51. Специфічний вимір соціального: індивід - індивідуальність – особистість.

Філософська антропологія з’ясовує походження, сутність, пізнавальні можливості людей. Головне завдання – з’ясувати цілісність людини. Філософська антропологія визначається через тріаду понять: індивід – індивідуальність – особистість.

Індивід – тобто будь-яка людина. Тобто не маються на увазі розмежування в людині природного та суспільного, зовнішнього і внутрішнього., тіла та духу. В соціальній філософії індивід означав окремого представника певної групи. Індивід це один із всіх. За допомогою цього поняття підкреслюється залежність кожної окремої людини від соціальних умов, в яких відбувалось його особистісне формування. Коли людина усвідомлює себе, тоді вона існує як продукт соціальних відносин. Епоха, в яку людина народилась, рівень культури його народу, спосіб життя, все це визначає індивідуальну поведінку кожного.

Індивідуальність – кожна людина проявляє себе індивідуально. Це соціальний вимір людини. На реалізацію людини в соціумі впливає природа людини, її індивідуальні характеристики. Це поєднання індивідуально-природнього і індивідуально-соціального. Самореалізація людини,за допомогою чого вона включається в соціальну дійсність. Тобто те особливе, специфічне, своєрідне, що відрізняє одну людину від іншої. Індивідуальність можна охарактеризувати ренесансним поняттям. Оскільки саме ця епоха, її митці, виявили весь свій хист, неповторний талант і майстерність. Французькі, італійські діячі у 15-16ст. продемонстрували те, що кожна людина може бути неповторною і оригінальною. Це реалізується у їх творчості. Людська індивідуальність є проявом самої природи, закладеної в людину.

Особистість – проявляється лише в сфері соціальних відносин, в їх сукупності, через виконання певних суспільних ролей. Поняття йде з античності: особистість називали всіх людей, крім рабів. Поняття «особистості» в сх.. і зх.. культурі відрізняються: у зх.. – те, що зовнішньо проявляється(екстраверт), у сх.. – виявлення внутрішнього світу, реалізований через матеріальні прояви (інтраверт). На формування особистості впливають теорії походження людини(антична, теологічна, еволюціоністська, космічна). Шеллер намагається проаналізувати людей через природу. Адже у людини все відбувається, як у природи. Наполягає, що людину потрібно розглядати як біосоціокосмічну і біосоціальну істоту.

52. Поняття особистості. Соціалізація особистості. Ідея цілісності особистості в філософії.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально неповторного.

Особистість — найголовніше в людині, найважливіша її соціальна ознака. Вона представлена соціально зумовленими, психологічними характеристиками, які виявляються у суспільних зв'язках, відносинах, є стійкими, визначають поведінку людини, що має суттєве значення як для самої особи, так і для її оточення. Якщо людина є носієм найрізноманітніших властивостей, то особистість — основна властивість, у якій виявляється її суспільна сутність. Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо.

Особистість зазвичай розглядається як конкретне вираження сутності людини, втілення й реалізація в ній системи соціально значимих рис й якостей даного суспільства. Як відзначав К. Маркс, головне в особистості «не її абстрактна фізична природа, а соціальна якість».

Особистість - соціальний вигляд людини як суб'єкта суспільних відносин і дій, що відображають сукупність соціальних ролей, які вона грає в суспільстві. Відомо, що кожна людина може виступати відразу в багатьох ролях. У процесі виконання всіх цих ролей у неї формуються відповідні риси характеру, манери поведінки, форми реакції, уявлення, переконання, інтереси, схильності й т.д., які в сукупності й утворюють те, що називається особистістю.

Особистість як суб'єкт соціальних відносин, насамперед, характеризується автономністю, певним ступенем незалежності від суспільства, здатністю протиставити себе суспільству. Особиста незалежність сполучена з умінням панувати над собою, а це, у свою чергу, припускає наявність в особистості самосвідомості, тобто не просто свідомості, мислення й волі, а здатність до самоаналізу, самооцінки, самоконтролю. 

Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості -- не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

«Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість -- усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена 

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально неповторного.

Особистість — найголовніше в людині, найважливіша її соціальна ознака. Вона представлена соціально зумовленими, психологічними характеристиками, які виявляються у суспільних зв'язках, відносинах, є стійкими, визначають поведінку людини, що має суттєве значення як для самої особи, так і для її оточення. Якщо людина є носієм найрізноманітніших властивостей, то особистість — основна властивість, у якій виявляється її суспільна сутність. Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо.

53. У історії філософії свобода традиційно розглядалася в її співвідношенні з необхідністю. Сама ж необхідність сприймалася, як правило, у вигляді долі, року, визначення, що керують вчинками людини і що заперечують свободу його волі. Мабуть, найбільш виразне втілення подібне розуміння необхідності знайшло в латинській приказці - "доля направляє того, хто її приймає, і тягне того, хто їй чинить" опір. Протиставлення понять "свобода" і "необхідності" як філософських антиномій, заперечення або підміни однієї з них іншим понад два тисячоліття були каменем спотикання для мислителів, що так і не знаходили задовільного рішення проблеми.

Філософське рішення проблеми свободи і необхідності, їх співвідношення в діяльності і поведінці особи має величезне практичне значення для оцінки усіх вчинків людей. Обійти цю проблему не можуть ні мораль, ні право, бо без визнання свободи особи не може йтися про її моральну і юридичну відповідальність за свої вчинки. Якщо люди не мають свободи, а діють тільки з потреби, то питання про їх відповідальність за свою поведінку втрачає сенс, а "подяка за заслугами" перетворюється або на свавілля, або на лотерею.

Рішення антиномії "свобода йди необхідність" в історії філософії залежало від того, до якого з напрямів тяжіли ті або інші філософи - до эссенциализму (від латів. essentia - суть) або екзистенціалізму (від латів. existentia - існування), тобто від того, що для них було первинним, початковим - суть або існування. Для тих, хто дотримувався першого напряму, свобода була усього лише проявом, конкретним втіленням необхідності з випадковими відхиленнями від неї; що дотримувалися ж другого напряму розглядали свободу як первинну реальність людського життя, тоді як необхідність третирували як абстрактне поняття. У існуванні людина набуває суті, до існування немає ніякої вищої природи (людина - можливість) і призначення (визначення) людини.

Гегель: Саму ж свободу він поділяє на формальну, суб'єктивну і об'єктивну або дійсну. Саме формальну чи суб'єктивну свободу він називає свавіллям, підкреслюючи, що вірогідність можна зрівняти тільки з суб'єктивною свободою, із свавіллям; тільки об'єктивна вірогідність істинна і відповідає дійсно свободі волі. Отже, свавілля і дійсна свобода є складовими частинами загального поняття свободи. Вони ж виступають і як властивості волі.

Від формальної свободи (свавілля) дійсна свобода відрізняється змістом. Якщо воля за свої цілі має суб'єктивні, своєкорисні інтереси, то це свавілля, а якщо загальний зміст, то це свобода.

Соціум є особливий спосіб життя особливих істот — людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функціональний зв'язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Якщо тварина живе в природі, то людина — в соціумі. У цьому зв'язку соціум постає як надприродний світ, що надбудовується над природою. Головною його ознакою є предметність. Соціум — це предметне буття людини, її існування в предметному середовищі, культурі.

У процесі життєдіяльності люди вступають у певні стосунки між собою. Спілкування (взаємодія, суспільні відносини), як і діяльність, є необхідною і всезагальною умовою формування і розвитку соціальності. На запитання, що таке соціум, можна відповісти: це діяльне спілкування людей. Воно органічно вплетене в людську діяльність, відповідає різноманітним видам діяльності і постає як її передумова, бо саме через спілкування налагоджуються і осмислюються необхідні для діяльності зв'язки, обмін інформацією, фіксація набутого досвіду, передача його від покоління до покоління.

У процесі спілкування люди як фізично, так і духовно творять одне одного, тобто формують і відтворюють якісну своєрідність свого життя як суспільного. У спілкуванні і через нього відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, виявляється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взаєморозуміння, здійснюється передача і засвоєння манер, звичок, стилю поведінки, створюються згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя.

53. Проблема свободи. Свобода формальна і дійсна. Буття людини як свобода. У історії філософії свобода традиційно розглядалася в її співвідношенні з необхідністю. Сама ж необхідність сприймалася, як правило, у вигляді долі, року, визначення, що керують вчинками людини і що заперечують свободу його волі. Мабуть, найбільш виразне втілення подібне розуміння необхідності знайшло в латинській приказці - "доля направляє того, хто її приймає, і тягне того, хто їй чинить" опір. Протиставлення понять "свобода" і "необхідності" як філософських антиномій, заперечення або підміни однієї з них іншим понад два тисячоліття були каменем спотикання для мислителів, що так і не знаходили задовільного рішення проблеми. Філософське рішення проблеми свободи і необхідності, їх співвідношення в діяльності і поведінці особи має величезне практичне значення для оцінки усіх вчинків людей. Обійти цю проблему не можуть ні мораль, ні право, бо без визнання свободи особи не може йтися про її моральну і юридичну відповідальність за свої вчинки. Якщо люди не мають свободи, а діють тільки з потреби, то питання про їх відповідальність за свою поведінку втрачає сенс, а "подяка за заслугами" перетворюється або на свавілля, або на лотерею. Рішення антиномії "свобода йди необхідність" в історії філософії залежало від того, до якого з напрямів тяжіли ті або інші філософи - до эссенциализму (від латів. essentia - суть) або екзистенціалізму (від латів. existentia - існування), тобто від того, що для них було первинним, початковим - суть або існування. Для тих, хто дотримувався першого напряму, свобода була усього лише проявом, конкретним втіленням необхідності з випадковими відхиленнями від неї; що дотримувалися ж другого напряму розглядали свободу як первинну реальність людського життя, тоді як необхідність третирували як абстрактне поняття. У існуванні людина набуває суті, до існування немає ніякої вищої природи (людина - можливість) і призначення (визначення) людини. Гегель: Саму ж свободу він поділяє на формальну, суб'єктивну і об'єктивну або дійсну. Саме формальну чи суб'єктивну свободу він називає свавіллям, підкреслюючи, що вірогідність можна зрівняти тільки з суб'єктивною свободою, із свавіллям; тільки об'єктивна вірогідність істинна і відповідає дійсно свободі волі. Отже, свавілля і дійсна свобода є складовими частинами загального поняття свободи. Вони ж виступають і як властивості волі. Від формальної свободи (свавілля) дійсна свобода відрізняється змістом. Якщо воля за свої цілі має суб'єктивні, своєкорисні інтереси, то це свавілля, а якщо загальний зміст, то це свобода. Соціум є особливий спосіб життя особливих істот — людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функціональний зв'язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Якщо тварина живе в природі, то людина — в соціумі. У цьому зв'язку соціум постає як надприродний світ, що надбудовується над природою. Головною його ознакою є предметність. Соціум — це предметне буття людини, її існування в предметному середовищі, культурі. У процесі життєдіяльності люди вступають у певні стосунки між собою. Спілкування (взаємодія, суспільні відносини), як і діяльність, є необхідною і всезагальною умовою формування і розвитку соціальності. На запитання, що таке соціум, можна відповісти: це діяльне спілкування людей. Воно органічно вплетене в людську діяльність, відповідає різноманітним видам діяльності і постає як її передумова, бо саме через спілкування налагоджуються і осмислюються необхідні для діяльності зв'язки, обмін інформацією, фіксація набутого досвіду, передача його від покоління до покоління. У процесі спілкування люди як фізично, так і духовно творять одне одного, тобто формують і відтворюють якісну своєрідність свого життя як суспільного. У спілкуванні і через нього відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, виявляється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взаєморозуміння, здійснюється передача і засвоєння манер, звичок, стилю поведінки, створюються згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя.