2. Землевпорядкування в Україні у 1921 – 1927 роках.

Після закінчення громадянської війни на терені Східної (Надніпрянської) України утвердилася радянська влада, її політика втілювала ідеологічні концепції більшовицької партії, яка стала правлячою і визначала напрями та конкретні шляхи економічного розвитку Україні, в тому числі й в її аграрному секторі. Вони визначені у рішеннях X з'їзду РКП(б), який відбувся у березні 1921 року, про нову економічну політику (НЕП). З'їзд вирішив замінити продрозверстку натуральним податком. Дозволялась вільна торгівля. Перехід до НЕПу сприяв бурхливому розвитку господарської ініціативи, з'явилися орендарі, маклери, торговці, комісіонери, банківські ділки. НЕП сприяв розвитку господарської ініціативи селянства, вирішенню питань про форми власності та господарювання в аграрному секторі.

Основу продовольчої політики, запровадженої з введенням НЕПу, становила заміна продрозверстки натуральним податком на основну продукцію сільського господарства; введення на селі соціально-класової податкової системи; відновлення і розвиток сільськогосподарської кооперації і контрактації; встановлення системи товарно-грошових відносин між містом і селом; стимулювання матеріальної зацікавленості селян у збільшенні виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції державі.

Питання про модель господарювання в аграрній сфері відображені у ряді документів ВКП(б) і радянського уряду.

В історичних дослідженнях радянського часу акцентується увага на те, що більшовики домагалися розвитку і утвердження в аграрному секторі суспільних форм власності та відповідних їм методів господарювання. Причому це трактується і при викладі аграрної політики в добу нової економічної політики. Між тим, всебічний аналіз праць В.І.Леніна, постанов ЦК ВКП(б) і Уряду СРСР дає підстави твердити, що у 1920-х pp. провадився курс на подвірне сільське господарство. Земельний кодекс, схвалений у листопаді 1922 p., визнавав право користування землею всім громадянам, «якщо вони бажають працювати власним трудом». Ще перед тим, у березні 1921 p., були встановлені максимальні норми землі на двір - 15 га, а в степових районах і до 48 га. Попередній термін користування був визначений на три роки. Земельний кодекс 1922 р. касував його і підтверджував вічне, безтермінове користування, хоч забороняв купівлю, продаж, заповіт чи дарування. Користувачем землі вважався не господар двору, а двір у цілому - родина. Хоч Земельний кодекс забороняв заповіт, але по смерті господаря його нащадки мали право на вільний продаж продуктів і з деякими обмеженнями будинків, споруд і т.д. З деякими обмеженнями надавалось право віддавати в оренду свої наділи іншому, навіть використовувати найману працю.

Вказані настанови відображені і в документах КП(б)У. Заходи щодо здійснення курсу нової економічної політики обговорила і схвалила перша Всеукраїнська нарада активу КП(б)У, яка відбулася у Харкові на початку травня 1921 р. З доповіддю «Економічна політика найближчого періоду у зв'язку з рішеннями X з'їзду партії» на нараді виступив В.Я.Чубар. У своїх рішеннях вона підтвердила прихильність до основних напрямків аграрної політики, заснованих на принципах НЕПу. Ця політика передбачала заміну продрозверстки продподатком; допущення вільної торгівлі; широкий розвиток кооперативного руху; розширення оренди земель і застосування у певних межах найманої пращ; державне регулювання господарської діяльності за допомогою цін, податків; розвиток системи контрактації; поступове налагодження еквівалентного обміну між містом селом першочергова відбудова і розвиток сільського господарства як необхідної умови піднесення життєвого рівня народу та здійснення індустріалізації країни.

Основне завдання нової економічної політики зводилося до того, щоб заспокоїти селянство і забезпечити йому стимули для підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна за ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачувати податку.

Нова економічна політика поширювалася не лише на селянські одноосібні господарства та кооперативи, але й на радгоспи, створення яких почалося ще у 1918 р.

Початок переходу до НЕПу державних сільськогосподарських підприємств покладено "Постановою особливого комітету з питання про форми ведення господарства у радгоспах в зв'язку з переходом їх на ступінь самоокупних господарських одиниць", прийнятою 27 вересня 1921 р. В ЇЇ 7-му пункті було викладено основний принцип роботи радгоспів, за яким вони мали право вільно розпоряджатися лишками від державних продподаткових обов'язків. За інструкцією, виданою Наркоматом землеробства України, не всі радгоспи переводилися на ринкові відносини. Слабкі або переводилися на оренду, або ліквідовувались. На початку 1922 *р. колегія Наркомзему України постановила зняти сильніші радгоспи з державного кошторисного постачання. Ці господарства згодом об'єдналися у Всеукраїнський трест (Укррадгосптрест), який з 1925 р. став називатися "Укррадгоспоб'єднання". До його складу входило понад 160 радгоспів. Об'єднання встановлювало державні замовлення, дозволяло виходити за кордон тільки через посередництво державних органів, регламентувало обсяг і перелік виробництва продукції, цін на них.

У резолюції VII конференції КП(б)У (квітень 1923 р.) про розвиток сільського господарства визначені заходи щодо проведення землевпорядкування, забезпечення бідняцько-середняцьких верств селянства, організації правильної системи сільськогосподарського кредиту, розвитку сільськогосподарської кооперації, зміцнення існуючих колективних господарств і створення нових. Конференція виступила з пропозицією про перехід від багатьох видів обкладання селянства до єдиного сільськогосподарського податку, поступового переходу від натурального податку до грошового.

Відповідно до принципів і конкретних завдань НЕПу КП(б)У здійснювала заходи щодо утвердження багатоукладності в аграрному секторі України. На VII конференції КП(б)У, у доповіді народного комісара земельних справ УСРР КЄ.Клименка про розвиток сільського господарства України та шляхи його подальшого піднесення, констатувалась наявність 4500 колективних господарств, які обробляли 330 тис. дес. землі Водночас відзначалося, що для розгортання колективізації у широких масштабах відсутні відповідні умови. З урахуванням цього акцентувалось, що важливо і необхідно залучати селянство до сільськогосподарської кооперації (цукрової, тваринницької, машинно-тракторної, меліоративної, хмелярської і та ін.)

Сільськогосподарській кооперації належало вирішувати складні завдання сприяти відбудові зруйнованого сільського господарства і його розвитку, залучати незаможників і середняків до кооперативних товариств, постачати цим товариствам насіння, реманент та добрива, організувати збут сільськогосподарської продукції, відновити та розвивати кооперативні промисли, сприяти розвиткові тваринництва, бджільництва і впровадженню технічних культур (цукрові буряки, хміль тощо) підготувати селянство до суцільного виробничого кооперування. Визнано за необхідне розвивати та організаційно зміцнювати радгоспи, щоб вони стали справжнім зразком вмілого господарювання.

У резолюції конференції "Сільське господарство та податкова політика" підкреслювалась важливість якнайшвидшого проведення раціонального землевпорядкування з урахуванням інтересів усіх категорій господарств - індивідуальних, кооперативних, державних. Січневий (1925 р.) пленум ЦК КП(б)У в резолюції "Про політику на селі" підтвердив, що сільське господарство може розвиватися на основі зміцнення господарств бідняків і середняків. Як дійовий засіб зміцнення становища бідніших селян вбачалося створення товариств спільної обробки землі, сільгоспартілей, комун. Водночас визнано за необхідне прискорити процес будівництва сільськогос­подарської кооперації по вертикалях (створення нових міжрайон­них, дрібнорайонних спілок, первинних товариств, колективних господарств) і диференціювати існуючу (універсальну) кооперацію. Було визначено, що основними формами сільськогосподарської кооперації на Україні повинні стати: кредитна з додатковими поста­чальницькими функціями І спеціалізована (буряководів, тютюно-водів, машинно-тракторна, меліораційна, тваринницька тощо). На пленумі було вказано, що головним завданням "Сільського господаря", Наркомзему і партійних організацій є кооперування найширших мас трудового селянства.

Характерно, що вказані положення відображені у законодавчих актах України. До того ж, враховані положення постанови Центрального виконавчого комітету РСФРР від 21 березня 1921 р. про заміну продовольчої та сировинної розверстки натуральним податком, декретами РНК РСФРР "Про розміри натурального податку" та "Про вільний обмін, закупівлю І продаж сільсько­господарської продукції в губерніях, які закінчили розверстку", "Про розвиток сільськогосподарської кооперації".

У березні 1921 р. V Всеукраїнський з'їзд рад прийняв закон про дев'ятирічне користування землею. Проголошувалося, що він спрямований на створення стабільних форм користування землею.

Весною 1922 р. питання про землевпорядкувальні роботи обговорювалися на Всеукраїнському земельному з'їзді. У його рішеннях вказано, що важливо надати хліборобам право на безстрокове користування землею. З урахуванням пропозицій з'їзду, сесія ВУЦВК, що відбулася 27 травня 1922 p., прийняла "Основний закон про Трудове землекористування", який став складовою частиною Земельного кодексу УСРР (прийнятий 29 листопада 1922 p.). Кодекс складався з основних положень і чотирьох частин: "Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій і переселення11. Кодекс назавжди скасовував право приватної власності на землю, надра, води і ліси в межах УСРР (ст. 1-2). Всі землі сільськогосподарського призначення складали єдиний земельний фонд (ст. 3). Право безпосереднього користування землею надавалося трудовим землеробам і їх об'єднанням, міським поселенням, державним установам і підприємствам (ст 4) Право користування землею визначалося як безстрокове і могло бути припинене тільки у відповідності з законом (ст. 11). Купівля, продаж, заповіт, дарування І застава землі заборонялася, а порушники цього притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися (ст. 26).

Земельний кодекс регламентував і організацію роботи органів управління земельним товариством (сільських сходів), правове становище селянського дворища. Ст. 66 визначала дворище як "родинно-трудове об'єднання осіб, що спільно ведуть сільське господарство". Кодекс допускав оренду землі, але за умовою, що "ніхто не може отримати за двором оренди в своє користування землі більше тієї кількості, яку він в змозі додатково до власного наділу обробити силами свого господарства. Використання найманої праці допускалося лише за умови дотримання законів про охорону і нормування праці, а також при умові неможливості господарства самому виконувати необхідну роботу.

Проведення землевпорядкувальних робіт було спрямовано на створення більш сприятливих умов для розвитку різних форм власності та господарювання у сільськогосподарському виробництві України. В результаті землевпорядкувальних робіт значно розширились посівні площі. Якщо у 1916 р. вони в Україні становили 15 млн. дес., то у 1921 р. - 4 млн. 385 тис., у 1923 р. - 16 млн. 327 тис., у 1924 р. - 17 млн. 524 тис., у 1926 р. - 21 млн. 669 тис. дес. (144,5% від рівня 1916 р.).

Землевпорядкувальні роботи обумовили і зміни у соціальному складі селянства. Неухильно зростала кількість заможних і середняцьких господарств. У 1927-1928 pp. вони становили понад дві третини усіх селянських господарств України. Куркульські господарства в цей становили 4%; вони зосереджували в своїх руках 20% сільськогосподарського реманенту і 7,5% посівної площі, 14,8% всієї орендної землі. Незначна частина земельних угідь знаходилася в розпорядженні колективних форм господарювання, серед яких 16,3% становили ТСОЗи, 22,6% - колгоспи, 2,9% - комуни.

Нова економічна політика поширювалася не лише на селянські одноосібні господарства та кооперативи, але й радгоспи, створення яких почалося ще у 1918 р.

На початку 1920-х рр. у рішеннях КП(б)У та Уряду України знайшли відображення підходи прихильників розвитку індивідуа­льних селянських господарств і простіших форм кооперації. Як вже було вказано, 2 березня 1921 р. прийнято Закон про закріплення землі у дев'ятирічне користування трудовим господарям. Одночасно декларувалося, що можливим стимулом зростання сільськогосподарського виробництва є кооперація. Вона, як визна­чено у постанові V! конференції КП(б)У "Про кооперацію" (грудень 1921 p.), сприяє поглибленню зв'язків дрібних господарств в одне ціле. Тут же визнавалося, що цьому може сприяти пожвавлення товарно-грошових відносин, розширення кредитування усіх категорій селян, посилення державного регулювання, торгівлі як у місті, так і на селі.

За поданням більшовицької фракції з вказаних питань приймалися рішення Всеукраїнських з'їздів рад. IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) визначив, що піднесенню сільсько­господарського виробництва може сприяти, по-перше, розвиток орендних відносин, і, по-друге, застосування найманої праці у сільському господарстві. При цьому визнавалось важливим і необхідним посилення матеріально-фінансової допомоги найбільш товарно-рентабельним індивідуальним селянським господарствам. Цей курс підтвердив X Всеукраїнський з'їзд рад (квітень 1927 p.). Водночас вказувалось на необхідність зміни напрямку розвитку сільськогосподарської кооперації. Вона, вказана у постанові з'їзду, не повинна обмежуватися лише збутом і постачанням, а головним чином провадитися у виробничій формі. При цьому підкреслювалось, що на її основі можна досягти зростання виробництва сільськогосподарської продукції.

До середини 20-х pp. в сільському господарстві України розвивалися різні форми господарювання. При цьому переважали одноосібні селянські господарства. Водночас утверджувалися колективні форми господарювання, які існували у різноманітних формах (товариства по спільному обробітку землі, комуни, артілі, колгоспи). Набули розвитку державні господарства - радгоспи, хліборобські господарства промислових підприємств.

Відбувалося зростання кількості колективних господарств. У 1920 р. в Україні було 707 таких господарств, у 1921 р. - 1077, у 1922 р. - 3003, станом на 1 червня 1923 р. -4995. Влітку 1923 р. Ко­лективні господарства об'єднували 288517 хліборобів (1,2% їх кіль­кості) і мали 386748 дес. орної землі (0,9% їх кількості в Україні). Незважаючи на кількісне збільшення колгоспів, вони навіть наприкінці 1920-х pp. не відігравали значної ролі в аграрному секторі України і, природно, у виробництві сільськогосподарської продукції.

Більш стабільно розвивалися радгоспи, які були створені на базі націоналізованих поміщицьких та експропрійованих куркуль­ських господарств. В середині 20-х pp. існували дві категорії радгоспів трестирован! та приписні. Перша входила до складу трестів, які були державними структурами, друга створювалася промисловими підприємствами. Крім радгоспів в Україні Існувала ще одна категорія державних сільськогосподарських підприємств -це господарства цукрових заводів. Радгоспи та господарства цукрових заводів підпорядковувалися різним відомствам та об'єднанням. У 1928 р. в Україні було 1250 радгоспів, з них у системі Укррадгосптресту - 328, Цукротресту - 677, Укрсільгосп-цукру - 41. У їх розпорядженні було 1 млн. 300 тис. га землі - 3,4% сільгоспугідь України.

У вказаний період в аграрному секторі України одержали розвиток орендні відносини. У 1922 р. в Україні було 284 тис. селянських господарств, що орендували землю близько 6% їх загальної кількості. У їх розпорядженні знаходилось 721,2 тис. дес орної землі. У 1926 р. чисельність таких господарств досягла 500 тис., що становило 9,7% усіх селянських господарств України. Вони обробляли 1,5 млн. дес. землі. Застосовувалися два типи оренди' короткотермінова (річна) і довгострокова (на З І більше років). Короткотермінова оренда одержала більший розвиток у Лісостепу, ніж у степових районах України. У степових районах мались великі площі державних земель, які здавалися у довгострокову оренду. Існувало кілька видів оплати за орендовану землю: 1.- грошима чи натурою; 2 - оренда за обробку; 3 - оренда за частину врожаю; 4,- оренда за оплату продподатку.

Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від ЗО травня 1928 р. був встановлений шестирічний строк оренди. Сільським радам надавалось право скоротити цей строк до трьох років для тих господарств, які, незважаючи на надану їм допомогу з боку державних органів і кооперації, не стали самостійно господарювати та продовжували з року в рік здавати свою землю в оренду. Наркомзем одержав право встановлювати оптимальні розміри, які може взяти в оренду одне господарство.

Обмежувала розвиток оренди і постанова РНК УСРР від 28 червня 1928 р. "Про селянські господарства, що застосовують найману працю, на які поширюються правила кодексу законів про працю". Ним визначалися випадки, коли найману працю у селянському господарстві можна визнавати підсобним (участь у сезонних роботах) і поширення на нього правил про умови цього застосування у селянських господарствах. Разом з цим визнача­лося, що робота протягом року в заможних господарствах не є підсобною і в силу цього на таких найманих робітників поширюються правила кодексу законів про працю. Практично це узаконювало заборону використання найманої праці в аграрному секторі.

У розвитку орендних відносин мали місце негативні процеси. Нерідко землі, взяті в оренду, не оброблялися. Мало місце приховування кількості орендованої землі, з тим, щоб сплачувати менший податок.

Суперечливі процеси виявлялися у практиці оренди у колективних господарствах. З одного боку, вони брали в оренду значні площі ріллі. У 1924-1925 господарському році колективні господарства орендували 32 тис. дес. землі. З другого боку, вони самі здавали в оренду 10 тис. 400 дес. землі.

В середині 20-х pp. одержала поширення оренда засобів виробництва. В оренду здавалась тяглова сила (робочі коні, воли), орний інвентар і машини. В Україні переважала передача в оренду машин. У 1927 р. в Україні з 128,2 тис. обстежених господарств орендували засоби виробництва 57,9% господарств, з них машини орендували 38,6%, а тяглову силу і орний інвентар -19,3%.

В 1930 р. оренду землі відмінили, а в 1937 р. заборонили повністю.

Визначальну роль в аграрному секторі зайняла сільсько­господарська кооперація. Саме вона, а не різного роду колективні господарства, визначала суть перетворень, що відбувалися в українському селі у вказані роки. До кінця 1920-х pp. широкого розмаху набула спеціалізована кооперація особливо м'ясо-молочного та буряківничого напрямків. В рамках сільсько­господарської кооперації вироблялась основна кількість зерна, технічних культур, м'яса, молока. Сільськогосподарська кооперація діяла як форма об'єднання господарств, що базувалися на різних формах власності та господарювання (індивідуальні, колективні, державні). Вона виступала вирішальним фактором розвитку аграрного сектора України у 1921-1927 pp., важливим стимулом творчої праці абсолютної більшості хліборобів, зростання кількості заможних і середняцьких господарств, В цей період в українському селі набули розвитку кооперативні форми господарювання -товариства по спільному обробітку землі, кооперативні машинно-тракторні товариства, сільськогосподарські кредитні товариства. При цьому товариства по спільному обробітку землі становили 74,5%. Колгоспи, що виникли ще в роки громадянської війни, не дістали широкого розвитку, їх питома вага, серед тоді існуючих форм господарювання, становила лише 22,6%.

Діяльність сільськогосподарської кооперації позитивно позначалась на суспільно-політичному становищі села: збиралися сільські сходи для вирішення виробничих і побутових питань, благоустрою села, охорони оточуючого середовища, забудови населених пунктів. Функціонували земельні товариства, комісії.

В умовах здійснення нової економічної політики основною категорією, в інтересах якої спрямовувалася сільськогосподарська політика, стає середняк - основна маса селянської людності, яка має середню кількість землі на двір. Сама держава користувалася невеликою частиною землі (лісами й невеликим відсотком придатної для хліборобства землі в 1 млн. 400 тис. га, або 5-6%), на якій були організовані державні і колективні господарства. Земельний фонд селянських господарств в УСРР, що до війни становив 15 млн. 700 тис. га, зріс до 23 млн. 500 тис. га В результаті подальшого поділу землі й забезпечення землею безземельних, число селянських господарств зросло з 3 млн. до 5 млн. 200 тис. Великих змін зазнав розмір господарств. Перестали існувати поміщицькі господарства, частину землі відібрано у багатих господарів (куркулів), і ними забезпечено колишні безземельні господарства.

3. Суперечливі процеси розвитку аграрного сектора України у 20-х – на початку 30-х років ХХ століття

Голод 1921-1923рр. в Україні

Виникнення голоду в 1921р. в Україні офіційно пояснювалася дією метео умов- посухою, а також „важкою економічною спадщиною” дореволюційної Росії та наслідками першої світової і громадянської війн, що відбувалися впродовж семи років. І все ж пояснити голод лише цими факторами аж ніяк не достатньо.

Стихійне лихо водночас охопило обидві республіки – УСРР і РСФРР, вимагали хліб для постачання Росії, який вилучали методами офіційно скасованої продрозкладки після березня 1921р., у той час як південні українські губернії, вкрай вражені посухою, залишались без допомоги. Про це свідчать архівні матеріали- партійні та урядові постанови, різноманітні звіти громадських організацій, повідомлення, інформації з місць. Статистичні дані тощо, які повністю збереглися, але досі не публікувалися через те, що належали до спецрозряду під грифом „цілком таємно”.

Навесні 1921р. після обнародування заміни системи продрозкладки продподатком у землеробстві України намітилася тенденція до господарського відродження. Значно збільшилися порівняно з попередніми роками посіви був меншим за врожай 1920р.

Статистичні дані про валовий збір зерна в Україні 1921р. мають суперечливий характер, що випливає з відмінностей у методиках підрахунку врожайності. Щодо показників валового збору зерна ЦСУ РСФРР визначило його обсяг -633млн. пудів, ЧСУ УСРР -276,6 млн. пудів, а Наркомпрод УСРР за основу взяв проміжну цифру-430млн. пудів.Останній, керуючись вказівниками центру, зупинився на первісних планах хлібозаготівель за даними російських статистик. Недостовірними були й дані ЦСУ Росії, розрахунки яких спиралися на попередні оцінки видів на врожай, коли масштаби метеумом ще не були відомі. Більш вірогідним був критерій українських статистиків, але й він не гарантував повної об’єктивності, оскільки селяни з метою зниження розміру податку зменшували дані про врожай і посіви.

Спираючись на матеріали архіву, що дають нам реальні картини тогочасного життя на селі, наведемо деякі дані з обмеження голодуючих губерній. У 1921р. від посухи постраждали сім губерній південної і середньої смуги: Миколаївська, Одеська, Запорізька, Катеринославська, Донецька, Полтавська та Кременчуцька, які зібрали з восьми головних хлібних культур 38 964 тис.пудів, тоді як висів зерна становив 51814 тис. пудів. Таким чином, названі губернії зібрали лише 75% посіяного зерна, в той час як сільське населення цього регіону становило 7174тис. чоловік, що при голодній нормі 13 пудів дає продовольчу потребу в 93263 тис. пудів.

Які ж були наслідки цього стихійного лиха для сільського господарства? Передусім вони чітко проявилися вже восени 1921р. у значному зменшенні кількості худоби і посівних площ. Чисельність робочих коней восени 1922р. становила стосовно осені 1920р. в усіх голодуючих губерніях від 37,7 до 69,9%. Різко зменшилося поголів’я великої рогатої худоби, також свиней. Деякі господарства 1922р. взагалі залишилися без тварин.

Відсутність у 1921р. посівного матеріалу, з одного боку, і нестача робочої худоби, з другого – не могли не викликати різкого скорочення посівної площі в наступному році. Вся посівна площа 1922р. (озимих і ярих) у зіставленні з 1921р. скоротилася в зазначених губерніях у середньому на 60%. Обставини, які складалися в сільському господарстві 1921р. у голодуючих губерніях, призвели до повторного неврожаю 1922р.

Застосування радянським урядом реквізиційних методів позбавляли селян стимулів до господарювання на землі. Так була скасована на папері продрозкладка, а в Україні – діюча на практиці- поглиблювала зубожіння селянського господарства. Продовольчі ресурси в більшості господарств перебували на межі вичерпання.

Для максимального вилучення з селянських господарств держава постійно застосовувала різноманітні методи, серед яких успадкований з часів кріпаччини- кругова покура або колективна відповідальність селян, що зрештою призводило до втручання збройних сил у селянські справи. Про це свідчать документи, зокрема витяг з наказу Вознесенського повітового особливого комітету від 15 листопада 1921р. про покарання заложників на випадок нездачі продподатку, згідно з яким у кожній волості брали від 15 до 25 заложників із „куркульсько-середняцького ” селянства. У випадку якщо село відмовлялося дати підписку про кругову відповідальність або, давши підписку про виконання продподатку, в 48-годинний срок невиконало його, воно оголошувалося боргом радянської влади. Половину заложників ув’язнювалося аж до застосування вищої міри покарання –розстрілу, після чого набиралася нова група. Все наявне зерно –хліб зерно –фураж , недотримуючись цифри продподатку, в господарствах, на які поширювалася колективна відповідальність конфіскувалося.

Людські втрати від голоду в Україні точно не встановлено. За підрахунками Наркомздоров’я УСРР, від голоду до осені 1922р. померло близько 47,5 тис. чол. Однак цей показник не відповідає дійсності. З семи неврожайних губерній лише в Миколаївській- з січня до жовтня 1922р. померло 37,3 тис. голодуючих .За свідченням лікарів, які на початку 1922р. за дорученням уряду обстежували стан здоров’я голодуючих, половину з них була приречена на вимирання. За офіційними даними, голодуючих в Україні на початку 1922р налічувалося близько 1,9 млн. чол., у квітні -3,2 млн., у липні- 3,8млн. Західні вчені-дослідники, зокрема Роберт Конквест, стверджують, що голод 1921р. – 1923рр. в Україні забрав 5 млн. людських життів.

Підсумовуючи розгляд цієї проблеми, спираючись на джерела, які збереглися в архівах республіки, зазначимо, що голод 1921-1923рр. у губерніях України південної та середньої смуги був спричинений надмірним викачуванням зерна за її межі: після неврожаю 1921р. на користь голодуючого Поволжя і промислових центрів Росії, а після стабілізації продовольчого становища- на розвиток промисловості СРСР.

В складних умовах проведення НЕПу вчені-аграрники не послаблювали уваги до проблеми кооперативного руху. У 20-х pp. відомі економісти сільського господарства М.Д. Кондратьев і О.В.Чаянов, їх послідовники на Україні І.П.Коротков, К.Г Маньковський, К.С.Кононенко, В. М. Соловейчик та інші однозначно виступали за збереження і розвиток індивідуального господарства в аграрному секторі. І.П.Коротков відверто заявив про необхідність всебічної раціоналізації індивідуальних селянських господарств. Цьому, на його думку, могло сприяти поліпшення землевпорядкування, з метою справедливого розподілу землі між усіма категоріями хліборобів, збільшення кредитування сільських господарств, посилення їх зв'язків з ринком, впорядкування ціноутворення.

Прихильники І.П.Короткова вважали, що у процесі землевпорядкування недоцільно ліквідовувати хутори, створені в процесі проведення столипінських реформ. При цьому вони вказували, що саме хутори швидше піддаються кооперуванню. Також активним прихильником кооперування виступав М.Туган-Барановський, він вважав, що сільське господарство може стати високопродуктивним лише на основі створення і розвитку трудових кооперативів. Він розглядав кооперацію як протидіючу силу тоталітарному режиму, як форму місцевого самоврядування, на основі об'єднання трудових кооперативів в сільськогосподарську общину.

Одним із родоначальників теорії сімейно-трудового селянського господарства в Україні був В.А.Косинський, який працював в уряді П.Скоропадського і у 1918 р. емігрував до Німеччини. Праці Косинського високо оцінили О.В.Чаянов, М.Д.Кондратьев і О.М.Челінцев, економісти-аграрники, представники організаційно-виробничого напрямку сільськогосподарської думки. О.В.Чаянов працюючи над своєю монографією "Организация крестьянского хозяйства" (М., 1925), використовував праці В.А.Косинського "К аграрному вопросу" (К., 1917), "Мобилизация земельной собственности" (Прага, 1925).

Винятково суперечливим було ставлення В.І.Леніна до кооперативного руху. У своїх працях 1902-1917 pp. він у цілому негативно ставився до кооперації, в тому числі сільськогосподарської. У 1917-1920 pp. він виступав ініціатором ліквідації кооперативних об'єднань і товариств. Після проголо­шення нової економічної політики, зокрема наприкінці 1922 - на початку 1923 pp. він змінив свої погляди щодо кооперації. Цьому певною мірою сприяло ознайомлення з працями вчених економістів-аграрників, в першу чергу О.Чаянова, М.Туган-Барановського, М.Кондратьева тощо, Саме під впливом концепцій названих учених пізніше було прийнято Декрет про виділення сільськогосподарської кооперації в окрему структуру і взято курс на відродження кооперації на селі.

Необхідність воєнного комунізму в якісь мірі можна пояснити труднощами війни і післявоєнного періоду. Але для сільського господарства поза будь-якими сумнівами його практика була руйнівною. Зростання напруги серед селянства ставало однією з найголовніших соціально-політичних проблем радянського режиму. Саме тому в 1921 р. за ініціативи В.І.Леніна було запроваджено більш гнучку державну економічну політику. Одним з перших кроків нової економічної політики, або Непу, була заміна необмеженої реквізиції зерна, основного сільськогосподарського продукту, на стабільний натуральний податок. Та частина зерна, що залишалася після сплати такого податку, використовувалася селянами за їх власним розсудом, їм надавалося право продавати залишки зерна через державні заготівельні організації або приватні канали реалізації, Уряд також розробив декілька успішних заохочувальних заходів для зростання продуктивності сільського господарства шляхом налагодження постачання сільськогосподарського реманенту та інших засобів, поширення агрономічних знань, більш толерантного ставлення до сільськогосподарських кооперативів.

Відродження сільськогосподарської кооперації стало одним з важливих елементів нової економічної політики. Окремим декретом центрального радянського уряду було проголошено необхідність розвитку кооперації в сільському господарстві та її підтримки. Відновлення діяльності сільськогосподарських кооперативів відбувалося дуже швидко і пояснити це можна такими чинниками:

1. Багато виробників сільськогосподарської продукції вже мали уявлення про переваги кооперативної форми реалізації своїх економічних інтересів, яке було сформовано в часи розквіту кооперативного руху напередодні війни.

2. Приватний торгово-посередницький бізнес, який в минулому був найголовнішим конкурентом селянських кооперативів, був обмежений, ослаблений, а з часом взагалі заборонений радянською владою.

3. Сприятлива державна політика відкрила простір економічним асоціаціям і ринковій торгівлі.

Водночас, відповідно до ленінських підходів, здійснювалося одержавлення кооперації. Це виявилося у сталінському курсі примусового утвердження колгоспів, які представлялись до того як кооперативні об'єднання Проти такого курсу, по суті, виступав М.І.Бухарін. Не заперечуючи ролі радгоспів І колгоспів у розвитку сільськогосподарського виробництва, він надавав виключного значення кооперативним формам господарювання в аграрному секторі. При цьому М.І.Бухарін вважав пріоритетними ті види кооперації, які обслуговували передусім процес обігу, збут різної продукції. Селянська кооперація, за його словами, мала вростати в систему пролетарських господарських органів, позаяк кооперація залишатиметься економічно незалежною від держави.

До XV з'їзду ВПК(б) (1927 р) у працях М.Бухаріна спостерігається певна стабільність, а точніше пропорційність у виборі форм кооперування. Він надавав перевагу торгівельним формам кооперації, але не забув і про виробничі, їхню взаємозумовленість розглядав через призму економічної1 доцільності, підкреслюючи цілком природний перехід від одних форм до інших, без будь-якого насильницького втручання. Характерно, що у промові на пленумі ЦК ВПК(б) у квітні 1929 р. М.Бухарін говорив, що наявність колгоспів, поява МТС і контрактацій - наше найближче завдання, але вони не заперечують НЕПу і кооперації. Найголовнішим, вказував М.Бухарін, мало бути розумне співвідношення різних форм господарювання.

Ніколи не був прихильником ідеї одержавлення кооперації і О.В.Чаянов. Об'єктом наукового дослідження О.В Чаянова було не абстрактне, а конкретне селянське господарство У зв'язку із цим і побудована його теорія кооперації, яка була спрямована на зміцнення економічних підвалин дрібнотоварного виробництва, визначення його ролі і місця в системі ринкових відносин. Чаянов розглядав кооперацію як систему підприємств і водночас форму соціального руху. Кооператив, на його думку, це насамперед союз господарств, у якому дрібне трудове селянське господарство залишається непорушним. Кооперація - це передусім співпраця окремих виробників, які лише делегують ту частину господарських справ, де колективна форма господарювання ефективніша від дрібної - індивідуальної. Сільськогосподарський кооператив, вважав Чаянов, має бути додатком до селянського господарства, обслуговувати його, а не руйнувати усталений уклад життя. Акцентувалося, що селянська кооперація є своєрідним і водночас досконалим варіантом селянського господарства. Вона допомагає дрібному товаровиробнику не руйнувати своєї індивідуальності, а виділити ті елементи його діяльності, які в об'єднанні зусиль мають переваги над дрібним господарством.

Характерно, що О.В.Чаянов не погоджувався з твердженнями про те, що усі види кооперації є передумовою повного усуспільнення сільськогосподарського виробництва. Він підкреслював, що: а) кооперація є однією із форм вертикальної концентрації; б) колгоспи (артілі, комуни) повинні доповнювати систему первинної кооперації, а не заперечувати її.

Значну увагу О.В.Чаянов приділив і питанню щодо участі селян в кооперації. Вважаючи селянську кооперацію складовою частиною організації самого селянського господарства, він стверджував, що її соціальний склад залежить від стану селянських дворів. При цьому селяни представлялись як шість соціальних типів за їхнім економічно-господарським станом (1 - куркульські господарства; 2 господарства напівкапіталістичного типу, в яких використовувалася наймана праця з метою одержання прибутку; З - селянські господарства, які виконували виробничі процеси власними силами; 4 - господарства, що не використовували найманої сили і не наймалися, але яким бракувало робочих рук, реманенту і землі; 5 - господарства, які частину своєї робочої сили використовували по найму, хоча не припиняли товарного виробництва; 6 - пролетарські господарства, основним прибутком яких була наймана праця членів сім'ї).

Майнова нерівність, незважаючи на соціальну однорідність селянських господарств, зумовлювала відповідне ставлення селян до різних видів кооперативної діяльності. Перша і шоста групи селянських господарств, з огляду на політичну ситуацію та економічний стан, випадали з кооперативної системи. Якщо першу групу переслідувала держава, то шоста була просто неспроможною брати участь в кооперації. Господарства другого і третього типу, на думку О.В.Чаянова, мали спроможність самостійно купувати складний реманент та сільськогосподарські машини, а також займатися переробкою і збутом продукції власних господарств. Отже, соціальною базою селянської кооперації залишалися господарства четвертого і п'ятого типу.

Відомий дослідник проблем української селянської кооперації В.І.Марочко вважає, що соціальні типи селянських господарств, які визначив О.В.Чаянов, далекі від адекватності. "Неможливо, -твердить він, - вмонтовувати багатогранне життя у вузькі рамки теоретичних узагальнень". Водночас В.1.Марочко відзначає, що ''заслуга О.В.Чаянова полягала в тім, що він розглядав соціальний склад кооперації, ТІ рушійні сили, як невід'ємну частину самого селянського господарства. Не політичні догми приваблювали його, а історична реальність - економічний стан селянських господарств".

Принципи О.В Чаянова щодо селянської кооперації поділяли ряд українських вчених. Так В.Д.Коваль підтримував думку О.Чаянова стосовно того, що кооперація є невід'ємною частиною трудового селянського господарства.

На доцільність та потребу розвивати сільськогосподарську кооперацію вказував відомий російський аграрник-економіст, Історик народного господарства Росії Б.Бруцкус. Він вважав, що селянське господарство не є рутинною і малорухомою організацією, однак воно недостатньо організоване, що послаблює його соціально-економічні позиції.

Б.Бруцкус вважав, що сільськогосподарська кооперація регулює зовнішньоекономічні відносини селянського господарства: вона "елемінирує" із нього виробничі процеси, які не типові для селянського господарства, однак догляд за органічними процесами, до яких сімейне виробництво добре пристосоване, залишається в надрах селянського господарства. Цим кооперація дозволяє перебудувати життя на основі економічного обміну на базі ринку. З допомогою кооперації населення задовольняє свої особисті потреби. На допомогу трудовому сімейному господарству приходить кооператив як колективне підприємство, метою якого є не стільки прибуток, скільки більш досконале і дешеве задоволення індивідуальних потреб його членів. Таким чином, за Б.Бруцкусом, як і за О.В.Чаяновим, сільськогосподарська кооперація - це "... колективно організована частина сімейного виробництва, що живе одним життям Із материнським організмом". Він підкреслював, що кооперація будується на солідарності інтересів, які у селянстві переважають над внутрішніми протиріччями. У 1929 році він писав, що об'єднавшись для захисту своїх економічних інтересів у кооперативні організації, селянство зовсім не думає здавати свої позиції. Навпаки, цей клас відвойовує все нові позиції у великого землеволодіння. І при капіталізмі кооперація виступає як автономна організація, особливий господарський уклад.

В Україні визначилося два напрями реалізації державної політики щодо розвитку кооперації в аграрному секторі. Один з них відстоював О.Г.Шліхтер: він виступав за прискорення процесу розвитку в селі колективних господарств (колгоспів) та масове створення державних сільськогосподарських підприємств (радгоспів). Другий напрямок - це той, що пропагували І.П,Короткое, М.П.Макаров, О.Р.Резніков, М.І.Туган-Барановський -підтримання курсу на розвиток та укріплення трудових селянських господарств на базі хуторів, на розширення всіх видів сільськогосподарської кооперації.

Курс на відродження кооперації в українському селі було взято в жовтні 1921 р. тоді ж було прийнято декрет РНК УСРР про виділення сільськогосподарської кооперації з єдиної системи споживчої кооперації, яка до того часу об'єднувала всі споживчі товариства міста і села й здійснювала закупівлю та збут продукції.

Розвиткові кооперативного руху певною мірою сприяв новий Земельний кодекс, прийнятий у 1922 р. Хоча відміна приватної власності на землю проголошувалася вже у перших статтях, як і заборона продажу, купівлі та застави землі, проте нове законодавство підтримувало сільське господарство сімейного типу і визнавало за тодішніми землекористувачами практично необмежене право землеустрою за їх власним міркуванням. Земельний кодекс також дозволяв оренду землі і використання найманої робочої сили, але за певних умов. З історичної точки зору Земельний кодекс 1922 р. був останнім радянським документом, який надавав рівних прав індивідуальному селянському господар­ству і сприяв функціонуванню сільськогосподарської кооперації.

Навесні 1922 р. в Україні утворилося акціонерне товариство "Село-допомога", якому держава виділяла певні кошти й матеріальні засоби. Воно забезпечувало на пільгових умовах селян посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом. Після ліквідації товариства, з лютого 1923 р. позичково-продовольчі операції почала виконувати Всеукраїнська спілка сільськогосподарських кооперативів "Сільський господар". Ця організація керувала великим, складним і багатогалузевим виробничо-збутовим господарством. До його складу входила і створена у 1924-1925 pp. Всеукраїнська спілка скотарської І молочної кооперації "Добробут", "Укрсільцукор", кооперативний центр птахівництва і збуту продукції "Кооптах", "ПлодоспІлка" - з вирощування, переробки і продажу фруктів та овочів.

У рамках сільськогосподарської кооперації розвивалися підприємництво, господарський розрахунок, що зрештою призво­дило до збільшення виробництва рослинницької і тваринницької продукції.

У середині 20-х pp. кооперація на селі стала одним з найбільших постачальників продовольства, через її товариства заготовлялося майже три чверті продовольства (зерно, продукти тваринництва).

До 1925 р. в Україні існували одночасно три основні форми кооперативних товариств - інтегральні, універсальні та фахові. До середини 20-х рр, XX ст. домінували універсальні, згодом найбільшого поширення набули фахові товариства виробничо-збутового характеру діяльності. Колгоспи (комуни, артілі, тзоси), які входили до складу кооперації, не відігравали особливої виробничої ролі, хоч і переважали за своєю кількістю. До універсальних відносились і кредитні товариства, але вони мали особливий статус, входили до системи сільбанків.

Упродовж 20-х pp. XX ст., окрім звичайної триступеневої системи сільськогосподарської кооперації, виникли спілки фахової кооперації "Кооптах", "Добробут", "Плодоспілка", "УкрсІльцукор", "Насіннєсоюз", "Бурякоспілка". Цим завершувалося організаційне оформлення всеукраїнської сільськогосподарської кооперації, визначилася її спеціалізація і напрями роботи.

На початку 1926 р. у складі сільськогосподарської кооперації України налічувалось 5087 спеціалізованих товариств. Разом з універсальними, яких налічувалось 4720, вони об'єднували 385 тис. селянських господарств, або 28,3% їх чисельності.

У рамках спеціалізованої кооперації України почали народжуватися підприємства переробної промисловості (млини, круподерні, маслобойні, сироварні, коптильні). На кінець періоду НЕПу в українських селах діяло близько 70 тис. різного роду невеликих підприємств з переробки сільськогосподарської продукції.

В умовах існування багатоукладності (приватні селянські господарства, радгоспи, недержавні колективні господарства) сільськогосподарська кооперація набула масового характеру, причому домінувала спеціалізована кооперативна система у вигляді виробничо-збутових товариств, спілок і центральних об'єднань, У 1928 р. в Україні спеціалізована сільськогосподарська кооперація включала 7 систем із відповідними центрами. До її складу входили 1785 м'ясо-молочних товариств, 1474 - садово-городніх, 1392 - з виробництва і збуту технічних культур І 4412 -машинотракторних, які налічували 1096,9 тис, членів. Вона юридичне об'єднувала 20% усіх селянських господарств України, і, крім того, велику кількість сільських виробників, які не були її членами, але брали безпосередню участь у діяльності спеціалізованих кооперативних товариств.

Значно зросла кількість первинних кооперативних товариств - з 8,1 тис. у 1923 р, до 26,1 тис. у 1928 p., кооперативних спілок - з 68 до 114, а питома вага селян, що брали участь в кооперації - з 8,2 до 59,9%. У кінці 1929 р. в Україні працювали 4 тис багатофункціональних кооперативів, 691 кредитне товариство, 1191 кооператив буряководів, 390 молочарських і м'ясних кооперативів, 102 кооперативи у птахівництві та багато інших.

Тривав процес формування кооперативних спілок у національному масштабі. Переважна більшість виробників м'яса, молока, яєць, овочів, картоплі, фруктів, майже усі виробники технічних культур були задіяні у кооперації. Сільськогосподарським кооперативам належали також переробні потужності. В 1926 р. загальна кількість таких підприємств сягала 2000, серед яких було 800 млинів і .круподерень, 400 молочних і сирзаводів. Серед кооператорів 31% складали бідні селяни, 59% - середняки, і 10% - заможні.

Однак, саме в цей період Сталін почав висловлювати негативне ставлення до кооперативного руху.

Зміна офіційного ставлення до кооперативів значною мірою була пов'язана з еволюцією особистого розуміння В.І.Леніним значущості кооперації. Об'єктивно кажучи, його точка зору була суперечливою і до кінця нез'ясованою. Невідповідність кооперативної ідеї принциповим положенням теорії К.Маркса, які саме реалізувалися в результаті революції, була в основі негативного ставлення В.І.Леніна до кооперативного руху протягом відносно тривалого періоду. З ініціативи вождя революції були навіть ліквідовані деякі кооперативні організації в 1918-1920 pp. Але реальність все ж таки привернула його думку до кооперативів: в економічному аспекті як до значної рушійної сили у мотивації виробника, і в соціальному плані як до істинно демократичної інституції. В.І.Ленін не лише визнав свою помилку, але й намагався її виправити. В результаті у 1923 р. з'явилася його всесвітньо відома праця "Про кооперацію", яка в значній мірі вплинула на офіційну політику щодо кооперативів.

Безумовно, постановка питання була далека від офіційного вибачення радянського керівництва за несправедливе ставлення до кооперативів та підтримки приватної власності у сільському господарстві. Вона виглядала скоріше як політичний маневр, але все ж таки більш конструктивна політика у ставленні до кооперативів була проголошена на найвищому рівні, На жаль, брак часу і серйозна хвороба не дозволили В.І.Леніну достатньо чітко сформулювати свої ідеї і в подальшому розвинути їх. Його догматизовані послідовники не були спроможними впроваджувати далі гнучку економічну політику у відповідності з реаліями життя, як це було зроблено В.І.Леніним в 1921 p., або генерувати нові конструктивні підходи. Врешті, прикриваючись ленінськими цитатами, вони вели сільське господарство до кризи.

Сільськогосподарські кооперативи при радянській владі суттєво відрізнялися від тих, які існували до революції. Перш за все, нова хвиля відродження кооперативів починалася за умов величезної нестачі у них власних фінансових коштів. Члени кооперативів теж настільки збідніли, що допомога з Їх боку не була реальною. Це зразу ж поставило кооперативи в залежність від державної допомоги, і як можна було сподіватися, після цього послідувало жорстке державне регулювання цін, податків, розподілу доходів тощо. Кооперативні організації почали все більше набувати ознак державних структур. Процес "одержавлення" кооперативів особливо посилився у другій половині 20-х pp.

В той час як радянські кооперативи поступово втрачали справжні кооперативні риси, у Західній Україні кооперативний рух залишався стійким. Структура і чисельність кооперативів у цьому регіоні не постраждали, як це трапилося в радянській Україні, однак діяльність західних кооперативів була не скрізь і не завжди успішною. Особливо негативний вплив мали високі темпи інфляції польської валюти, що спричинили виникнення суттєвих фінансових проблем в кооперативах, особливо в 1914-1923 pp. Але після ефективної валютної реформи в 1924 р. кількість кооперативів значно зросла, як І обсяг кооперативного бізнесу взагалі. Кредитні, постачальницькі, молочарські, м'ясні та споживчі кооперативи були особливо популярними серед сільського населення. Третина усіх українців (враховуючи членів сімей), які мешкали на території тодішньої Польщі, брала участь у кооперації. Будучи національною меншістю, українці в кооперативах знаходили певний соціальний захист, а як сільськогосподарські товаровиробники вони були захищені від посягань приватного бізнесу. Кооперативний рух у Західній Україні став ще міцнішим у 30-х pp., але, на жаль, був повністю зруйнований після об'єднання України в 1939 р. і встановлення в результаті цього радянських порядків.

Таким чином, перші кооперативи як у радянській, так і в Західній Україні, були переважно селянськими організаціями. І коли уряд проводив політику, більш орієнтовану на селян та їх кооперативи, наприклад, як за часів столипінської реформи або в період НЕПу, країна отримувала бажане зростання обсягів сільськогосподарського виробництва і в результаті - економічну стабільність. Кооперативи були серцевиною сільського господарства. Про це свідчать основні результати розвитку сільського господарства України кооперативного типу, що були досягнуті до початку масової насильницької колективізації;

1. Селянське господарство сімейного типу було первинною структурною одиницею у сільському господарстві і тільки за наявності економічного інтересу цілком добровільно селяни вступали в будь-які асоціації, в тому числі і виробничого характеру.

2. Кооперація виробників знайшла широке розповсюдження у різних сферах діяльності і галузях сільського господарства. Практично завершилося формування кооперативних структур у місцевому, регіональному і національному масштабі.

3. Покращення і стабілізація продовольчої ситуації, без чого неможливий розвиток промислового виробництва, досягнута завдяки контролю кооперативами сільськогосподарського ринку з наданням переваги економічним стимулам над адміністративним втручанням.

Існуюча організаційна структура сільського господарства радянської України дедалі більше входила в протиріччя з загальною логікою розвитку зростаючої соціалістичної економіки. Командні методи набули поширення у різних галузях народного господарства, і тільки сільське господарство з його кооперативами залишалося відносно незалежним і орієнтованим на ринкові відносини. Проблема знову перемістилася з економічної площини в політичну.

З кінця 20-х pp. по відношенню до усіх категорій українського селянства застосовувались масові репресії. Сотні тисяч хліборобів України, як спецпереселенців, було виселено в необжиті райони Архангельської області та Сибіру, що супроводжувалося експропріацією заможного прошарку селянства і руйнуванням розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Насильниць­кими методами протягом першої п'ятирічки в Україні було "колективізовано" понад 70% селянських господарств і 80,2% посівних площ.

У розвитку сільськогосподарської кооперації України можна визначити три періоди: відродження (1921-1922 pp.); розвитку (1923-1926 pp.) - коли кооперація набула широкого розмаху, в цей час вона охопила біля 82% селянських господарств України, занепаду (1927-1929 pp.), коли почали здійснюватись урядом та партійним апаратом заходи із запровадження колективізації.

У ході колективізації була ліквідована сільськогосподарська кооперація. Вважалося, що колгоспи не можуть стати, подібно селянам-одноосібникам, учасниками спеціалізованих кооперативів.

Практично зникла матеріально-технічна база кооперації, був розпущений апарат, виявилися непотрібними налагоджені торговельні зв'язки із споживачами, у тому числі за кордоном.

Ліквідовані були й кооперативні машинні товариства. Обслуговування колгоспів технікою покладалося на державні машинно-тракторні станції. У 1932 р, на Україні їх було 592, вони обслуговували 12,2 тис. колгоспів, чи 48,2% їх загальної кількості, і обробляли 77% посівних площ колгоспів.

Протягом 1931-1932 рр, усі форми сільськогосподарської кооперації, крім колгоспних, припинили своє існування, влившись у колгоспи. Постановою РНК СРСР від 11 березня 1931 р, був розпущений Союз спілок сільськогосподарської кооперації. Були також ліквідовані галузеві, республіканські та районні спілки кооперативів, Всесоюзна рада колгоспів, колгоспцентр, колгоспспілки. Управління колгоспами перейшло до державних органів як у центрі, так І на місцях. Все більш стали брати верх ідеї одержавлення кооперативно-колгоспної системи, згортання її демократичних засад, підкорення всебічному контролю і управлінню з боку державних органів.

Результатом насильницької колективізації було перетворення приватної селянської власності на нову її форму - "колгоспно-кооперативну'1. При цьому, відзначають автори книги "Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки", "вважалося, що вона є нижчою порівняно з державною, а тому повинна розвиватися в бік дальшого усуспільнення, котре розумілося примітивно, у воєнно-комуністичному дусі - як спеціалізація й організаційне об'єднання окремих виробничих одиниць (комун) у централізовано-бюрократичну систему, подібну до главкізму епохи громадянської" війни. Серйозні спроби прискорення еволюції колгоспно-кооперативної форми власності розпочалися негайно й відбувалися водночас за двома напрямами - кущування колгоспів і утворення агро-індустріальних комбінатів.

Разом з народженням колгоспного руху народилося й директивне керівництво колгоспами, за якого той, хто давав директиви, не приймав на себе економічну відповідальність за наслідки втілення їх у життя. Фактичне одержавлення колгоспів обернулося дріб'язковим, суперечливим, часто-густо некомпетентним, але завжди авторитетним втручанням у виробниче життя, зарегламентованістю колгоспників численними постановами, вироблюваними в усіх ланках управлінського апарату – від загальносоюзної до районної.

Таким чином двадцяті роки минулого століття в історії нашої держави були дуже напруженими та нестабільними, як в політичном, так і в соціально-економічному плані. Адже саме в цей час закінчується громадянська війна в Російській імперії, до складу якої входила і більша частина українських земель, та починається будівництво нової держави на принципах комунізму. Основні перетворення стосувалися саме сільського господарства, тому що Україна завжди була аграрною державою, а за даними перепису населення 1920 року 20,9млн. чол. із 25,5 млн. проживали в сільській місцевості.

У 1921 році після запровадженої на час воєнних дій політики “воєнного комунізму” починається перехід до нової економічн політики (НЕПу). Дані заходи стали необхідними, оскільки почав відбуватися різний економічний спад, недобір урожайності та валових зборів продукції сільського господарства, невиконання планів. У зв’язку з цим, згідно із НЕПом, селянам надавалися певні свободи дій, дозволялася приватна власність, поширювалися орендні відносини, вийшов на новий рівень кооперативний рух. Але поряд із цим початковий етап НЕПу відбувався в Україні в умовах голоду 1921-1922рр., який був пов’язаний як із природнім неврожаєм, так і з політикою комуністичного уряду.

У другій половині двадцятих років ХХ ст. для того, щоб викачати із села максимум продукції, починається масова “колективізація” селян. Їхні земельні наділи примусово об’єднували у колгоспи та радгоспи, що було вигідно для незаможних селян і зовсім не подобалося заможнішими, яких називали куркулями. Проти них почалися масові репресії, так зване “розкуркулення”, земля переходила у державну власність.

Лекція 5

ЗМІНИ ВИРОБНИЧИХ ВІДНОСИН В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ УКРАЇНИ НА ОСНОВІ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

План

1. Аграрна політика радянського уряду у 30-х роках ХХ століття.

2. Голодомор 1932 – 1933 років.

3. Сільське господарство України в роки другої світової війни та 50 -80-ті роки.

1. Аграрна політика радянського уряду у 30-х роках ХХ століття

Курс на зміну економічних відносин в аграрному секторі, що встановилися у добу непу, визначено у постанові ЦК ВКП (б) від 30 грудня 1926 р. “ Про підсумки радгоспного і колгоспного будівництва”. У ній вказувалося на велику роль колгоспів в організації сільської бідноти, а також на необхідність підтримки колгоспного руху партією та державою. Поряд із зміцненням складніших форм (артілей і комун ) пропонувалося звернути особливу увагу на розвиток простіших – тсозів, машинних товариств тощо. Підкреслювалося, що будь-який примус при організації колгоспів чи штучне форсування переходу простіших форм колгоспів до складніших завдали б колективному рухові величезної шкоди й затримали б його розвиток .

Фактично на її основі почалось примусове насадження колгоспів - тих форм господарювання, для існування яких не було соціально- економічних умов. Посилилось невілювання селянства з тенденцією до його економічного і політичного безправ’я.

Негативні процеси в аграрній сфері були породжені політикою “ над індустріалізації ”. Її здійснення у 1927-1928 рр. Супроводжувалося підвищенням податків на хліборобів, поглибленням “ ножиць” цін (вилучення продукції у селян державою за зниженими цінами; високі ціни на промислову продукцію; заборона базарної торгівлі продовольством тощо), введення примусової продрозверстки. Форсування темпів промислового будівництва викликало негативні явища не тільки у сільському господарстві, але й в Україні в цілому. По-перше, поглибилися продовольчі труднощі, що викликало необхідність введення нормованої торгівлі хлібом. По-друге, відбулась відмова від контрактації, почали здійснюватися принципи продовольчої диктатури, тобто велась цілеспрямована політика насильницького вилучення у селян продовольства; при цьому не залишалися зерно, тваринницькі продукти для задоволення їх потреб. По-третє, почалася експропріація частини селянства з використанням жупелу куркульської небезпеки. По-четверте, вже застосовувалися адміністративні методи в питанні залучення селян у виробничі колективні господарства; по відношенню до тих, хто не бажав вступати до колгоспів.

Серед тих, хто відверто не сприймав колгоспний лад, Були в основному селяни, які владними структурами кваліфікувалися куркулями.

Землевпорядкувальні роботи обумовили і зміни у соціальному складі селянства. Неухильно зростала кількість заможних і середняцьких господарств. У 1927-1928рр. вони становили понад дві третини усіх селянських господарств України. Куркульські господарства в цей час становили 4%; вони зосереджували в своїх руках 20% сільськогосподарського реманенту і 7,5% посівної площі, 14,8% всієї орендної землі. Незначна частина земельних угідь знаходилася в розпорядженні колективних форм господарювання серед яких 16,3% становили ТСОЗи, 22,6%-колгоспи, 2,9% комуни.

Від самого початку існування радянського ражиму, як вже зазначалося, слово „куркуль” вживалося в спотвореному значенні. Сталінське бачення його зводилося до того, що куркуль- внутрішній ворог, експлуататор, кровопивець- лихвар. Проте таке визначення не відповідало дійсності.

У другій половині 20-х років між вченими-аграрниками зав’язалася дискусія з приводу селянських господарств-„звідки починається куркуль: з 8 десятин, з 10 чи 25 десятин?”. Їх думка з цього питання була неоднозначна. Тоді ж з’явилася нова схема: куркуль-середняк- бідняк, автором якої був економіст –аграрник Л. Кріцман. Його визначення поняття „куркуль” збігалося з сталінським.

За статистичними даними в Україні 1927р. заможні („куркульські”) господарства становили 3,8% загальної кількості, або 200 тис. в абсолютному обчисленні. Вони виробляли понад 20% сільськогосподарської продукції.

Насправді ж „куркуль” – заможний селян, якому в 1928р. в Україні належало в середньому 10-15 десятин землі, кілька коней, 2- 3 корови, 10-15 овець та нескладна сільськогосподарська техніка, реманент. Його майно за тогочасним офіційним обмінним курсом оцінювалося в 90-21- американських доларів або 170-400 крб. Для порівняння зазначимо, що кошти, витрачені на депортацію, істотно перевищували цінність майна.

Хто міг стати „куркулем”? Досліджуючи селянське питання принаймі з 1861р., ми дійшли висновку, що кожна фізично здорова людина, яка любить землю і вміє працювати, могла б носити у 20-30-х роках начеплений на неї адміністративно-бюрократичне системою ярлик „куркуля”. Ними ставали в минулому убогі селяни, що завдяки своїй натужній праці позаможнішали за часів столипінської аграрної реформи.

Справді, праця для „куркулів” стала життєвою потребою і як наслідок – основою їхнього достатку. Саме ця частина селян була найтісніше пов’язана із землею. Проте чимало їх знищили під час громадянської війни, а „розкуркулені” у перші пожовтневі роки знову одержали змогу завдяки мозолистим рукам у роки непу стати „куркулями”. Іншими словами, „куркулі” найбільш працьовиті, ініціативні, підприємливі селяни, справжні господарі землі. У реальному житті „куркуль” був серед тих, хто працював найтяжче, серед найощадливіших і найпрогресивніших селян.

Для проведення компанії „розкуркулення” великі надії покладалися на відновлені комітети незаможних селян. Проте єдиної підтримки з їхнього боку уряд не одержав, оскільки більшість із членів цих комітетів не хотіла знищювати своїх односельців лише через те, що вони були заможнішими. У такій обстановці уряд прийняв рішення про відрядження на село тисячі міських робітників-комуністів-„двадцятип’ятитисячників”.

У 1927-1928рр. Посилювався наступ на „куркулів” – заможне селянство, відбувався процес вибіркового „розкуркулення”ю Про це свідчать масові листи-скарги заможних селян, що надходили у вищі інстанції. Один із них, лист селянина М. Запливаного з с. Сушківки на Уманьщині, адресовано голові Всеукраїнського виконавчого комітету Г. Петровському. У ньому йшлося про те, що місцева влада в 1928р. Визначила йому податок у розмірі 200 пудів зерна. Але в нього було три десятини посівів, на яких вродило всього 120 пудів. Селянська родина складалася з п’яти чоловік і мала в своєму розпорядженні корову й коня. За таких обставинах М. Запливаний не зміг у визначений термін здати 200 пудів зерна, а відтак все його майно конфіскували й продали з аукціону. Він просить повернути йому хоча б корову й коня з возом та ковальським приладдям, оскільки окружна влада відмовила у його проханні. Прикладів про аналогічне „розкуркулення” можна навести безліч, бо такі і подібні факти не обминули жодного села.

Чимало „куркулів”, як свідчать архівні матеріали, за схожі „провини” місцеві власті виселяли з власних осель, які переходили до рук активістів. Останні забирали собі й хатнє майно, а польовий реманент передавали до новостворених колгоспів. Були випадки, коли воза чи борону, вилучену з селянського господарства, активісти обмінювали на горілку. Самого ж господаря заарештовували. Так відбувався процес вимивання „куркульських” господарств. За даними ЦСУ УСРР, у 1920р. таких господарств налічувалося 72,8 тис.

Характерно, що в Україні процес „розкуркулення” до початку 1930р. не супроводжувався депортаціями. Усвідомлюючи, що найзапекліший опір колективізації чинитимуть “куркулі’’, Й. Сталін у грудні 1929р. проголосив нове стратегічне завдання- перехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу.

Доля “куркуля” складалася неоднаково. “Куркульство” поділялося на три категорії. До першої належали учасники й організатори атниколгоспних виступів, які підлягали, згідно з судовими рішеннями, запровадженню смертної кари або ув’язненню. Їм чіпляли ярлик – “запеклий класовий ворог”- і арештовували. ОДПУ повідомляло, що в київській в’язниці взимку 1929-1930рр. куркулів першої категорії розстрілювали по 70-120 чоловік за ніч.

До другої категорії належали “менш активні вороги”, які чинили менш активний опір компанії розкуркулення, а також родини господарів, віднесених до першої категорії. Вони підлягали депортації, яка булла найпоширенішою формою “розкуркулення”. В одному з рапортів ОДПУ за 1930р. наводяться слова колгоспного бухгалтера: “Забирають найкращих і найпрацьовитіших землеробів, а залишаються самі невдахи та нероби”.

Сотні тисяч селян разом із сім’ями, в тому числі з дітьми, маленькими “злочинцями”, виганяли з власних осель, саджали в товарні вагони й массово вивозили за тисячі кілометрів до Крайньої Півночі, Сибіру, в Казахстан на спецпоселення, які знаходилися під наглядом чекістів. Таємна інструкція від 12 лютого 1930р. приписувала здійснювати конфіскацію їхнього майна до депортації.

Третя категорія “куркулів” – це селяни, які не чинили жодного опору. Що стосується цієї групи “куркулів”, то їх також позбавляли власності (хати, худоби. реманенту, особистих речей тощо), не приймали до колгоспів за місцем проживання. Цих селян переселяли в інші райони мешкання, залучаючи до роботи в “трудових загонах і колоніях, у лісах, на дорогах, для поліпшення якості земель тощо”. Переселенцям надавалися недоброякісні грунти, які вони змушені були обробляти. Вони знаходилися під постійним контролем з боку уряду.

За роки колективізації в Україні експропріювали близько 200тис. селянських господарств- шляхом продажу з торгів (за невиконання хлібозаготівель, несплату надто високих податків, “невмотивований” забій власної худоби), а найчастіше –через внесення цих господарств до списків, що підлягали “розкуркуленню”. Ця цифра булла вперше названа в 1934р. і збігається з кількістю “куркульських” господарств, підрахованих статистичними органами у 1927р. Насправді ж під час колективізації в Україні зникло майже вдвічі більше селянських господарств. Проте найтяжчою втратою були люди. Україна недораховувалася з усіма членами родин приблизно 1,2-1,4 млн. чоловік. Понад половину з них- близько 860 тис. чол. депортовано до Сибіру та на Крайню Північ.

Отже, компанія “ліквідації куркульства як класу” була по суті своєрідною формою репресій щодо всього селянства, бо одних – рострілювали, других- депортували, третіх-лишали непризволяще, четвертих-“затягували” в колгоспи.

Проблеми розвитку сільського господарства вирішувалися у зв’язку з :а) ставленням до селянства як до другорядної сили у суспільстві б) визначенням напрямків і шляхів індустріалізації країни.

Троцькісти вважали селянство дрібнобуржуазним класом. Вони пропонували „утримати владу у „ворожому оточені” селянства до перемоги світової революції за рахунок жорстокої експлуатації хліборобів. Х.Г.Раковський- один з прихильників Л.Троцького у І пол. 20-х рр. – твердив за засіданні Конституційної комісії 1923році, що Конституція робочому класу не потрібна, що вона пишеться „лише для селян та іншої частини дрібної буржуазії, які підходять з точки їх правових понять”.

До ХV з’їзду ВКП(б) Сталін критикував подібного роду судження. З 1927р. він фактично сприйняв їх. Це знайшло прояв у політиці насильницької колективізації. Найважливішим мотивом її проведення було твердження про потребу ліквідації дрібно — буржуазних елементів, до яких Сталін відніс усі верстви селянства. На це був спрямований курс на “суцільну колективізацію”, проголошений Й.Сталіним на початку 1928р., який змінив характер перетворень, здійснюваних до цього, і суперечив самій ідеї добровільності об’єднання селян у колективні господарства. Примусова колективізація розглядалася Сталіним як засіб для різкого збільшення вилучення коштів з села, щоб забезпечити „стрибок в індустріалізацію”. 1929р. був проголошений роком „великого перелому”. Він характеризувався не лише переходом до суцільної колективізації селянське господарство при розкуркулені їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах введена нормована торгівля. Призначені для села промтовари теж були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель на контракційній основі. Контракційний договір з державою втратив характер добровільності. Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1929 р. „про основні підсумки і чергові засідання в галузі контрактації зернових посівів” він став розглядатись як засіб організації планового продуктообміну між містом і селом.

Сталіна не влаштовували тсози, оскільки колективізація, втілена у цій формі, не позбавляла селян засобів виробництва й не відривала їх від ринку. Це знаходило відображення у законодавчих і нормативних актах. 7 грудня 1929 р. Наркомзем УСРР Укрколгоспцентер оприлюднили „Статут товариства спільного обробітку землі”. В ньому пропонувалося усуспільнювати не тільки землю ( це відповідало природі тсозу ), а й робочу та продуктивну худобу і навіть птицю. Отже, тсозівський статут виявився подібним до статуту комуни . Процес колективізації в Україні після поширення цього документу здійснювався відповідно до викладених в ньому положень.

Наприкінці 20-х рр. економічні відносини між державою і сільськогосподарськими товаровиробниками усіх категорій визначалися повернення до продрозверстки. За настановою Й.В.Сталіна у червні 1929 р. було введено обов’язкові планові завдання по хлібоздачі з продрозверсткою на село за принципом само обкладання кожного селянського господарства. Відповідно до цього 3 липня приймається постанова ВУЦВК і РНК УСРР „про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів”. Коли хтось ухилявся від поставок зерна у розмірах; накладених сільськими сходами, сільрадам дозволялося штрафувати таких у межах п’ятикратного розміру вартості хліба, який підлягав здачі. Якщо ж штрафи не вносились, майно боржників підлягало продажу з торгів. Груповий опір розверстці, ухилення від продажу хліба після штрафних санкцій вже тягли за собою звинувачення по ст. 57 і 58 Кримінального кодексу УСРР, в яких передбачалося значно серйозніші покарання: конфіскація всього майна та депортація засуджених.

У колгоспний період існувало три форми виробничих об’єднань селян: товариство спільного обробітку землі сільськогосподарська артіль і сільськогосподарська комуна. Різнилися вони не однаковим ступенем усуспільнення засобів виробництва і різними способами розподілу результатів господарювання. Найпоширенішою і найпростішою формою виробничого об’єднання селян були товариства спільного обробітку землі ( ТСОЗи ). В них були усуспільнені праця і землекористування, засоби виробництва – реманент, робоча худоба, сільськогосподарські машини. Будівлі використовувались спільно лише в період сільськогосподарських робіт, вони були приватною власністю окремих селянських дворів. Суспільна власність на засоби виробництва у ТСОЗі утворювалась лише тоді, коли на відрахування купували складні сільськогосподарські машини та інвентар. Всі польові роботи виконували члени товариства колективно при спільному використанні засобів виробництва. Продукцією розподіляли не лише за кількістю засобів виробництва, виділених кожним членом товариства для спільного обробітку. Мав місце також розподіл прибутків по їдокам. У 1928 р. в Україні товариства спільного обробітку землі становили 77.1% усіх колективних господарств. Характерно, що чимало ТСОЗів створювалися як родинні структури. Вони об’єднували близьких і далеких родичів, які проживали у певному населеному пункті. У перші місяці так званої масової колективізації на їх базі створювалися родинні колгоспи. Їх чисельність була не великою – у колгоспи об’єднувалися по 10–15 родин. У великих населених пунктах наприкінці 1929 р. існувало по 150-200 і навіть більше родинних колгоспів. Більшість із яких не мали потрібного матеріального забезпечення, фактично вони вели натуральне господарство. Вони не здійснювали потрібного внеску в формування продовольчого фонду країни. Значні витрати йшли на утримання адміністративного апарату (на 50-60 працездатних не менше двох – голова, бухгалтер-рахівник).

Протягом 1930 р. пішов процес об’єднання родинних колгоспів. На початку 1931 р. на одну сільгоспартіль припадало 95 селянських господарств і 536 га землі.

Колгоспи в артільній формі за своєю природою були дуалістичні, селянське громадське господарство прив’язувалося до командної економіки, а підсобне – до ринку. Проіснувати за рахунок присадибної ділянки колгоспник не міг, тим більше, що її відбирали, якщо він не працював у громадському господарстві. Про те певну незалежність вона селянину все-таки залишала. У зв’язку з цим праця на колектив, який на справді мав своєю першою заповіддю поставки державі по символічних цінах, не змогла залишатися тільки примусовою. Треба було, по-перше застосувати хоча б обмежені заходи економічного заохочення продуктивності праці в громадському господарстві, тобто залишати колгоспнику частку виробленої продукції, і, по-друге, максимально механізувати працю в колгоспі. Проблема механізації розв’язувалася через машинно-тракторні станції, які мали перетворитися на інтегральний елемент колгоспного ладу. У постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. „про темп колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву”, якщо передбачалося за 3-4 роки – в період першої п’ятирічки – здійснити в країні суцільну колективізацію, втілення лінії на її форсування, насильницьку ліквідацію форм сільськогосподарської кооперації та розвиток лише колгоспів

Сталінський курс на „суцільну колективізацію” призвів до перегляду тактики вирішення аграрно-селянського питання в Україні. В рішеннях ЦК КП(б)У, прийнятих у 1928- першій половині 1929 р., Х Всеукраїнського з’їзду рад (квітень 1927 р.), IV сесії ВУЦВК Х скликання (листопад 1926 р.) вказувалось ,що важливо і необхідно сприяти розвитку індивідуальних селянських господарств, утвердженню сільськогосподарської кооперації . Це було відображено і в директивах по складанню першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства. Воно підтверджувалося С.В.Косіором на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У.

У такому ж ключі він виступав на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Але в рішеннях пленуму, по суті, засуджувалась лінія ЦК КП(б)У. „Україна, - вказано у постанові пленуму, - за своїм умовами (порівняно високий рівень сільського господарства, в тому числі по товарності наявність великих кадрів сільськогосподарських робітників і батраків) має усі дані як у Степу, так і на Правобережжі для того, щоб у галузі переведення індивідуального селянського господарства на колективні рейки йти більш посиленим темпом попереду інших республік. Україна повинна протягом найкоротшого строку дати зразки організації великого громадського господарства не тільки на території окремих районів а навіть на суцільних площах, що охоплюють цілі округи, маючи на увазі протягом найближчих років суцільну колективізацію всього степового району України” .

У резолюції пленуму ЦК ВКП(б) вказано, що серйозною перешкодою для розвитку колективних форм господарювання є широко розвинута хутірська та відрубна система землекористування.

Пленум ЦК КП(б)У, який відбувся зразу ж після закінчення листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б) – 18-21 листопада 1929 р., - зобов’язав комуністів республіки „зосередити сили на здійсненні роботи у справі розвитку колективізації на грунті постанов ЦК ВКП(б)”. При цьому визначалось, що вже 1929-1930 рр. повинні стати роками дальшого і найзначнішого кроку вперед в усуспільненні сільського господарства .

На ХІ з’їзді КП(б)У ( червень 1930 р.) С.В.Косіор заявив: „... Раніше, як відомо, найменші зрушення в сільському господарстві відбувалися протягом десятиліть. А ми протягом 1-2 років маємо буквально здійснити революцію в сільському господарстві” .

Відповідно із цими настановами, в Україні не тільки проводилася швидкими темпами колективізація, а й укрупнення колгоспів. В результаті цього число їх зменшилося з 35,8 тис. у 1931 р. до 25,3 тис. у 1932 р., а середній розмір колгоспів збільшився до 140 господарств і 890,5 га землі. Було завершено процес переведення кому і ТСОЗів на статут сільгоспартілі. Домінуючою стала артільна форма господарювання – понад 96% .

Насильницькими методами утверджувалася й колгоспно-радгоспна власність. Вона формувалася внаслідок насильницької експропріації землі, худоби, реманенту у селян. Досягалось це не економічними а, адміністративно-вольовими, насильницькими методами, що суперечило приватно власницькій психології селян. Після проведення колективізації розподіл землі в УРСР за родами землеволодіння мав такий вигляд. ( 1938 р. ).

Таблиця

Форма земле володіння	В тис. Га	У % до всієї площі
Колгоспи	35239	79,1
Одноосібники	194	0,4
Радгоспи, дослідні станції, заповідники та ін.	4300	9,7
Державний лісовий фонд	3700	8,3
Міста	384	0,9
Інші державні маєтки і фонди	729	1,6
Разом:	44546	100

Наведені дані свідчать, що наприкінці 1930-х рр. селянське господарство України, як і усього СРСР, базувалося на двох основних формах – колгоспах і радгоспах.

Своєрідно розвивалися земельні відносини В цей період на західноукраїнських землях. У наслідок перерозподілу землі зубожіли економічно слабкі господарства і одночасно зростали економічно сильні. Особливу активність в розвитку селянських господарств проявляли Буковинська кредитна земельна установа і крайовий банк. Перший з них у 1882 - 1899 pp. надавав під заклад дрібної земельної власності в середньому щороку близько 250 тис. крон, а у 1900 - 1904 pp. - 671 тис. крон, або в 2,7 раза більше. Загальна сума іпотечного кредиту крайового банку під заклад дрібної земельної власності зросла з 719 тис. крон у 1905 р. до 9 825,8 тис. крон у 1913 р.

Такий стан у використанні землі тривав аж до кінця першої світової війни, що й було однією з причин необхідності здійснення земельної реформи.

Другою причиною проведення земельної реформи на Буковині було те, що зубожіле селянство, звертаючи увагу на гасла в Радянській Україні – земля належить працюючому народові, – почало бунтувати і румунська влада, боячись заворушень, зважилась на аграрну реформу.

Третьою причиною цієї реформи, особливо в новоокупованих провінціях, було те, що великі землевласники були переважно не румуни. Тому румунський уряд наважився обезземе­лити цей могутній і впливовий, але чужий національне елемент, передаючи землю в руки румунського населення.

Четвертою причиною реформи стало бажання уряду Румунії створити земельні фонди для колонізації цих провінцій румунським населенням. Тут планувалось поселити близько 5 тис. румунських колоністів, які мали завданням, як висловився румунський міністр І. Ністор у квітні 1925 р. на віче в Чернівцях приводу наділення цих колоністів землею, за цитуванням І. Піддубного – "своєю працею і добрим прикладом навчити і селян Північної Буковини румунської мови і зробити їх добрими патріотами". Таким чином, перша земельна реформа на Буковині носила більше політичний характер, ніж економічний.

У чому ж вона полягала? На основі закону про земельну реформу від 30 липня 1921 р. вивласненню на Буковині підлягали всі землеволодіння розміром від 100 до 250 га землі і які до Мини були у приватній власності. Одночасно на підставі закону мали вилучити всі. землі власників, що не були румунськими громадянами. Останнім залишали до 100 га, а румунським громадянам – до 250 га.

На підставі офіційних румунських статистичних даних, до кінця 1927 р. з вивласненої землі селяни одержали тільки 60,4 %, решта пішла в руки держави – під різними протестами. У 1923 р. румунський уряд намітив для викупу в дідичів 12,7 тис. га землі (менше як половина дідичівської землі) та від Церковного фонду – 61,5 тис. га (менше як одна четверта земельного фонду). Кандидатів на одержання землі було близько 90 тис. осіб.

У другій половині 1926 р. земельну реформу на Буковині було в цілому закінчено і розподілено 63 тис. га землі, у тому числі 45 тис. га орних земель, 11 тис. га лісів і 7 тис. га сінокосів і пасовищ. Цю землю дістали 50 тис, осіб, а за національністю: румуни – 28 тис., українці – 17, німці – 3 тис. Таким чином, з українських селян на Буковині одержало землю тільки одна третя від наявності. Одночасно селянські землеволодіння збільшилися тільки з 471 до 534 тис. га, а дідичівські – зменшилися з 584 до 521 тис. га.

Згідно із законом великий власник землі мав право залишити собі, крім згаданих 250 га орної землі, ще землі під будівлями, дорогами, заліснені ділянки і непродуктивну землю. Вибір якості землі залежав виключно від великого власника. Він мав , право зберегти за собою найкращу землю. У перший період вилучення землі здійснювали окружні суди. Всі землі були поділені на три класи, залежно від їхньої якості. За вивласнену землю держава платила власникові повну ціну, встановлену комісією, а наділений селянин платив державі половину ціни й покривав всі видатки, пов'язані з обміром землі, її записом (інтабуляцією) тощо.

Аграрний закон передбачав створення трьох комісій: громадську, повітову і центральну (в м. Чернівцях). Список осіб, які мали право отримати землю, готувала громадська комісія, головок) якої був здебільшого місцевий парох.

Комісії наділу землі складалися з повітового судді, окружного агронома і двох делегатів-селян. Ця комісія поділила селян на 9 класів: 1 – воєнні інваліди, непрацездатні; 2 – воєнні інваліди, яких визнала такими військова комісія; 3 – воєнні вдови і сироти; 4 – учасники війни, які були демобілізовані; 5 – ті, які служили у румунській армії; 6 - 9 – всі інші малоземельні.

Перші 5 класів мали отримати по 5 га землі або доповнення до 5 га, а інші 4 – невизначену кількість з того, що залишалось після наділення перших 5 класів. Комісії мали необмежені повноваження, тому перші 4 класи діставали переважно 1 - 2 га землі, зате селяни з 7 - 9 класів діставали приділи. Комісія майже не звертала уваги на те, чи є хтось хліборобом, чи має живий та мертвий інвентар, – вирішальним чинником при наділах була національність.

Землю діставали, в першу чергу, громадські й державні урядовці, які в більшості випадків були вже румунськими зайдами й часто навіть не знали, де їхній наділ знаходиться. Вони з місця продавали свій наділ заможним селянам, хоча закон забороняв такий продаж і її не можна було інтабулювати. Таким чином, земельна реформа на Буковині дошкульно вдарила побідному українському селянству.

Зокрема, міцно вдарила по селянству колонізація Буковини румунським населенням. Такі колонії планувалося створити в селах Кисилів, Юрківці, Топорівці, Слобозія, Раранче, Ставчани, Комарівці, Панка, Іванківці.

Перша румунська колонія була створена в 1921 р. в с. Кисилів Заставнецького повіту, де поселились 22 румунські родини з с. Фратівці Радовецького повіту. Кожний колоніст одержав 9 та орної землі, 1 га – під забудову і 1 га пасовищ. Одночасно колоністи одержали будівельні матеріали і фінансову допомогу. Проте поселились тільки два колоністи, інші продали подарований будівельний матеріал у Чернівцях, а землю – селянам. Аналогічно поступив 61 колоніст в с. Юрківці, 82 – в с. Топорівка і т.п.

Пізніше був виданий спеціальний закон, який забороняв румунським колоністам продавати землю українському населенню. Колоніст міг продати землю тільки румунові, який зобов'язувався таки осісти на цій землі й берегти законні обмеження щодо цієї землі. Якщо такий продаж і відбувався, то його вважали не законним, а держава забирала землю від українця без повернення покупної ціни. Проте румунські колоністи не дотримувались цього закону й продавали землю українським селянам тимчасово, а після 10 років записували продаж в грунтові книги.

Великі земельні запаси було залишено для колонізаційної мети. Але після повного провалу цього задуму ці запаси передали у володіння держави і з ними в подальшому велися різні спекуляції.

Таким чином, друга земельна реформа на Буковині не тільки не дала бажаних успіхів, а навіть загострила економічну кризу на цій території. Так у 1910 - 1911 pp. тут було 2,4 млн. голів великої рогатої худоби, 0,58 – голів коней, 1,7 – свиней, 3,62 – овець; а у 1935 р. – 1,82 млн. великої рогатої худоби, 0,57 – коней, 1,08 – свиней і 3,0 – овець. Внаслідок цього знизився життєвий рівень населення. Такий стан тривав аж до кінця румунської окупації Буковини 1940 р.

Своїм просторовим та географічним положенням Буковина ніколи не становила окремої самостійної одиниці. Упродовж століть вона входила до складу чи була залежною від державних формацій, на границі яких була розташована. Тому й історія Буковини складається з окремих періодів, визначених державною суверенністю народів, що володіли цією землею. Становлячи частину різних держав, Буковина майже завжди трактувалася як окрема адміністративно-політична одиниця, яка з плином часу набирала різних специфічних форм. Тільки під цим кутом можна розглядати Буковину як окрему історичну одиницю, що мала притаманний їй устрій, окрему, і до певної міри відмінну від інших, управу. Тут в інших умовах розвивалося культурне, соціальне, економічне і релігійне життя. Відокремленість Буковини викликана, в першу чергу, зовнішніми факторами, бо своєю внутрішньою побудовою вона постійно тяжіла до українського материка і завжди почувала себе духовно зв'язаною з ним.

Новий етап земельних перетворень на Буковині розпочався 2 серпня 1940 p., коли VII сесією Верховної Ради СРСР було створено Чернівецьку область у складі УРСР_? до Північної Буковини приєднали частину Хотинського повіту та Герцаївський район. Разом із створенням Чернівецької області було проведено й адміністративну реформу і визначено райони: Заставнецький, Кіцманський, Садгірський (Садогурський), Вашківський, Вижницький, Путильський, Сторожинецький, Глибоцький (Глібіцький), Чернівецький – сільський. Крім цього, в Північній Бесарабії створено райони: Хотинський, Сокирянський (Секурянський), Кельменецький, Новоселицький та Герцаївський (Герцівський).

Разом з політично-адміністративною реформою відбулися зміни і в економічній галузі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1940 р. проведено націоналізацію землі і майна. Президія Верховної Ради постановила:

1. Встановити, що з 28 червня 1940 р. вся земля з її надрами, лісами і водами на території північної частини Буковини є державною власністю, тобто всенародним добром.

2. Доручити Раді Народних Комісарів Української РСР негайно провести в життя на території північної частини Буко­вини всі заходи, пов'язані з передачею землі трудящим селянам у безстрокове і безплатне користування..."

На підставі цього указу на Буковині було націоналізовано 1191 тис. га землі, з яких 113 тис. га лісу забрано від дідичів і православного релігійного фонду. Частину земель (31,5 тис. га) призначено безземельним селянам і 35,0 тис. га – для збільшення наділів. Проте розподіл земель серед селян не відбувся, оскільки швидко було організовано колгоспи і радгоспи. Так у червні 1941 р. вже існувало 63 сільськогосподарські артілі.

Протягом цього короткого – першого радянського – періоду Буковину було поділено приблизно за етнографічним принципом на дві частини: північну – з центром у м. Чернівці та півмільйонним населенням приєднано до УРСР; південну – з 4.9 тис. kb. km. і 300 тисячами населення, що залишилися в Румунії.

Міжнародне визнання Північної Буковини за УРСР мало місце на підставі Паризького договору з сателітами Німеччини від 10 лютого 1947 р. Паризька конференція миру підтвердила кордон між СРСР і Румунією таким, яким він був встановлений між цими двома державами 28 червня 1940 р.

Тому після Великої Вітчизняної війни розпочинається період зміни земельних відносин на Буковині в напрямі колективізації землі. На 1 травня 1950 р. 96% селянських господарств, які нараховували 98,7 % орної землі, перебувало в колгоспах. Для їхнього обслуговування було створено 16 МТС. Маєтки поміщиків та релігійного фонду перетворено в радгоспи.

До 1920 рр. були певні відмінності у земельному устрої Галичини, Волині й Полісся, на Холмщині й Підляшші. З включенням їх до складу Польщі, влада взяла оборот землею під свій контроль. Розпорядження Ради Міністрів Польщі з 1 вересня 1919 року нормувало оборот дідичівською земельною власністю, постановивши вимогу, щоб купівлю навіть найменшої ділянки дідичівської землі затверджували польські земельні установи. З цією метою в Галичині 1920 р. були ліквідовані повітові земельні комісії, в яких були представлені українські товариства „Сільських Господар”, і створено у Варшаві головний Земельний уряд ( пізніше перетворений на Міністерство земельної реформи ) та окружні й повітові земельні уряди, які скасовані 1 січня 1934 р., передавши їх компетенції політичній владі, Створення цих урядів мало на меті суворим урядовим контролем не допустити переходу дідичівської землі в не польські руки. Польський Конституційний Сойм 15 липня 1920 р. схвалив закон, який першість купівлі дідичівської землі визнав за фільварковою обслугою, безземельними й малоземельними, що втратили працю через парцеляцію, і за власниками господарств розміром до 2 га з тією самою або суміжних громад. Виданий польським урядом закон про земельну реформу з 28 грудня 1925 р. який діяв до початку Другої світової війни, на практиці дуже обмежував набування землі українськими селянами. За даними перепису 1939 р. в Західній Україні у сільському господарстві було зайнято 75,6 % населення. Близько двох тисяч великих землевласників володіли понад 1 тисяч га землі. Водночас 50% усіх селянських господарств мали не більше двох гектарів кожне. У Північній Буковині, де збереглося поміщицьке землеволодіння, селяни обкладалися численними податками: державними, повітовими, сільськими. Стягувався податок за проїзд шляхами, на в’їзд до міста, за користування пасовиськами тощо. Податки забирали майже весь прибуток селянських господарств. У Закарпатській Україні поміщикам належало втричі більше землі, ніж її мали селянські господарства.

Після об’єднання Західної України з УРСР радянська влада оголосила про експропріацію польських землевласників і прагнення розподілити між селянами їхні землі. Проте згодом стало відомо, що землі, вилучені у польських землевласників і „передані” найбіднішим селянам, підлягали колективізації. До кінця 1939 року було конфісковано й перерозподілено понад 2 млн. га землі бідняцькі господарства звільнилися від сплати податків. У тяжкому становищі опинилися заможно-середняцькі верстви селянства. Вони сплачували різні податки, які встановлювались радянською владою. Ліквідовувалися безліч сільськогосподарських кооперативів, частина із них удержавлювалася.

У 1940 році примусовими методами організовуються перші колгоспи. У такий спосіб до середини 1941року було колективізовано близько 13% селянських господарств.

Число колгоспів в Україні у вказаний період досягло 39653. Пересічно на один колгосп припадало до 1300 га і понад 150 дворів. Колгоспи і радгоспи фактично були монополістами на володіння товарними сільськогосподарськими землями, форму господарювання та працю селян (а практично – робочу силу) в кожному конкретному селі. До того ж, селянин був позбавлений права ефективно займатися хліборобською працею у підсобних господарствах, які формально вважалися їх індивідуальною власністю. В цілому в українському селі виявлялася руїна. Про її суть та прояви лаконічно, але досить об’єктивно описав В.Петров. Зокрема, він визначив, що „по деяких селах Київщини, за розпорядженням влади, там, де місцеве населення частково лишилося, жоден господар не був залишений в своїй хаті і на землі своєї садиби. „Пролетаризований селянин” не повинен був жити в своїй з діда – прадіда власній хаті. Почуття власності зв’язок з місцем викорінювалося послідовно і вщент”