	Форма державного устрою	Ставлення до власності	Ієрархія цінностей
М.Грушевський (1866- 1934	Демократична народна республіка	Через державну незалежність до федеративного або конфедеративного союзу	Федералізм (сполучені штати України)	Пріоритет колективних форм власності як традиційних	Народ, суспільство
С.Шелухін (1864- 1938)	//-//	//-//	//-//	//-//	//-//
Р.Лащенко (1854- 1929)	//-//	//-//	Федералізм (сполучені штати України). Історична федерація земель	Пріоритет приватної власності	//-//
Отто Ейхельман (1854- 1943)	Народна республіка з пріоритетом прямої демократії	Конфедерація народів колишньої Російської імперії	Федеративна держава	Пріоритет колективних форм власності як традиційних	Держава

Таблиця 1.6 – Базові характеристики українського комунізму

Представники концепції	Форма державного правління	Форма між державного об’єднання	Характер революцій	Ставлення до власності	Ієрархія цінностей
В.Шахрай (1888-1919); А.Річицький (1882-1937); Г.Михайличенко (1892-1919); М.Скрипник (1872-1933); М.Хвильовий (1892-1933); М.Волобуєв (1900-…)	Радянська республіка	Через державну незалежність до федерації радянських республік	Соціальна революція як продовження національної революції	Пріоритет колективної форми власності	Народ Суспільство Держава

Таблиця 1.7 – Базові характеристики націоналізму (інтегрального)

Представники концепції	Форма державного правління	Тип політичного режиму	Національна ідея	Політична еліта	Ієрархія цінностей
М.Міхновський (1873-1923); Д.Донцов (1883-1973); М.Сціборський (1897-1959); С.Бандера (1909-1959); Я.Стецько (1912-1986)	Народна держава	Національна диктатура як перехідна форма державного будівництва	Нація (етнічна) – це об’єднуючий і єдиний чинник суспільного та державного буття	Провідна верства українських патріотів, котрі покликані будувати і керувати своєю державою	Нація (етнічна) Держава Суспільство

ДОДАТОК 2

Аболіціонізм – суспільний рух за скасування якогось закону.

Абсентеїзм – ухилення громадян, які мають виборче право, від участі у виборах.

Автократія – система правління, за якої необмежена верховна влада у державі належить одній особі й не контролюється представницькими органами.

Авторитаризм – тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб’єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Авторитет влади – одна з форм легітимного здійснення влади. Це якість, яку може мати або не мати суб'єкт влади.

Активність політична – одна з форм суспільної активності, діяльність соціальних суб'єктів, яка має на меті впливати на прийняття політичних рішень, здійснення своїх інтересів. Політична активність властива як індивідам, так і масам, буває усвідомленою і стихійною.

Амбівалентність політична – двоїстість чуттєвих переживань, котра виражається у тому, що один і той самий об'єкт викликає в людини одночасно два протилежних почуття, тобто неоднозначність у ставленні людини до навколишнього середовища і визначені системи цінностей.

Анархізм – це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави і заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією індивідів.

Аполітичність – ухилення від участі у політичному житті.

Виборча система – це сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов’язаних з формуванням органів влади. Це механізм розподілу представницьких мандатів відповідно до підсумків голосування, механізм визначення “середньої” волі виборців. Мажоритарна виборча система – такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі. Пропорційна виборча система – такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів. Змішана виборча система – такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем.

Влада – 1) центральне, організаційне й регулятивно-контрольне начало політики, здатність, право і можливість суб'єкта політики нав'язувати власну волю, розпоряджатися іншими людьми, суспільними групами, державами за допомогою авторитету, закону, примусу, правових і політичних норм тощо; 2) система керівних (державних) органів.

Волюнтаризм – 1) напрям політичної свідомості, який розглядає людську волю, суб'єктивізм як головний чинник політики; 2) політична діяльність, зумовлена передусім суб'єктивною волею керівних осіб і лідерів панівних політичних угруповань.

Вотум – рішення, прийняте голосуванням. У парламентській практиці часто виражає довіру чи не довіру урядові.

Вплив політичний – дія (або утримання від дії) суб'єкта політики щодо інших суб'єктів або суспільства в цілому з метою реалізації власних цілей і політичних програм.

Геноцид – винищення окремих груп населення за расовими або релігійними мотивами. Конвенцією ООН (1948 р.) геноцид оголошено злочином.

Геополітика – політична доктрина, яка надає переважного значення в обґрунтуванні політики зовнішнім чинникам.

Глобалізм – стиль у політиці, за якого певне питання розглядається і вирішується у контексті загальнолюдських проблем, що потребують для свого розв’язання спільних зусиль.

Громадянство – формально зафіксований правовий зв'язок людини з державою, який передбачає певну сукупність взаємних прав та обов'язків.

Громадянське суспільство – сфера політичних відносин у суспільстві (економічних, духовних, релігійних, приватних, сімейних та ін.) галузь самовияву інтересів і волі вільних індивідів. У демократичних системах громадянське суспільство зумовлює і визначає сферу діяльності держави та її органів.

Громадські організації – добровільні об’єднання громадян, які сприяють розвиткові їхньої політичної, трудової активності й самодіяльності, задоволенню і захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань, цілей, закріплених у їхніх статутах.

Демагогія – облудні гасла, нездійсненні обіцянки, викривлення фактів, використовувані політичними лідерами або угрупуваннями для досягнення власних цілей, переважно здобуття або утримання влади, маніпулювання свідомості мас.

Демократія – форма політичної організації суспільства, яка визначає джерелом влади народ, його право вирішувати державні справи, водночас захищаючи громадянські права і свободи.

Демократизація – втілення демократичних принципів у організації суспільства.

Держава – це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на території окремої країни здійснює управління суспільними сферами і забезпечує безпеку нації та гарантії прав і свобод громадян.

Діяльність політична – невід’ємна складова загальної людської діяльності, специфічна сутність, якої полягає в сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп, спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання, утримання і використання влади. Це уся багатоманітність дій людей у сфері політики як у персоналізованих, так і в інституціоналізованих формах.

Екстремізм – схильність до крайніх політичних поглядів (як “правих”, так і “лівих”), прибічники яких вдаються до радикальних (у тому числі насильницьких, терористичних) засобів з метою загострення політичної ситуації, дестабілізації політичного життя.

Електорат – сукупність громадян, яким надано право брати участь у виборах певного органу, політичної партії чи конкретної особи.

Еліта політична – це меншість суспільства, що утворює достатньо самостійну, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади або впливом на неї.

Ідеологія – упорядкована, струнка система поглядів, які виражають ставлення до дійсності, цілі й програми, спрямовані на закріплення, розвиток чи зміну суспільних відносин. Як і політика, ідеологія має універсальний характер, тобто охоплює найрізноманітніші галузі думки, діяльності, поведінки, визначає їх спрямованість, цілі й засоби.

Імідж політичний – образ, що цілеспрямовано формується й покликаний справити емоційно-психологічний вплив на певних осіб з метою популяризації, політичної реклами і т.ін. Населення формує своє уявлення про політика не на підставі безпосередніх контактів, як при звичайному знайомстві, а на основі його символічних уявлень в межах суспільних комунікацій.

Інаугурація – урочиста церемонія вступу на посаду глави держави або посвячення в сан.

Інтрига політична – збіг у часі і просторі низки різнопорядкових політичних подій і процесів, який завдає якісно новий напрям розвитку політичної ситуації. Як правило, вона є результатом цілеспрямованих зусиль гри політичних сил або окремих політичних діячів для досягнення власних політичних цілей.

Категорії політології – найбільш загальні фундаментальні поняття науки, які відображають найбільш істотні, стійкі зв’язки в політиці.

Квота – мінімум голосів, необхідних для отримання на виборах депутатського мандату.

Клерикалізм – політична течія, спрямована на посилення впливу релігії та церкви на всі сфери суспільного життя.

Коаліція – союз політичних партій або угруповань, створений на добровільних засадах для спільної участі у виборах або створення спільного (коаліційного) уряду.

Комюніке – офіційне повідомлення про хід і наслідки переговорів між державними і громадськими діячами, делегаціями у міжнародних відносинах.

Консенсус – політичні та практичні позиції, ідеї, питання, які дають змогу різним політичним силам, суб'єктам політики під час переговорів досягти згоди, взаємоприйнятних рішень, встановити взаєморозуміння і взаємодію.

Консерватизм – політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, що орієнтується на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Конфедерація – союз суверенних держав, об’єднаних спільними керівними органами, створений для певних цілей, зокрема координації дій у сфері політики (переважно у зовнішньополітичних і військових справах).

Конфлікт політичний – протистояння і протиборство несумісних, а то й взаємовиключних політичних інтересів соціальних груп і політичних сил на ґрунті бажання ствердити владний пріоритет задля реалізації своїх інтересів.

Конформізм – згода, примирення, пристосовництво до різних думок і позицій, пасивне сприйняття існуючого ладу, панівних тенденцій, брак власної позиції у політиці.

Корупція – злочинна діяльність щодо використання посадовими особами довірених їм прав і владних можливостей з метою власного збагачення. Типові вияви – підкуп чиновників, політичних діячів, хабарництво, протекціонізм.

Легітимація – процедура суспільного визнання, пояснення і виправдань якоїсь дії особи, факту. Л. не означає юридично оформленої законності й цим відрізняється від легалізації.

Лібералізм – політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва і демократичних свобод.

Лідер політичний – глава держави, керівник політичної партії, громадської організації, народного руху тощо, який має високий авторитет, реальну владу і здатний здійснювати її задля розв'язання соціальних і політичних завдань.

Люмпени – декласові й деморалізовані верстви населення, які опинилися на “дні” суспільства й нездатні до самостійного організованого руху, хоча висувають завищені соціальні вимоги й претензії.

Люмпенізація – процес втрати якимось класом, соціальним прошарком характерних рис, перехід в нижчий соціальний статус. Л. здебільшого супроводжується втратою професіоналізму та соціальної ініціативи, безробіття, правовим нігілізмом, зниження рівня культури.

Масова свідомість – один із видів суспільної свідомості, конкретна форма її реалізації. Функціонує як на груповому, так і на індивідуальному рівні. Характеризується збігом у певний момент і за певних умов основних компонентів свідомості великої кількості різних суспільних груп. У М.с. дістають відображення знання, уявлення, норми, цінності, які поділяють маси і які вироблені в процесі спілкування, спільного сприйняття соціально-політичних реалій, інформації тощо.

Міжнародна політика – це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя.

Монархія – це форма державного правління, при якій верховна влада повністю або частково зосереджується в руках одноособового глави держави і передається у спадок. Історичними формами монархії є абсолютна та конституційна (обмежена) монархії. Абсолютна монархія характеризується повновладдям глави держави, а в конституційній – повноваження глави держави обмежуються конституцією. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (монарх володіє виконавчою владою і частково-законодавчою) і парламентська.

Націоналізм – 1) світогляд і система політичних поглядів, яка проголошує пріоритет національних цінностей щодо усіх інших; 2) один з основних принципів державного устрою, коли нація розуміється як одержавлений етнос.

Національна безпека – це стан, який забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного громадянина; це державна політика, скерована на створення внутрішніх та міжнародних умов, сприятливих для збереження та зміцнення життєво важливих національних цінностей.

Національна ідея – акумулятор прогресивних національних програм, політичних ідей, гасел, цінностей, рушій національного прогресу, основа національно-визвольних рухів, національної самосуверенізації. Н.І. становить платформу національної ідеології, визначає теоретичні засади національної свідомості.

Національна свідомість – сукупність теоретичних, буденних, масових, елітних, власне національних і зарубіжних ідей, настанов, прагнень, культурних набутків, які сприяють прогресивному розвитку нації в усіх сферах її функціонування. Н.С. – універсум буття нації. Основні рівні: буденний, теоретичний, політико-державний.

Національні відносини – відносини між різними соціально-етнічними спільнотами, з одного боку, й урядами, державними і політичними організаціями, установами – з іншого.

Національні інтереси – це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства в цілому.

Нація – 1) історична соціоетнічна, політична, духовна спільнота людей з певною психологією, самосвідомістю, спільними територією, культурою, мовою, економічним життям; 2) сукупність громадян однієї держави.

Обструкція – спосіб вияву протесту, один із методів політичної боротьби, який полягає у спонуканні до зриву засідань або зборів (наприклад, вчинення галасу), щоб не допустити або затримати прийняття небажаного для опозиції рішення, законопроекту тощо.

Олігархія – форма державного правління, за якої політичне та економічне правління здійснюється невеликою групою людей, а також сама ця група.

Опозиція – 1) протиставлення своєї політики політиці інших політичних сил; 2) виступ проти думки більшості у законодавчих, партійних та інших структурах. Розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну (руйнівну).

Опортунізм – політичний курс, який характеризується пристосовництвом, безпринципністю, угодовством, зрадою інтересів певної політичної сили чи ідеології.

Охлократія – 1) ситуація заколотів, погромів, безладдя, в якій господарем становища є натовп; 2) влада суспільно-політичних груп, що апелюють до популістських настроїв у їх примітивних, масованих варіантах. Така влада динамічно реагує на суспільні настрої, стереотипи масової свідомості, орієнтується на люмпенізовані та маргінальні верстви, вдається до провокацій для спонукання масових пристрастей і заворушень. Перебування О. у владних структурах спричинює публічний галас, безвихідні ситуації, різні авантюри, бешкети, корупційні скандали. Тому О. – загрозливий політичний феномен, що може призвести суспільство до загальнонаціональної катастрофи.

Паблік рилейшнз – спеціалізована діяльність державних і громадських організацій, що забезпечує взаєморозуміння і доброзичливість у контактах з масами (публікою), соціальними групами. Реалізується поширенням інформації, що розкриває механізми здійснення влади, контактами, які імітують довіру у взаємовідносинах влади і мас. П.Р. – важлива складова управлінської діяльності, покликана забезпечити взаєморозуміння, довіру між сферою управління і широкими суспільними верствами, соціальним середовищем.

Пацифізм – антивоєнний рух, представники якого виступають проти будь-яких воєн незалежно від їх характеру й мети.

Плебісцит – форма загального голосування, різновид референдуму.

Плюралізм – система влади, заснована на взаємодії та співпраці основних політичних сил і організацій.

Поведінка політична – будь-яка участь людини у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це взаємодія суб’єкта з політичною реальністю, яка охоплює його дії та орієнтації щодо політичної практики.

Політика – організаційна та контрольно-регулятивна сфера життєдіяльності суспільства, в межах якої відбувається взаємодія індивідів та соціальних груп з приводу завоювання, утримання та використання інститутів публічної влади задля реалізації власних інтересів, збереження цілісності суспільства.

Політична доктрина – система настанов, які визначають цілі, що за певних конкретно-історичних умов можуть бути прийняті для реалізації державою, партією чи рухом, а також засоби їх досягнення.

Політична ідеологія – це система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, економічних, естетичних тощо уявлень, поглядів та ідей, які обов’язково відображають становище певних класів, соціальних груп, націй, їх корінні інтереси і уявлення про реалізацію цих інтересів.

Політична культура – сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. П.К. охоплює рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.

Політична партія – це організована частина суспільства, члени якої об’єднуються з метою вибороти владу у державі та утримати її. Головна мета діяльності партій – захист соціально-політичних інтересів певних груп населення.

Політична свідомість – сукупність знань, ідей, поглядів, орієнтацій та установок індивідів і соціальних спільностей стосовно політичної системи та їхнього місця в ній.

Політична система – сукупність інститутів та груп, які формують і розподіляють політичну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідної правової системи і політичної культури. П.С. конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічними та культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави, історичною та національною традиціями політичного устрою.

Політична соціалізація – засвоєння особою соціального й політичного досвіду шляхом включення її у політичну систему, в управління політичними процесами. Найважливішими результатами П.С. є політичні переконання, почуття, цінності й норми політичної діяльності, що роблять суспільство спроможним забезпечити збереження, модернізацію чи зміну політичного режиму.

Політичний режим – сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображує характер взаємовідносин громадян і держави. Визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод. Розрізняють демократичні, авторитарні, тоталітарні, ліберальні, диктаторські, фашистські, екстремістські, парламентські, президентські, монархічні, республіканські, надзвичайного правління, абсолютистські та інші П.Р.

Політичні відносини – відносини між суб’єктами політики у процесі здобуття та утримання політичної влади, реалізації інтересів у сфері політики.

Політичні інститути – сукупність суб’єктів, які беруть участь у політичному житті суспільства (органи державного правління, законодавчі, судові органи, політичні партії, рухи, фронти тощо).

Популізм – загравання влади з народом для забезпечення популярності, що характеризується демагогічними гаслами, необґрунтованими обіцянками.

Правова держава – це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону. В П.Д. всі державні органи й громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом; реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на (законодавчу, виконавчу, судову).

Рішення політичне – вибір варіанта політичної діяльності з метою задоволення певних потреб.

Республіка – це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом). Республіка – найпоширеніша форма правління. Різновидами республіки є парламентська, президентська та змішана.

Самоврядування – надане законом і державною владою право місцевих органів самостійно розв'язувати коло питань, що входять до їхньої компетенції; діяльність щодо реалізації цього права.

Соціалізм – учення про суспільний устрій, для якого характерний підхід до розв'язання всіх соціальних проблем з погляду суспільства як єдиного цілого. Основні тлумачення: 1) марксистське – перша фаза комуністичної формації; суспільство, засноване на загальній власності та засоби виробництва; 2) соціал-демократичне – процес реалізації ідеалів свободи, справедливості, солідарності та інших цінностей; розуміється як вічне завдання.

Соціальна держава – держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Суверенітет – незалежність держави, що полягає у її праві на власний розсуд вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання будь-якої іншої держави. С. народу – визнання всіх громадян країни джерелом політичної влади. С. особи – право керуватися власними інтересами у взаємовідносинах з іншими політичними суб'єктами.

Теократія – форма державного правління, за якої політична влада належить духівництву або главі церкви.

Терор – особлива форма політичного насильства, що супроводжується жорстокістю, цілеспрямованістю та удаваною ефективністю. Широко використовується як засіб політичної боротьби в інтересах держави, організації чи певної групи осіб; як метод політичної боротьби у мирний і воєнний час; існує індивідуальний та організований Т. і Т. як політика держави. Т. розуміється і як метод внутрішньополітичної боротьби і як міжнародні терористичні акти.

Технократія – соціологічна концепція, за якою керівною силою суспільства є науково-технічна інтелігенція.

Тоталітаризм – спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов’язковою ідеологією, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Унітарна держава – це така форма державного устрою, коли в країні функціонують єдині вищі органи влади й управління, а держава поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці (Італія, Польща та ін.). Деякі унітарні держави (Україна, Португалія) включають автономні утворення.

Фашизм – правоекстремістська політична течія та ідеологія, що спирається на войовничий антидемократизм, расизм, шовінізм, доведені до істерії, на звеличування тоталітарної держави, обстоювання сильної, авторитарної партії, що забезпечує абсолютний контроль над людиною і державою.

Федеративна держава – це така форма устрою держави (як правило, багатонаціональної), коли відбувається добровільне об’єднання державних утворень, що мають високу політико-правову самостійність і власний адміністративно-територіальний поділ. У федерації (союзній державі) діють спільні для всієї країни вищі органи влади та управління, але водночас у кожній державі, що входить у федерацію, зберігаються власні вищі органи (США, ФРН та ін.).

Фундаменталізм – радикальне і войовниче неприйняття принципів, форм і цілей будь-якої модернізації, обстоювання традиційних життєвих і світоглядних форм.

Харизматичний лідер – громадсько-політичний діяч, ватажок, вождь, авторитет якого ґрунтується на вірі громадян у його надприродні, видатні здібності, виняткові якості, непогрішність, святість.

Шовінізм – крайній вияв націоналізму, що полягає у надмірному звеличенні своєї нації, наданні їй винятковості, робить ставку на гноблення, поневолення “малих” народів, таврування їх за прихильність до своєї культури.