Тема 7. Політична культура та політична соціалізація. Політична еліта і лідерство.

М-3. Персоналізовані аспекти політики. Політика як міжнародний процес.

ЗМ-1. Політична культура та політична соціалізація.

ЗМ-2. Політична еліта та лідерство.

Мета діяльності і зміст уміння Знати і розуміти сутність політичної культури як того елемента політичної системи суспільства, який великою мірою визначає її характер і особливості; функціонуючий політичний режим, динаміку і спрямованість політичних процесів. Без врахування впливу на політичне життя політичної культури неможливо осягнути сутність політичних явищ і процесів, визначити тенденції й перспективи їх розвитку.

Знати, що поняття політичної культури дає можливість перейти від поверхневого сприйняття політичної системи, функціонування її інститутів до розуміння глибинних причин політики, ролі в ній ідеологічного чинника, традицій, уявлень, переконань тощо.

Знати, що розуміючи велике значення політичної культури в житті суспільства, різні політичні сили, передусім політичні партії, намагаються взяти під свій контроль процес її формування, засвоєння індивідом політичних знань, норм і цінностей, тобто процес його політичної соціалізації, впливати на нього у вигідному для себе напрямі.

Знати, що представляють собою такі суб’єкти політики, як політичні еліти і лідери, оскільки у будь-якій, навіть найдемократичнішій, державі владу безпосередньо завжди здійснює не весь народ, а його незначна меншість. Це є групи населення, які беруть найактивнішу участь у політичному житті, відіграють ключову роль у здійсненні влади. У кінцевому підсумку влада – це влада еліт і лідерів, хоча вони й намагаються діяти від імені народу.

Знати, що влада є уособленням цих груп населення, тому саме вони найбільшою мірою відповідають перед суспільством за свої дії, а тому мають підлягати постійному контролю з його боку.

7.1. Методичні вказівки для вивчення питань аудиторного семінару План аудиторного семінару

1 Поняття, структура, типи та функції політичної культури.

2 Політична соціалізація: сутність, фази, типи і функції.

3 Політична еліта: суть, концепції, типи, способи формування. Еліта і бюрократія.

4 Сутність, концепції, типологія, способи формування політичного лідерства.

Література

1 Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство / Б. Кухта, Н. Теплоухова. – Львів, 1995.

2 Політологія : історія та методологія / За ред. Ф. М. Кирилюка. – К., 2000.

3 Політологія : Підручник / За ред. Бабкіної О. В., Горбатенка В. П. – К., 2001.

4 Політологія : терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці. Навчальний словник-довідник / Наукова редакція В. М. Пічі. – К.-Л., 2001.

5 Рудич Ф. Політологія : Підручник / Ф. Рудич. – К., 2000.

6 Уткин О. Політичне лідерство і лідери / О. Уткин // Віче. – 2002. – № 4.

7 Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) : Підручник / П. П. Шляхтун. – К., 2002.

Надзвичайно важливим чинником і необхідною умовою функціонування політичної сфери суспільства є політична культура як складова загальної культури. В енциклопедичному словнику зазначено, що культура (від лат. сultura – обробіток, виховання, освіта, шанування) – це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях; поняття “культура” вживається для характеристики певних історичних епох, а також специфічних сфер діяльності або життя людей; у більш вузькому розумінні – сфера духовного життя людей.

Політична культура являє собою відносно самостійний вид культури поруч із матеріальною і духовною. Зазначимо, що від політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства. Політична культура, як соціальне явище, виникла з появою держави у IV – III тис. до н.е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск’є, Токвіля та інших мислителів. А сам термін “політична культура” вперше запровадив у науковий обіг німецький філософ-просвітитель Іоганн Готфрід Гердер (1744-1803). Систематично використовувати термін почали в 50-х роках XX ст. Ґрунтовна розробка теорії політичної культури зв’язана з іменами американських політологів Г. Алмонда та С. Верби. Сформульоване ними визначення вважається класичним. Політична культура, на їхню думку, є сукупністю індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи, суб’єктивною сферою, що лежить в основі політичних дій і надає їм певного значення .

Термін “політична культура” має багато інших тлумачень. На думку польського політолога Є. Вятра, політична культура – це сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, які стосуються взаємовідносин влади і громадян.

У дослідженнях змісту поняття політичної культури можна виділити два основні підходи. Перший – розглядає політичну культуру як сукупність (систему) політичних знань, переконань, духовних цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного досвіду і традицій, а також політичних інститутів. Другий – наголошує на узагальненій характеристиці людини, на мірі її політичної розвинутості і активності, умінні застосовувати політичні знання на практиці. Нині багато дослідників намагаються поєднати обидва підходи. Тому вони визначають політичну культуру як зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або суспільних груп.

Політична культура виявляється через діяльність держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у системі правових норм, у ставленні до них громадян держави.

Зі структурного погляду політична культура – це єдність політичної свідомості та політичних знань, а також політичної поведінки і політичних дій.

Головним елементом політичної культури є політична свідомість, до складу якої входять політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції. Діяльнісний аспект політичної культури складають визнані в суспільстві норми політичної поведінки, навики і способи політичної діяльності, вміння, досвід.

При відповіді на дане питання потрібно також зауважити, що залежно від суб’єкта політики розрізняють політичну культуру суспільства, соціальної спільності та індивіда.

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна.

Американські політологи Г. Алмонд та С. Верба виділили три типи політичної культури: патріархальну, підданську та активістську.

Патріархальній політичній культурі властиві такі риси: відсутність у людей інтересу до політики, політичної влади та політичних інститутів, невіддільність політичних орієнтацій від релігійних норм, орієнтація членів суспільства та вождів племені.

Підданську політичну культуру характеризує зацікавленість членів суспільства у результатах функціонування політичних систем. Проте самі суб’єкти не проявляють особливої активності.

Активістська, або культура політичної участі передбачає, що громадяни не лише цікавляться тим, що їм дає політична система, але й беруть активну участь у політичній діяльності.

У реальній політичній практиці поєднуються усі три типи політичної культури, утворюючи нові змішані типи: патріархально-підданський, піддансько-активістський, патріархально-активістський.

Вчені виділили ще і інші типи політичних культур: англо-американську, в якій переважають такі цінності, як свобода особи, індивідуалізм, добробут; континентально-європейську, в якій універсальні цінності англо-американського типу співіснують з фрагментами різних субкультур; доіндустріальну, в якій переплетені різноманітні політичні субкультури; тоталітарну, в якій відсутні елементи громадянського суспільства. Окрім вищеназваних дослідники виділяють закриті та відкриті типи політичної культури. Політологи розрізняють також елітарну та масову політичну культуру.

Поряд із типами, вчені виокремлюють види політичної культури: культура депутатської діяльності; культура діяльності об’єднань громадян; електоральна (виборча) культура та ін.

Студентам радимо також наголосити, що політична культура виконує важливі функції у політичному житті суспільства:

1) Реалізація соціальних інтересів (класових і національних).

2) Консолідація націй, створення духовних основ державності, політичного прогресу народів.

3) Пізнавальна функція озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики для формування особистої думки з проблем політичного життя.

4) Регулююча функція виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, а також впливі на процес прийняття політико-управлінських рішень.

5) Виховна функція сприяє інтелектуальному розвитку особистості.

6) Сутність комунікативної функції полягає у тому, що через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості та практиці, стереотипи політичної свідомості і поведінки передаються новим поколінням.

7) Інтегративна функція сприяє згуртованості всіх верств населення.

Вивчаючи друге питання, студентам слід підкреслити, що політична соціалізація (від лат. socialis – суспільний) – це процес засвоєння індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, тобто політичної культури.

Політична соціалізація розглядається як процес включення індивіда в політичну систему. Процес взаємодії особистості з політичною системою двоїстий: політична система самовідтворюється та оновлюється від залучення громадян до участі в діяльності своїх організацій, з іншого боку-вимоги політичної системи організують структуру самої особи.

Політична соціалізація відбувається у двох основних формах: прямій та опосередкованій. Перша – здійснюється шляхом поширення відповідних знань, популяризації зразків бажаної поведінки. Друга – процес політичної соціалізації відбувається шляхом створення таких умов життєдіяльності особи, які спонукають її діяти саме так, а не інакше.

Далі наголосимо, що політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини та політичної системи. На першому, соціальному рівні (рівні соціальних груп) на особу впливають загальносоціальні потреби розвитку суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні, екологічні та інші. Другий (соціально-психологічний) рівень політичної соціалізації характеризується передачею особі політичних цілей і цінностей через такі механізми як вплив, політичне навчання, наслідування тощо. Третій (внутрішньоособистісний) рівень характеризується дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні орієнтації, настанови, які впливають на політичну свідомість і політичну поведінку особи.

Процес політичної соціалізації триває протягом усього життя людини. У ньому виділяють чотири основних стадії:

1) ранню (від народження до вступу до школи);

2) навчання (з моменту вступу до школи і до закінчення навчання);

3) соціальну зрілість (від початку до закінчення трудової діяльності);

4) завершення життєвого циклу.

У політичній соціалізації виділяють дві фази:

• політична адаптація – пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, соціальних груп;

• інтеріоризація-засвоєння особою політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, притаманних певній соціальній спільноті. Далі слід відмітити, що різні механізми передачі культурних традицій і норм у певних політичних системах дають змогу вирізнити відповідні типи політичної соціалізації.

Гармонійний тип політичної соціалізації. Відображає психологічно нормальну взаємодію людини та інститутів влади, раціональне й шанобливе ставлення індивіда до правопорядку, держави, усвідомлення ним своїх громадських обов’язків.

Гегемоністський тип. Відображає негативне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім “своєї”.

Плюралістичний тип. Свідчить про визнання людиною рівноправності з іншими громадянами, їхніх прав і свобод, про її здатність змінювати свої політичні пристрасті і переходити на нові позиції.

Конфліктний тип. Формується на основі міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежних інтересів і тому вбачає мету політичної участі в збереженні лояльності до своєї групи та підтримці її в боротьбі з політичними супротивниками.

Для усвідомлення значення політичної соціалізації слід звернути увагу на функції, які вона виконує: інформаційну, ціннісно-орієнтовану, установчо-нормативну, діяльнісну.

Інформаційна функція. Процес політичної соціалізації не можливий без інформації, без передачі знань про владу і політику, політичний устрій держави, форми і способи участі в управлінні суспільством.

Ціннісно-орієнтована функція. У процесі її реалізації людина залучається до системи історично сформованих у даному суспільстві політичних відносин, цінностей та орієнтацій. У неї виробляється певний апарат політичного мислення, власна система ціннісних орієнтацій.

Установчо-нормативна функція. Охоплює процес, спрямований на вироблення в особи певних настанов на сприйняття і споживання політичної інформації, певного ставлення до політичних подій і явищ; на вибір свого стилю, поведінки в політичних відносинах.

На закінчення підкреслимо, що політична соціалізація є невіддільною від загальної (загальнокультурної) соціалізації. Сьогодні в Україні в умовах переходу від тоталітаризму до демократії відбувається не лише соціалізація покоління, яке вступає в життя, а й ресоціалізація усього раніше соціалізованого населення.

При розгляді третього питання слід підкреслити те, що політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства. Термін “еліта” у перекладі з французького означає “кращий”, “вибраний”, “відбірний”. Цим поняттям позначають провідні верстви суспільства, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта у суспільстві, її поділяють на економічну, господарську, духовно-інтелектуальну, політичну, військову, наукову тощо.

Еліта політична – це меншість суспільства, що утворює достатньо самостійну, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади або впливом на неї.

Серед основних рис політичної еліти радимо виділити:

• надзвичайне становище у суспільстві з правом висунення основних політичних лідерів держави;

• право на привілеї;

• закритість або напівзакритість для чужих соціальних верств;

• психологія вищості, тверді переконання;

• власна ідеологія;

• доступ до закритої інформації та високої культури;

• здатність до самопожертви заради збереження влади.

Політична еліта є внутрішньо диференційованою. Вона поділяється на правлячу еліту, яка здійснює державну владу та опозиційну (контреліту). Призначенням першої є оволодіння владою та утримання її, дії ж контреліти спрямовані на те, щоб відібрати владу в панівної еліти. Контреліта – це опозиційна, щодо панівної еліти, частина бюрократії, соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти. Функціями контреліти стає критика владних структур, спротив здійсненню соціально-економічних перетворень та політичному оновленню суспільства, вимога внесення коректив у систему політичної влади.

Для повного розуміння природи і місця політичних еліт в суспільстві студентам рекомендуємо ознайомитися з основними положеннями елітарних концепцій. Перші концепції у їхньому сучасному вигляді було розроблено Г. Москою, В. Парето та Р. Міхельсом.

Італійський соціолог і політолог Гаетано Моска у праці “Основи політичної науки” (1896) довів неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують. Цей поділ є необхідною умовою існування цивілізації. Вчений виділив два типи партійної верхівки: “аристократична” (закрита) та “демократична” (відкрита). Важливим критерієм входження в політичну еліту є організаторські здібності, а також матеріальна, моральна та інтелектуальна вищість за інших.

Вільфредо Парето (італійський соціолог і економіст) запровадив в науку сам термін “еліта” і сформулював теорію циркуляції еліти. У політичному житті дослідник виділив два типи еліт, які постійно змінюють при владі одна одну: перший тип – “леви”, другий – “лиси”. Тип еліти “леви” характеризується стабільністю розвитку політичної системи, силовими методами правління та консерватизмом. Для типу еліти “лиси” характерними ознаками діяльності можна вважати хитрість, обман та демагогію. Щоб підтримувати рівновагу політичної системи необхідна періодична зміна одного типу еліти іншим.

Німецький політолог Роберт Міхельс у праці “Соціологія політичних партій у сучасній демократії” поєднав проблеми виникнення і функціонування політичних еліт з діяльністю політичних партій, керованих меншістю. Він сформулював “залізний закон олігархічних тенденцій”. Суть цього закону полягає в тому, що створення будь-яких великих організацій обов’язково призводить до їхньої олігархізації та формування еліти. Р.Міхельс прийшов до висновку, що навіть демократичним суспільством фактично править олігархічна, елітарна група.

Американський політолог Гарольд Лассуел розглядає політичні еліти як більш впливові порівняно з народними масами групи. На його думку, елітарні групи – явище, притаманне будь-якому суспільству. Американський політолог Роберт Доль у своїй теорії поліархії поєднав концепцію елітизму з ідеєю демократії і визначив сучасну політичну владу як правління лідерів різних елітарних груп, що дійшли спільної згоди.

У сучасній західній політології існує два основні підходи до визначення політичної еліти – функціональний і ціннісний. Прихильники функціонального підходу визначають еліту як меншість, котра приймає важливі рішення в суспільстві і керує більшістю. Прибічники ціннісного підходу визначальною ознакою політичної еліти вважають духовний аристократизм, заслуги, особисті переваги (культура, освіта, мораль, воля, фізичний стан) одних людей над іншими.

Далі студентам радимо наголосити на тому, що на основі певних елітарних рис еліти поділяють на такі типи: відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні, фрагментовані, нормативно та ідеологічно інтегровані.

Відкриті еліти допускають спонтанний прихід нових членів, пріоритетною цінністю є найвищий професіоналізм у певній сфері діяльності. У закритих елітах поповнення рядів відбувається повільно, доступ до них заформалізований і ускладнений, критеріями добору найчастіше є відданість системі чи вождю.

За способом приходу до влади еліти поділяються на легітимні та нелегітимні. Легітимними є еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними – ті, що панують над більшістю за допомогою примусу, насильства.

За ідеологічними цінностями еліти бувають авторитарні, тоталітарні, демократичні, ліберальні. За видами політичної діяльності еліти поділяються на державну (адміністративну, депутатську), муніципальну, партійну та еліту громадських організацій.

У світовій політичній практиці є дві основні системи формування політичних еліт: антрепренерська (підприємницька) і система гільдій (корпоративна).

Антрепренерська система

Система гільдій

Позитивні риси: Відкритість, широкі можливості для представників будь яких суспільних груп претендувати на входження в еліту. Невелика кількість формальних вимог до кандидатів. Висока конкуренція відбору, гострота суперництва за зайняття керівних посад. Першочергова значимість особистих рис, індивідуальної активності, вміння знайти підтримку широкої аудиторії. Негативні риси: Ця система тягне за собою великий ризик і непрофесіоналізм у політиці. Порівняно низька передбачуваність у політиці. Схильність лідерів до надмірного захоплення зовнішнім ефектом та популізмом.

Позитивні риси: Урівноваженість і виваженість політичних рішень, незначний ступінь ризику при їх прийнятті. Достатньо висока передбачуваність політики Мала ймовірність внутрішніх конфліктів. Негативні риси: Яскраво виражена тенденція до бюрократизації, організаційної рутини і догматизму. Система гільдій культивує масовий конформізм. Без доповнення конкурентними механізмами ця система веде до поступової деградації політичної еліти, її відриву від народу і перетворення у привілейовану касту.

Зауважимо, що обидві системи відбору еліт у чистому вигляді трапляються досить рідко.

Посередником між елітою і масами виступає бюрократія. У прямому значенні термін “бюрократія” означає “панування канцелярії”, “влада контори”. Як соціальна верства бюрократія виступає групою осіб, які професійно виконують адміністративні функції в межах політичних структур та організацій. Бюрократами звичайно називають службовців середніх ланок державного апарату, чиновників.

Бюрократія утворює апарат політичних організацій, ядро державних структур. Їх роль у політиці полягає у виконанні функцій посередника між елітою і рештою суспільства.

Із проблематикою еліти тісно пов’язана проблема політичного лідерства. Феномен політичного лідерства передбачає першість особи у політичних структурах державної влади, політичних партіях і групах тиску.

Загалом політичний лідер (від англ. leader – “керівник”, “провідник”) може бути визначений як авторитетна особа, яка здійснює переважний вплив на інших людей з метою інтеграції їхньої діяльності для досягнення спільних політичних та інших цілей.

Ознаки політичного лідерства:

• лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;

• політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на всіх членів керованої спільноти;

• лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

У системі політичного лідерства виділяються три головні компоненти:

• соціальні умови і чинники, які впливають на політичного лідера;

• індивідуальні соціально-психологічні особливості лідера;

• ресурси чи засоби, якими володіє лідер для здійснення політичної діяльності.

• Далі слід зауважити, що політичне лідерство передбачає:

• здатність відчувати, аналізувати мотиви поведінки людей, інтегрувати їх, корегувати поведінку об’єкта з урахуванням його потреб і цілей розвитку;

• уміння створювати сприятливий морально-психологічний клімат політичного життя своєї спільноти;

• відповідність стилю лідерства цілям оптимального співвідношення стратегічних і поточних завдань, рівню політико-психологічної культури, домінуючим ціннісним орієнтаціям суспільства тощо.

У політичній науці існує багато теорій, концепцій і трактувань лідерства.

Теорія рис лідерства пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно приводять її до влади: розвинений інтелект, сила волі, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність та ін. Усе це має витворити нову якість, що забезпечує лідерові здатність уміло вирішувати весь комплекс проблем.

Ситуаційна концепція. Лідер діє в межах певної ситуації, він необхідний як рушій, що розв’язує актуальну для певного періоду проблему.

Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, хто його обрав. На лідера впливають його послідовники, а не тільки лідер впливає на них.

Серед психологічних концепцій лідерства виділяється концепція З.Фрейда, який доводив, що витоки лідерства знаходяться у людській психіці. З.Фрейд пояснював лідерство несвідомим прагненням індивіда панувати над іншими. Це прагнення він іменував “лібідо”. Вчений виділив дві категорії індивідів за критерієм їх ставлення до лідерства: ті, хто прагнуть до влади, і ті, хто відчуває внутрішню потребу у підпорядкуванні, покровительстві.

Марксистські теорії пояснюють природу політичного лідерства із соціально-класових основ суспільства. Політичні лідери завжди представляють певні класи.

Щодо типології лідерства, то тут також побутують різні підходи. Німецький соціолог і політолог М. Вебер виокремлює три типи лідерства:

1. традиційне лідерство;

2. харизматичне лідерство;

3. раціонально-легальне лідерство.

Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель. Правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади.

Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Народ вірить у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати виняткову місію.

Раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні вибори, що відповідають вимогам закону. Лідеру, обраному таким шляхом, надаються широкі повноваження, за будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями.

За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і ґрунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дає змогу членам групи брати участь в управлінні її діяльністю. За видами виокремлюють формальне та неформальне лідерство. Відповідно до сформульованої лідерами мети або програми дій їх можна поділити на романтиків та прагматиків. Відповідно до використання тих чи інших засобів у політичній боротьбі виділяють лідерів-радикалів – прихильників рішучих дій і лідерів-реформістів, які намагаються здійснювати поступові перетворення та забезпечити спадковість політичного процесу.

За характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів: малої групи; громадського руху (організації, партії); політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.

Закінчуючи розгляд питання, радимо виділити основні риси сучасного лідера, а також чинники, що впливають на процес його становлення: політична освіта, політичний досвід, інноваційність, політична інформованість, ораторське мистецтво, політична інтуїція, прогностичні навички, комунікативна майстерність, арбітражні задатки, організаторські здібності, вміння сформувати команду.