ЗВЕРНІТЬ УВАГУ!

Усі відповіді на обширні питання вимагають додаткової обробки.

На модулі розраховуйте свій час. Для точної, але в той же час лаконічної відповіді скорегуйте матеріал заздалегідь!!!!!

МОДУЛЬНА КОНТРОЛЬНА РОБОТА № 1

ВАРІАНТ 1

Рівень 1.

І блок.

1. Складності визначення предмету філософії обумовлені:

а) тим, що сфера її предметних інтересів майже безмежна;

б) тим, що взаємини людини із світом історично мінливі;

в) тим, що весь історичний досвід людського самоосмислення включається у зміст філософського знання;

г) тим, що філософія працює в сфері духовного, яке не можна фіксувати фізично;

д) вірно все перераховане.

2.“Нірвана” – це одне із основних понять:

а) буддизму;

б) даосизму;

в) синтоїзму;

г) джайнізму;

д) йоги.

3. Такі важливі філософські терміни, як “філософія”, “космос”, “гармонія” були запроваджені:

а) Піфагором;

б) Гераклітом;

в) Фомою Аквінським;

г) Арістотелем;

д) Архімедом.

4. Оберіть правильний варіант формулювання, що виражає місце філософії в духовному житті середньовіччя:

а) теологія є прислужницею філософії;

б) філософія є прислужницею релігії;

в) філософія є проводирем теології;

г) теологія є всебічним виправданням філософії;

д) філософія є прислужницею теології.

5. Теза “Я мислю, отже я існую” є важливою вихідною тезою:

а) філософського монізму;

б) раціоналізму;

в) емпіризму;

г) для позиції визнання розуму “чистою дошкою”;

д) для скептицизму.

6. Принцип розвитку (як і теорія розвитку) був найбільш продуктивно розроблений:

а) І.Кантом;

б) І.Г.Фіхте;

в) Ф.Шеллінгом;

г) Г.Гегелем;

д) Л.Фейєрбахом.

7. Згідно А.Шопенгауеру, воля до буття як єдина засада світу:

а) постає тотожною розуму;

б) діє в єдності із розумом;

в) підпорядкована розуму;

г) є принципово поза розумом;

д) стимулює розум до пошуків перших засад буття.

8. В постпозитивізмі для позначення особливостей наукового мислення на певному історичному проміжку часу було введене поняття:

а) лібідо;

б) архетип;

в) конвенціональність;

г) парадигма;

д) стереотип.

ІІ блок.

Поясніть, чому, на вашу думку, при визначенні характерних рис філософського мислення ми порівнюємо філософію із наукою, релігією та мистецтвом?

Головна особливість релігії - це віра в існування надприродних сил та відведення їм визначальної ролі у світобудові й житті людей. Крім того, вказують ще на такі риси релігійного світогляду:

- поділ світу на поцейбічний ("земний") і потойбічний ("небесний"), природний і надприродний;

- віра у безсмертну душу та потойбічне життя;

- наявність культу - системи усталених ритуалів, звичаїв, догматів;

- поклоніння Богові як вищій істоті та іншим надприродним силам.

Філософський світогляд починається з протиставлення людини навколишньому світу. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів, по-перше, полягає в тому, що він заснований на розумінні (дискурсивному мисленні), тоді як релігія - на вірі, міфологія - на інтуїції та уяві. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія – абстрактними поняттями. І нарешті, до завдань філософії не входить функція соціального контролю та й вона не має для цього відповідних засобів. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою інтелектуальною. Філософський світогляд заснований на розумінні, тобто він передбачає обґрунтування, логічну послідовність, аргументацію, сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають найзагальніші проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло тощо. Головним предметом філософських досліджень є співвідношення "людина - світ", яке розглядається всебічно, з різних сторін і позицій. Тому, як правило, філософські погляди на світ розмаїті і не схожі між собою. Для них характерний інтелектуалізм, критичність, занепокоєність і динамічність думки. Цим філософські уявлення про світ різко відрізняються від релігійних поглядів і зближують філософію з наукою. Порівняно з наукою її особливість полягає в тому, що вона дає змогу в теоретичній формі осмислити світ як світ людини, розглянути місце і становище людини у світі, її смисложиттєві проблеми. Філософський світогляд дає змогу виробити таке бачення світу, яке водночас є і суб'єктивним і об'єктивним, а отже, і досягти людині гармонії з собою, зі своїм баченням світу й самим світом.

Філософію та науку споріднює націленість на пізнання світу, на істину. Обидві вони засновані на дискурсивному мисленні, тобто передбачають аргументи і сумніви. Історично і філософське, і наукове знання постає теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логіки, що дає підстави розглядати філософію як науку. Проте лише філософії властиве гранично широке узагальнення, конкретні ж науки, обмежені предметом свого дослідження і не виходять за його межі. Тому, хоча вони й прагнуть наблизити людину до істини, вони не досліджують, що таке істина, закон, пізнання тощо, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення. Філософське мислення є більш вільним, ніж жорстко прив'язане до фактів природничо-наукове. Якби на фактах можна було довести, що економіка для розвитку суспільства важить більше, ніж моральні цінності, що матерія первинна, а дух вторинний, чи навпаки, то філософія була б наукою, як й інші науки.

Необхідно також вказати на неоднорідність філософського знання. Вчення про простір і час, про закони і правила мислення максимально наближене до наукового, а такі поняття, як "свобода", "ідеал", "Бог", "добро" і "зло", виходять за межі фактологічної науки. Це дає підстави стверджувати, що філософія не відповідає всім вимогам науковості, вона принаймні відхиляється від того зразка науки, яким є, наприклад, природознавство. Філософію, звичайно, можна вважати наукою, оскільки вона виступає як засноване на розумі знання. Однак будучи за формою діяльності наукою, вона не є наукою за своїми функціями та значенням для людини. Філософські знання містять, як правило, певне ціннісне відношення людини до світу. Наука формує картину світу, яка є холодним, сухим зведенням даних про світ сам по собі, без людини. Філософія є теоретично вираженим світоглядом, в якому "картина світу" є лише моментом, це є стрижень світогляду, який виражає відношення людини до світу. Це не просто знання, а знання, "вдягнене" в ціннісні шати. Філософія досліджує не світ як такий, а смисл буття людини у світі. Людина для неї – не просто річ серед речей, а суб'єкт, здатний змінювати світ і самого себе. Розглядаючи відношення "людина і світ", філософія прагне піднятися до усвідомлення питань про мету та сенс життя, про щастя та шляхи його досягнення.

Ціннісне відношення до світу споріднює філософію із мистецтвом та релігією. Філософію та мистецтво споріднює те, що вони подають дійсність не відсторонено, а через людське до неї відношення (суб'єктивно). Для філософії та мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги. Як філософія, так і мистецтво надають значної ваги самовідчуттю людини та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво його художньо-образним осягненням при допомозі почуттів, переживань, емоцій. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Художні образи, як і філософські поняття, відтворюють дійсність, але у специфічній формі. У художніх образах сам предмет і спосіб його бачення митцем зливаються воєдино. Оскільки філософське світобачення засноване на розумі, то в ньому особа філософа все-таки відсувається на задній план порівняно з мистецтвом. Даючи різне тлумачення світу, філософи логікою розуму змушені прийти або до взаємного заперечення, або до різних форм згоди. Крім того, художні образи - це загальне в чуттєвій формі, це узагальнення на рівні відчуттів і подане в особливій художній формі. Воно лише "проглядається", а не чітко фіксується. Отже, філософське мислення "вільніше" (від фактів, чуттєвості), ніж наукове, а художнє - "вільніше", ніж філософське. Це означає, що філософія посідає проміжне місце між наукою і мистецтвом. (Це НЕ!!! Є відповіддю на питання, а лише факти-підказки, спираючись на які можна дати відповідь на питання.)

Рівень 2.

І блок. Дайте визначення поняттям:

Метафізика – світоглядне осмислення дійсності, що є буття

Маєвтика – запропоноване Сократом мистецтво витягувати приховане в людині правильне знання за допомогою майстерних навідних питань

Емпіризм – виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді.

Екзистенція – цей термін С.К'єркегором був витлумачений у його початковому значенні "вихід за межі встановленого, усталеного "- для позначення провідної особливості людського існування: неузасадненості, відсутності надійних, однозначних коренів буття

ІІ блок. Робота з першоджерелом.

Опрацюйте положення, що вводять в порівняння установки класичної та некласичної філософії:

“До характеристики сучасності: розквіт проміжних форм, зникнення виразних типів, розрив із традиціями, зі школою; панування інстинктів, підготовлене високою філософською оцінкою несвідомого… Звичка до безумовних авторитетів перетворилась нарешті у потребу безумовних авторитетів… Наступне покоління… силою своїх історичних інстинктів з необхідністю приводилось до визнання відносності будь-яких авторитетів. Тепер мораль лише тягар, який може постати фатальним. Вона сама, вимагаючи правдивості, примушує нас до заперечення моралі… Передумова такої гіпотези: немає ніякої істини; немає абсолютних властивостей речей; немає “речі в собі”… Цим цінностям не відповідає і не відповідало ніякої реальності…” (Ф.Ніцше).

Які ознаки некласичної філософії та некласичних підходів до явищ культури можна виділити у наведених міркуваннях Ф.Ніцше? Яким чином автор пояснює виправданість некласичного підходу?

Рівень 3.

Дайте розгорнуту відповідь на питання:

Охарактеризуйте основні канонічні джерела, світоглядні ідеї та філософські школи Стародавньої Індії та Китаю.

Найдавніші цивілізаційні осередки Стародавнього Сходу пов'язані із Індією та Китаєм, де ще за півтори – дві тисячі років до н. е. існували давні потужні держави. Духовні досягнення Стародавнього Сходу вилились у релігійні, мистецькі та філософські процеси, що досягли свого відчутного розквіту приблизно в середині першого тисячоліття до н. е. Саме від цього часу бере свій початок давньосхідна філософська думка, найпершою особливістю якої була її орієнтація на давні канонічні духовні джерела.

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є “Веди” (із їх назвою споріднено наше слово “відати”, “знати”), записані на листках пальми приблизно за 1,5 тис. років до н. е. До “Вед” входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. У текстах “Вед” зафіксовано:

• найдавніші версії виникнення світу;

• трактування першооснови буття;

• певне бачення життєвої долі людини;

• позитивна оцінка ролі пізнання;

• думка про можливості та умови здійснення людської свободи;

Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське “Я” стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" — повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм. Найважливішим з погляду розвитку філософської думки рухом такого напряму постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сідхарта з роду Шак'їв (563—483 рр. до н. е.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові") істини:

- життя — це страждання;

- причиною страждань є бажання і жага життя;

- існує шлях подолання страждань;

- він полягає у приглушенні бажань і жаги жити.

Здавалося б, перед людиною, яка щиро приймає думки буддизму, відкривається легкий шлях до вирішення життєвої долі: покінчити із життям. Проте йдеться зовсім не про це; самогубство – це тяжкий злочин, який не лише не звільняє душу від нескінченних перевтілень, а, навпаки, прирікає такого роду перевтілення на обтяжені лихами та негараздами через обтяження карми. Вдумаємося у тези буддизму: все в світі прагне бути, жити, діяти, але саме такого роду прагнення й веде до страждання. Боротися із жагою життя – це значить постати проти законів цього світу, власним зусиллям відмінити закон, що панує над усім. Фактично це значить, що людина, яка здатна це зробити, підноситься над світом, перевершує його. А це свідчить про те, що вона сама стає богом; тому буддизм інколи називають релігією без бога, оскільки тут немає наперед заданого бога, але кожна людина може піднестися над силами та законами світ. Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану "нірвани" — повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Серед власне філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до н.е.). На першому плані в судженнях школи — питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:

• "пракріті", або "прадхана" (природа)

• та "пуруша" (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між “пракріті” та “пурушею” нагадує союз сліпого та кульгавого: “перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею” (див.: Антология мировой философии. Т.1, кн.1. – М., 1969. – С.146—147). Цікаво зазначити, що давньоіндійський образ поєднання двох найперших початків буття використовував у своїх творах Г.Сковорода.

Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до н. е.) відносять до натуралістичних: представники локаята вважають, що “не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми (первинних енергетичних сутностей), ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя...” (Цитоване джерело, с.152). Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям (“лока”), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть — людську душу: “...як від змішування частин напоїв виникає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і “Я” (атмата)”. (див. цит. джерело, с.153). Зі смертю людини елементи роз'єднуються, і зникає те, що називають душею. Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники “черваки-локаяти” вважали вміння правильно будувати життя та уникати страждань.

Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама — III ст. до н. е.); деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада, (VI—V ст. до н. е.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму.

Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості та можливості людини, роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване “П'ятикнижжя”: тут в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава — це “Серединне царство”, тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки. Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття — Інь і Ян. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Цікаво, що засоби людської дії — дерево та метал — вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні джерела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві до розгляду ідей яких ми і звернемося. Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551—479 рр. до н. е.). Це була школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут — проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба, а оскільки на Небі панують правильні рухи, то треба керуватися у житті виваженими та незмінними принципами. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти закон Неба і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як “шляхетна” — цзюнь-цзи. Шляхетна людина у своїх діях керується внутрішніми принципами, серед яких обов'язковими є: "жень" — людинолюбство; "сяо" — повага до батьків (старших); "лі" — виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин. Низька людина, яка не має внутрішніх переконань, діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: “Шляхетний муж дбає про обов'язок, а низька людина — про зиск”.

Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя, а вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій. Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу “виправлення імен”: “Правитель завжди буде правителем, слуга — слугою, батько — батьком, а син — сином”. Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна роль. У II ст. до н.е. вчення Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль у духовній культурі Китаю.

Іншу впливову школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI—V ст. до н. е.). У цій школі на першому плані — ідеї світобудови. Вихідне поняття школи - "дао" (звідси — і назва школи) - єдиний і універсальний початок буття. “Дао” не може мати ніякого визначення, адже визначення є лише там, де є межа. Якщо є межа, то “дао” буде обмеженим і не зможе породжувати все без винятку. “Дао” породжує інь та ян, які своєю чергою лежать в основі світових елементів (земля, вода, вогонь, дерево та метал). Окрім того, “дао” тлумачать також як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості). Тобто “дао” пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Конкретні виявлення “дао” в речах та процесах позначають як “де”, котре у людській поведінці постає у вигляді доброчесності. Життєве завдання людини — осягнути “дао” (своє і космічне) і йти за ним.

У державних справах Лао-цзи віддавав перевагу зменшенню активності. Він вважав, що маленькі держави з нечисленним та недійовим населенням житимуть стабільним, урівноваженим життям. Просвітництво та виконання ритуалів Лао-цзи вважав ознаками розбрату, незадоволення і занепаду держав. Звідси випливає мотив протистояння даосизму та конфуціанства в культурній історії Китаю. Але ці великі школи радше розвивали свої ідеї як взаємовпливами, так і своїми дискусіями. Всі інші філософські школи Стародавнього Китаю у своєму змісті так чи інакше відбивали ідеї і світоглядну спрямованість даосизму та конфуціанства.

Окрім конфуціанства та даосизму в Стародавньому Китаї існувала ще ціла низка шкіл, зокрема: школа моїстів (послідовників Конфуція, проте із власними думками щодо волі Неба), школа легістів (яка вирішальну роль у суспільному житті відводила правильним законам), школа софістів (яка виявляла парадокси у висловлюваннях), школа натурфілософів (що найбільше приділяла уваги взаєминам Інь та Ян у процесах природи). Давні хроніки пишуть навіть про розквіт ста шкіл, але історики вважають це перебільшенням.

Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття; в цілому вони дозволяли осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу, а також орієнтували людину в сфері суспільно-політичного життя.

Модульна контрольна робота № 1

ВАРІАНТ 2

Рівень 1.

І блок.

1. Які розділи філософії вивчають загальні закони, принципи і правила мислення?

а) аксіологія;

б) гносеологія;

в) логіка;

г) філософська антропологія;

д) онтологія.

2. Філософська концепція Конфуція пов’язана в першу чергу з проблематикою:

а) космологічною

б) соціальною

в)містичною

г) гносеологічною

д) мистецькою

3. Хто із названих античних філософів є автором концепції ідеальної держави:

а) Демокріт

б) Геракліт

в) Сократ

г) Платон

д) Арістотель

4. З позиції християнського світобачення спасіння душі поставало найпершим життєвим завданням людини внаслідок того, що:

а) душа розглядалась як найперша складова людини, гідна вічного життя;

б) душа розглядалась як основа людської індивідуальності, тому її збереження було умовою збереження індивідуальності;

в) душа поставала частинкою чистого буття, тому збереження її чистоти дорівнювало збереженню сили та потенціалу божественного світла;

г) душа була дарунком Бога, а її збереження свідчило про людську вдячність;

д) людина перебувала в особистому діалозі із Богом і повинна була дбати про свою позицію в даному діалозі.

5. Наполягання на відсутності прямого причинного зв’язку між відчуттями людини та ідеями її розуму було характерним для:

а) Дж.Локка;

б) Д.Юма;

в) Дж.Берклі;

г) Б.Паскаля;

д) Ж.-Ж.Руссо..

6. За Г.Гегелем існує три рівні пізнавальної діяльності свідомості:

а) чуття, розсудок та розум;

б) відчуття, мислення та досвід;

в) чуття, рефлексія чуттів та рефлексія рефлексії;

г) прості ідеї, складні ідеї та інтуїція;

д) формальна основа, реальна основа та абсолютна основа.

7. Поняття екзистенції було вперше запроваджене в якості характеристики особливостей людського буття:

а) І.Кантом;

б) А.Шопенгауером;

в) М.Хайдеггером;

г) О.Контом;

д) С.К’єркегором.

8. Виберіть варіанти правильної відповіді на питання.

До напрямів сцієнтистської філософії ХХ ст. належать:

а) неопозитивізм;

б) аналітична філософія;

в) антропологія;

г) неотомізм;

д) неокантіанство.

ІІ блок.

Спробуйте назвати ті сфери та явища життя, в яких можна помітити впливи певних ідей Давньосхідної філософії. В яких проявах це відбувається? Як ви до того ставитесь? – Обґрунтуйте свої твердження.

Саме західна філософія сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала привабливий образ "гуру" — духовного вчителя, наставника життя; чому західна філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше просякнута відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачаруванням грандіозністю світобудови як у просторі, так і в часі.

При осмисленні даного питання слід враховувати дискусійний характер даної проблеми; існує досить велика кількість культурологів та філософів, які вважають, що зазначені відмінності є перебільшеними, що на Заході інколи люди відрізняються між собою більше, ніж у порівнянні із представниками Сходу. Проте дана проблема не вигадана, її прояви ми бачимо й сьогодні на прикладі певних політичних подій. Але слід враховувати, що вказати в наш час країни із "чисто" східним або західним цивілізаційним типом практично неможливо, але є сенс виділяти в їх житті панівні риси або тенденції.

Протистояння "Схід - Захід " не вичерпує усієї строкатої картини життя сучасного людства, але воно є найвпливовішим і контрастним.

Отже, можна стверджувати, що особливості Давньосхідної філософії дають можливість західній філософській думці краще усвідомити себе і відкрити дещо зовсім неочевидне як у людині, так і в людському мисленні. Безперечно, оцінюючи значення філософії Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, не слід впадати у крайнощі і підкреслювати лише позитивні моменти. Традиціоналізм, консерватизм, які були притаманними мислителям Стародавнього Китаю та Індії, суттєво вплинули на подальший розвиток філософської думки. Скажімо, необхідність "культурної революції" у Китаї 70-х pp. XX ст. обґрунтовувалась посиланнями на авторитет стародавньої філософії. Тому не слід забувати, що давньоіндійська та давньокитайська філософії були продуктами своєї епохи і мали відповідні особливості свого розвитку. (Це НЕ!!! Є відповіддю на питання, а лише факти-підказки, спираючись на які можна дати відповідь на питання.)

Рівень 2.

І блок. Дайте визначення поняттям:

Сансара – зафіксовані в текстах «Вед» давньоіндійські уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті

Провіденціалізм – релігійно-філософське спрямування, згідно з яким розвиток суспільства, джерела і рушії його просування та кінцева мета загалом визначаються таємними, зовнішніми у відношенні до історичного процесу силами - провидінням (Богом)

Категоричний імператив – фундаментальний моральний принцип Канта. За Кантом, існує єдиний фундаментальний моральний принцип: чинити так, аби завжди розглядати інших людей як цілі, а не як засоби. Цей принцип є імперативом (командою), і він є категоричним (застосовується без винятків, у всіх випадках, місцях і обставинах). Він є класичним прикладом етичних теорій, систем моралі, що зосереджуються радше на істинному характері поведінки (і намірах особи), аніж на наслідках цих дій

Верифікація – запропонована представниками логічного позитивізму процедура перевірки наукових знань на істинність: за допомогою апарату математичної логіки треба було звести положення науки до "атомарних фактів", а останні - порівняти із "атомарними фактами "

ІІ блок. Робота з першоджерелом.

Уважно перечитайте наведений нижче фрагмент; на які особливості зв”язків філософії та світогляду у ньому падає наголос? Спробуйте чітко виділити, що саме дає філософія для формування виправданого та дійового світогляду.

“Філософія з давніх давен була не лише загальним розмірковуванням, вона давала стимул, проголошувала кодекс цінностей, надавала людському життю смислу та цілі, подавала людині світ, в якому вона відчувала себе захищеною, - одним словом, давала їй світогляд. Загальне розмірковування ще не є світоглядом, для світогляду необхідні стимули, які б діяли на людину в її цілісності і випливали б із її цілісності. Філософи не були просто спокійними, безвідповідальними спостерігачами, вони були двигунами та конструкторами світу. Таку філософію ми називаємо пророчою філософією. Вона суттєво відрізняється від загального розмірковування тим, що вона дає світогляд, вказує смисл та значення життя, пропонує зведення цінностей в норми належного. Тільки така філософія має право називатись філософією, якщо ми хочемо, щоб слово “філософія” звучало шляхетно та мужньо” (К.Ясперс).

Рівень 3.

Дайте розгорнуту відповідь на питання:

Розвиток ідей античної філософії.

Слово “античний” в перекладі з давньогрецької мови означає "давній". В усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, тобто греко-римський давній світ. Відповідно до “античної філософії” входять філософські здобутки цього світу. Поняття “антична філософія” ширше від поняття “давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять можна побачити через окреслення етапів розвитку античної філософії:

1 етап — натурфілософський (фізичний), абo рання класика (VII— V ст. до н.е.)

2 етап — висока класика (V—ІV ст. до н.е.)

З етап — пізня класика, або завершальний цикл античної філософії. До нього входять періоди:

• елліністична філософія (IV—І ст.до н.е.).

• олександрійська філософія (І ст. до н.е. — V—VІ ст.).

• римська філософія (І—VI ст. н.е.).

На двох перших етапах поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування. Внаслідок цього не можна вважати великою помилкою використання в деяких ситуаціях цих термінів в якості синонімів.

Найважливішою особливістю античної філософії було те, що саме в античному світі вона (на відміну від давньосхідних культурних регіонів) вперше відокремилась від інших сфер діяльності (таких, наприклад, як релігія, родова міфологія, життєва мудрість) і постала як автономний напрям знання та пізнання (1). Антична філософія була також відкритою і доступною (для усіх вільних громадян, крім жінок) (2), терпимою до різних думок і позицій (за виключенням атеїзму) (3), динамічною і пластичною (4). Останнє проявилось у її розмаїтості, а також у тому, що в античній філософії були наявні зародки різних напрямів подальшої філософії.

Причинами народження античної філософії стали: перехід від бронзового віку до віку заліза; розвинуті технології діяльності (знаряддя праці, зброя із заліза); формування та утвердження нового суспільного ладу - рабовласницького; товарно-грошові відносини, що вперше у світовій історії посіли провідне місце у житті суспільства; встановлення демократичного ладу та зростання самосвідомості народу (демосу) і індивідуального (вільного) громадянина міста-держави (полісу); збагачення культури; плідні контакти греків із країнами Стародавнього Сходу; характер античного релігійно-міфологічного мислення з його меншою, ніж на Сході, залежністю від релігійного культу і більшою зорієнтованістю на раціональне осмислення дійсності, що сприяло розвитку абстрактного мислення тощо.

Незважаючи на кількість шкіл, союзів, напрямків, які вели постійну полеміку між собою, антична філософія залишається цілісною системою розвитку філософського мислення. Термін "філософія" (грец. рhilio - "любов", sophiа - "мудрість") уперше зустрічається у Піфагора, а філософами називали людей, які прагнули до мудрості і правильного способу життя. Грецькі мислителі зуміли визначити коло найперших філософських проблем, накреслити шляхи їх розв'язання. Для них життя - це філософія, а філософія - це життя.

Питання 2. Логіка розвитку античної філософії.

а) ідеї та представники античної натурфілософії.

Антична філософія бере свій початок з іонійської (мілетської) філософії (узбережжя Малої Азії), яка за своєю суттю є першою історичною формою теоретичного знання і раціонального світосприймання. Цей ранній період розвитку філософської думки називають натурфілософським, оскільки головним об'єктом філософської рефлексії стає природа (лат. "фісіс" - природа). Центральною проблемою, яку підняла і поставила іонійська філософія була проблема першопричини чи початку (архе) всього існуючого. Фалес Мілетський (приб. 625 - 545 рр. до н.е.), засновник мілетської (іонійської школи), вважав таким початком воду. Волога, на його думку, є головним фактором, який підтримує життя. Крім цього вона має здатність перетворюватися на лід, пару. На думку Анаксимандра (610-547рр. до н.е.), учня Фалеса, таким початком є "апейрон", щось невизначене та безмежне, оскільки лише безмежне здатне породжувати все, що лише може існувати. За твердженням Анаксимена (585 - приб. 525 рр. до не) початком повинно бути щось невизначене, нескінчене (як в Анаксимандра), і в той же час доступним для сприйняття (як у Фалеса). Це - повітря, стихія, яка перебуває у вічному русі, є активним, живим, творчим першопочатком.

Таким чином, визначальною тенденцією цієї школи було намагання знайти єдність у багатоманітності речей, яку можна опанувати тільки розумом. Перший початок породжує всю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформлюючи його в упорядкований Космос, і керує його рухом та розвитком. Важливо й те, що перші філософи доводили, обґрунтовували свої твердження, що відкривало перспективу їх змін та нарощувань.

Наступний мислитель цього періоду Геракліт Ефеський (приб. 544 - 483 рр. до н.е.) у своїх міркуваннях випереджає попередніх мислителів. Він визначає буття як щось змінне, суперечливе і таке, що перебуває у вічному русі, постійній боротьбі (принцип "все тече"). Першопричина буття має бути рухомою та динамічною - це вогонь. Він трактує космос, космічне життя у формі єдиного світового процесу ритмічного спалахування і згасання вічно живого вогню, в якому ніщо не залишається незмінним, а постійно виникає і зникає, переходить з одного стану в інший. Цей космічний процес визначає Логос - єдиний світовий закон, особлива мудрість, порядок. Геракліта вважають батьком діалектики, адже саме він сприйняв світ як зміну, динаміку, боротьбу та поєднання протилежностей.

На території Південної Італії розвиваються дві філософські школи - піфагорейська і елейська. Піфагорейська школа була утворена у 533 році Піфагором (570 - приб. 500 рр. до н.е.). На питання: "Що є початком всього?", Піфагор відповідає: все є число. Число Піфагором мислиться не є чимось абстрактно-поняттєвим, а конкретним (лінія, трикутник, квадрат чи інші фігури). Прийнявши принцип "все є число", піфагорійці вперше в античній філософії заговорили про структуру світобудови, що проявляється у кількісній визначеності кожної речі, предмету, і всього космосу, як таких, що мають міру, є гармонійними, впорядкованими певним чином.

В кінці VI - на початку V ст. до н.е. в італійському місті Елея формується новий напрямок давньогрецької філософії - елейська школа, яку представляв Парменід (540 - 470рр. до н.е.). Засада філософської доктрини мислителя сформульована у принципі: "буття існує, а небуття не існує": буття, як щось реальне, можна помислити, сприймати, а небуття не можна ні мислити, ні будь-яким способом сприймати. Саме у такий спосіб стверджувалась принципова єдність всього в світі. В міркуваннях Парменіда ми зустрічаємо ототожнення мислення і буття: "одне й те ж думка і те, про що думка існує". Мислитель вважає, що існує два шляхи пізнання світу - шлях істини і шлях гадки. Тільки завдяки раціональному пізнанню ми можемо осягнути істинну сутність буття, а не за допомогою гадки, яка побудована на чуттєвому сприйнятті і має справу лише з мінливістю. Отже тут ми стикаємось із усвідомленням умов пізнання та визнання якості знань. Вчення Парменіда продовжив його учень Зенон (приб. 490 - 430 рр. до н.е.), який створив цілу низку апорій (логічних головоломок) з метою захисту вчення Парменіда про єдність та неподільність буття, а також заперечення у цьому зв'язку можливості існування руху, зміни, багатоманітності видимого світу.

Емпедокл (приб. 490-430 рр до н.е.) вважав буття вічним, незнищуваним, непорушним. Однак він намагався пояснити процеси, що відбуваються в світу через взаємодію чотирьох елементів (вогню, повітря, води, землі) та двох протилежних космічних сил - Любові і Ворожнечи: Любов забезпечує єднання всього, а Ворожнеча спричиняє до роз'єднання. Взаємна дія цих сил є вічним процесом, що визначає весь космічний ритм буття.

Анаксагор (500 - 428 рр. до н.е.) вважав, що світ складається не з чотирьох елементів, а з нескінченого розмаїття частинок (гомеомерій), кожна з яких містять у собі всі якості та властивості світу. Конкретне поєднання цих частинок зумовлено дією світового Розуму (Нус), який поширює свою владу на всі речі і весь космос.

Одним із найбільш плідних вчень цього періоду був атомізм (Левкіпп (приб. 500 - 440 рр. до н.е.) та Демокріт (460 - 370 рр. до н.е.)). Левкіпп вводить у філософію поняття неподільної частки - атому (грец. - неподільне), а його учень Демокрит, доводячи цю позицію, стверджував, що існує множина атомів та порожнеча, яка є умовою руху, переміщення атомів. Атоми, на думку мислителя, позбавлені таких властивостей, як колір, смак, запах, тощо; натомість наділені зовнішніми властивостями і відрізняються між собою формою, порядком розташування і положенням. Виникнення світу Демокріт розглядає як процес безперервного з'єднання, змішування і роз'єднання атомів. Щодо пізнання, то філософ вважає істинним лише раціональне пізнання, яке має ширші пізнавальні можливості, на відміну від чуттєвого сприйняття, і вищу досконалість. Докладніше із ідеями натурфілософії можна ознайомитись, опрацювавши додаткову літературу.

б) висока класика в розвитку античної філософії.

Приблизно із середини V ст. до н.е. суттєво змінюється усе суспільно-політичне та культурне життя Греції, підносячись на новий рівень. Набувають значення знання, красномовство (риторика), керування настроями натовпу; виникає явище софістики ("софіст" дослівно - „спеціаліст з мудрості" (V -ІV рр. до н.е.). Софісти першими переорієнтували мислення від дослідження космосу до людини. Протагор (бл. 480-410 рр. до н.е.), засновник софістики, виголосив: "Людина - є мірою всіх речей", а також суддею в пізнавальному процесі і сама визначає як істинне, так і неістинне. Горгій (бл. 484-375 рр. до н.е.) стверджував, що оскільки немає абсолютної істини, тоді усе є хибним та умовним.

Справедливо підкреслюючи відносний та суперечливий характер людських знань (те, що для одного є добро - для другого зло), софісти пробуджували інтерес до внутрішнього світу людини, її суб'єктивності. Саме софісти вперше показали відмінність між законами природи та законами суспільства, між тим, що існує „по природі" і тим, що існує „по закону". Вони виділили особливу сферу людської життєдіяльності - сферу культури (на відміну від природи) і протиставили штучне та природне. Незважаючи на ці заслуги, софісти абсолютизувавши відносний характер людських знань. Доводячи відносність усього (закладаючи підвалини релятивізму), софісти руйнували засади моральності людини. Вони залишили людству негативний досвід використання розуму у суто корисливих цілях, що суперечить самій природі розуму.

Справжній антропологічний поворот в античний філософ здійснив Сократ (469-399 рр. до н.е.), який виступив проти софістів, започаткувавши пошуки смислів буття у внутрішньому людському самозосередженні (улюблений вислів Сократа: "Пізнай самого себе"). Філософія повинна вчити людину гідно жити, дбати про свою душу. Сократ увів у вжиток особливий спосіб бесіди – "маєвтику" (дослівно - "допомога породіллі"), коли за допомогою питань і відповідей людина звільняється від плутанини думок, від некритичного сприйняття чужої думки і здійснює сходження до істини. Сам Сократ вважав, що він володіє лише вмінням розпізнавати, де є знання, а де – гадка ("я знаю тільки те, що я нічого не знаю, але інші люди не знають навіть і того"). Доброчесність Сократ вважав вищим благом, ціллю людського життя, бо лише воно дає людині щастя. Доброчесність складається із знання добра, а також вчинків, які відповідали б цим знанням; зло ж твориться людиною через незнання. Сократа називають творцем моральної філософії як людину, яка ціною свого власного життя відстояла свої ідеали.

Діяльність самого Сократа знайшла продовження у творчості так званих "сократичних шкіл", про ідеї та діяльність яких можна дізнатись із додаткової літератури до теми.

Платон (427-347рр. до н.е.) - вірний учень Сократа і творець однієї з найбільш відомих філософських теорій. Створена ним школа під назвою Академія проіснувала 915 років. Платон намагається дати водночас відповідь на ті складні питання, які поставили "фісіологи" і Сократ. Платон вперше створює цілісну філософську систему, яку поділяють на три частини: діалектику ("те, що належить до розмови"), фізику ("те, що стосується природи") та етику (вчення про мораль).

Платон доводив, що дійсність ділиться на два світи: вічний, "істинно існуючий" світ ідей і мінливий, чуттєвий світ речей. За Платоном, все існує тому, що існує особливе буття – ідеї, які відповідають загальним поняттям. Ідеї недосяжні для чуттєвого сприйняття, вони осягаються лише розумом. Другий початок реального світу Платон називає "годувальницею всього сущого". Пізніше це стали називати "матерією": це є первинний матеріал, із якого з'являються усі різноманітні чуттєві речі. Два початки існуючого, що не залежать один від одного, поєднує Бог-деміург: він впорядковує первісний Хаос, вселяє ідеї (розум) у душу Космосу, а душу - в тіло. Космос у Платона має душу. Оскільки душі створені Богом, вони безсмертні. Людська душа складається із трьох частин: розумна, чуттєва (афективна) душа та жадаюча. Перебуваючи у потойбічному світі, людські душі спостерігала світ чистих ідей, але через якусь випадковості вони впали на землю. Вчення про душу пояснює і ієрархію трьох станів у державі-полісі: філософи-правителі (мудрість), воїни (мужність), вільні трудівники (землероби, ремісники - послушність). На думку Платон, коли кожен буде робити свою справу сумлінно і не втручатися у справи інших, коли існує гармонія трьох частин людської душі, тоді держава справедлива.

У гносеології Платон доводив, що, перебуваючи на землі, душа забуває про царство ідей, але прагнення до знань, краси, тощо пробуджують у душі згадку про світ ідей. Отже, знання - це пригадування (анамнезіс) тих ідей, які душа колись споглядала, це прорив до світла (символічний образ печери). Спогади стимулюються мистецтвом діалектики, виявленням протиріч і т.д. В етиці Платон поставав проти неминучості сліпої долі, фатуму, проголошуючи особисту відповідальність людини за свою долю.

Масштабність фігури геніального учня Платона Аристотеля (384-322 рр. до н.е.) коротко виглядає так: систематизатор античних філософських знань, енциклопедист античності, класифікатор наук і творець нових наук (логіки, зоології, біології, психології, етики, поетики, політики і т.д.), мислитель, який створив оригінальну філософську систему, засновник Лікею, вихователь Олександра Македонського. Аристотель розпочинає свою творчість з критики теорії ідей Платона (вислів Аристотеля "Платон мені друг, але істина дорожча"): платонівські ідеї не відрізняються від речей (це непотрібне подвоєння світу); сутність речей не може перебувати поза самою річчю; не зовсім зрозуміле питання про породження речей через причетність до ідей; нерухомі ідеї ніяк не пояснюють народження смерть, зміни, які є в нашому світі.

На думку Аристотеля, дійсність складається з речей, які є єдністю форми та матерії. Сутність речей визначається формою, тому що матерія є лише можливістю буття, бо вона може існувати тільки оформленою. Отже, Аристотель вводить розрізняння можливості та дійсності: можливістю виступає матерія, а форма – це дійсність. Процес переходу від можливості до дійсності вимагав пояснення причин руху і його кінцевої мети. Таких причин є чотири: матеріальна причина (те, із чого виникає річ); формальна причина (що є річ); дійова причина (як є річ); цільова (заради чого є річ). Причиною руху в світі в цілому може бути тільки "Форма усіх форм", яку Аристотель називав Світовим розумом ("першодвигун").

Аристотеля вперше створив логіку як окрему філософську дисципліну, трактуючи її як інструмент (органон) наукового пізнання. Логіка Аристотеля розглядає як зміст мислення, так і його форми. Запровадивши вчення про душу людини, Аристотель створив нові галузі науки – психологію (вчення про душу) та етику (науку про мораль). Він розробив категоріальний апарат етики, приділив увагу пошукам міри (середньої лінії поведінки). Філософ вважав, що людина не може бути справедливою, не прикладаючи для цього свою волю і не керуючись розумом.

У класифікації форм держави Аристотель в основному йде за Платоном стверджуючи, що влада може бути: 1) у однієї людини; 2) у небагатьох; 3) у більшості. Звідси - форми державного устрою, які можуть бути правильними або неправильними. На думку Аристотеля, правильні форми - це монархія, аристократія і політія. Неправильні: тиранія, олігархія, демократія. На відміну від Платона, який вважав найкращою формою правління аристократію, Аристотель вибирає політію, особливістю якої було те, що її основу складав середній прошарок громадян. На думку Аристотеля, за природними здібностями люди поділяються на наділених розумом (це є вільні люди) та на наділених міцним тілом (це є раби); йому належить визначення раба як "знаряддя, яке говорить".

Філософія Аристотеля мала такий великий авторитет в подальшому, що в епоху Середньовіччя фігурувала фраза, яку відносили до філософа: "Сам сказав" (Іpse dixit). В цілому ж філософські вчення Платона та Аристотеля досі є одними з найвпливовіших в світі.

в) пізня антична філософія.

У IV ст. до н.е., завоювавши Схід, Олександр Македонський сприяв взаємному змішуванню грецької та східних культур. З IV ст. до н.е. починає розвиватися так звана елліністична філософія, до якої належав: стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм. "Дух епохи" визначив особливості проблематики цих шкіл: втрата твердої опори, почуття загубленості при вирішенні питань життя спричинили те, що в елліністичній філософії на перший план виступають антропологічні проблеми, а центром їх – окремий індивід. Переорієнтація на морально-етичні проблеми, індивідуалізм та суб'єктивізм, запозичення вихідних ідей у свої попередників стають вирішальними особливостями пізньої античної філософії.

Епікуреїзм, засновником якого був Епікур (341-270 рр. до н.е.), постав на захист окремого індивіда, а тому основне місце у філософії відводив етиці, мета якої - визначити блаженне, щасливе життя. Основою щасливого життя є досягнення душевного спокою та подолання "трьох страхів": страх неминучості смерті; страх перед природною необхідністю; страх перед карою богів за несправедливе життя. Страхи приводять до страждань; мета щасливого життя – задоволення (гедонізм), а для цього перш за все, потрібне тілесне здоров'я і душевний спокій, рівновага (атараксія).

Стоїцизм виник наприкінці VI ст. до не. і проіснував до III ст. не. Назва походить від грецького слова "стоя", що означає "портик" (альтанка з колонами), де була розташована школа, яку заснував Зенон із Кітіону (336-264рр. до н.е.). Головні представники: Зенон, Хрісіпп, Ціцерон, Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

Людина, з погляду стоїків, прагне не до насолоди, а до самозбереження. Головне для людини - це жити у злагоді зі самим собою і загальним законом Всесвіту ("живи згідно з природою"). Стоїки були переконані, що людині нікуди дітись від своєї долі, тому, за будь-яких обставин, потрібно зберігати душевний спокій, незворушність (стан атараксії). Тому слід виробити у собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, справедливість, мужність, завдяки яким можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу - "апатію" (відсутність переживань).

Скептицизм (грец. "скептикос" - той, що вагається) формується наприкінці IV ст. до н.е. і проіснував до III ст. не. Засновник - Піррон з Еліди (360-270рр. до н.е.). Скептичне вчення поєднує аналітичні студії та етичні проблеми. Прийшовши до висновку про неможливість однозначного вирішення питання про сутність світу, скептики зосередились на питаннях людського життя. Основне їх питання: що потрібно для щасливого, блаженного життя? Незворушність, байдужість, спокій - усе інше не має значення, оскільки не існує виправданих знань. Щоб досягнути щастя потрібно дати відповідь на питання: якими є речі, як до них ставитись, яку користь ми отримуємо від цього. На перше питання відповіді немає, на друге - краще утриматись від суджень і в результаті ми маємо "користь" – спокій, життєве самовладання ("автаркію"). В своїх так званих "скептичних тропах" скептики докладно аналізували пізнавальні можливості людини і ознаки помилок у пізнанні, за що Г.Гегель (ХІХ ст.) назвав їх діяльність шляхом до наукової критичності.

Неоплатонізм виникає в останній період існування Римської імперії у Ш ст. н.е. і проіснував до VI ст. н.е. Засновник Плотін (295-270 рр. н.е.). Представники: Плотін, Прокл, Порфирій. Особливістю неоплатонізму є те, що він вписував людину в цілісний космічний процес, началом і засадою якого було Єдине – невичерпне, вічне, безмежне і благе. Людина, за Плотіном, має вищу частину душі, що знаходиться у божественному світі, а тому має одвічне прагнення до того світу. Мета людини - повне звільнення від матеріального і повернення у світ істинного буття. Коли людина подолає усе тілесне і ціною великих зусиль та повного зосередження на меті, переживе особливий містичний стан - екстаз, - лише тоді вона може наблизитись до божественного, з'єднатися з Єдиним.

У підсумку важливо відзначити те, що пізня антична філософія, зосередившись на внутрішніх проблемах індивіда, вперше переконливо довела існування автономії духовних явищ щодо зовнішніх обставин життя людини. Тим самим вона перекинула місток до наступної історичної епохи, що цілком зосередилась на духовному як першій силі буття.

Питання 3. Значення античної філософії.

Антична філософія за тисячоліття свого розвитку створила принципово новий тип світогляду, який опирався на силу, могутність людського розуму. З цим періодом розвитку пов'язано народження філософії як окремого напряму інтелектуальної діяльності людини, виділення основних філософських дисциплін, розробка вихідної філософської проблематики. В рамках античної філософії створювався фундамент для розвитку таких наук як математика, фізика, біологія, зоологія та інші., оскільки в ті часи філософія включала в свій зміст майже всі можливі знання і науки.

Антична філософія дала оригінальні взірці трактування проблем людина, суспільства, держави. Будучи достатньо віддаленою від прямого досвіду діяльності, вона тим не менше не розривала зв'язків із життя, а завдяки виходу на широкі узагальнення відкрила та ввела в науковий обіг цілу низку фундаментальних ідей: складної будови речовини, динамічного стану буття, якісної різнорідності явищ, існування єдиного закону впорядкування світу, зв'язків людського життя із космосом, суспільством, культурою.

Антична філософія започаткувала низку дисциплін, обернених до дослідження інтелектуальних та духовних процесів, зробила відчутні кроки у проясненні проблем пізнання, мислення, засад людської доброчесності та ін. Однак, безмежна віра в можливості розуму приводила до недооцінки досвіду. Грецькі мислителі не зуміли також підійти до розуміння людини як особистості, тощо.