3. Селянство України в умовах панування Австрійської, Угорської та Російської імперій.

Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів шляхту орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан. державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського (1651 р.) договорів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинш, оренди грошима, зерном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Богдана Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.

Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів. Він прагнув полегшити становище селян, зменшити гостроту соціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося виконувати панщину, не визначався характер і обсяг робіт. Відробіткова рента замінювалася грошовим чиншем.

Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою «дідичних панів», не визнавали розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки.

Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 р.). Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд королівщині належало близько 1500 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква – 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького – складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, а на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Аграрна політика Богдана Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослідовність, були створені умови за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.

Зміни в поземельних відносинах були затверджені в «Березневих статтях» 1654 р. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської, пізніше Російської держави.

Ті зміни, які намітилися в суспільному ладі України в роки визвольної війни, знайшли своє завершення у другій половині XVII –XVIIІ ст. Землі, що належали польській шляхті перейшли у державну власність. Тут знаходилися «вільні військові» або ратушні села, мешканці яких – посполиті селяни були залежні тільки від держави. Після 1654 р. правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни працею. При бажанні можна було перейти з одного стану в інший. Ще за Хмельницького в правовому становищі селянства відбуваються істотні зміни. Так, повертаючи землі монастирям, гетьман видає універсали, якими затверджується не тільки право володіння землею а й «звикне послушанство» селян під яким розумілося виконання ними повинностей на користь монастирів. Одночасно універсалами гетьманів почалася роздача державних земель козацькій старшині, універсали підтверджувалися указами царського уряду. Ці нормативні акти зобов'язували селян віддавати власнику, на землі якого вони проживали, частину врожаю або сплачувати податок, який мав назву «чинш». Крім того, селяни виконували повинності на користь власника і возили дрова, косили сіно, тощо. У 1701 р. Мазепа видав універсал, яким вводилася дводенна панщина для посполитих селян. Селяни повинні були віддавати панам частину врожаю, худоби, птиці, тощо. На них лежав також обов'язок сплачувати державний податок поетапно, який йшов на утримання війська і який можна було сплачувати як грошима, так і продуктами. Конкретної одиниці оподаткування не існувало, в частині полків брали податки від землі, в інших – від кількості худоби. На користь гетьманської адміністрації збирали «показанщину» (податок на виробництво горілки), тютюнову десятину, мито від продажу горілки. Великі прибутки давало мито від продажу дьогтю, тютюну, тощо.

У XVIII ст. зростає залежність селян від панів збільшуються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Панщина на Лівобережжі для окремих категорій селян досягла вже п’яти і більше днів на тиждень. На Правобережжі та в Слобідській Україні панщина також становила 4-5 днів на тиждень. Натуральний оброк все частіше замінюється на грошовий.

У 20-ті рр. XVIII ст. було дозволено поміщикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи і на поселення в Сибір, а також віддавати їх в рекрути.

Були прийняті заходи щодо обмеження переходів селян У 1721 р. універсал І. Скоропадського наказував не допускати селянських переходів. У 1739 р. генеральна військова канцелярія, під приводом запобігання втеч селян за кордон, заборонила їхнє переселення на інші землі. 22 квітня 1760 р. гетьман К. Розумовський видає універсал, за яким селянам дозволялося переходити на інше місце тільки у тому випадку, якщо вони мали письмовий дозвіл від пана. При цьому все нерухоме майно селянина залишалося у землевласника. У 1763 р. цей універсал підтверджується царським указом. Фактично це було затвердженням кріпосного права в Україні.

Після ліквідації у 1775 р. Запорозької Січі царизм юридично оформляє кріпацтво на терені України. Царським указом від 16 листопада 1781 р. козаків було переведено в розряд селян-однодворців, на яких було накладено подушний податок із забороною переселятися з місця на місце. Указом від 3 травня 1783 р. Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками на землях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне закріпачення селянства України. Встановлення кріпосного права позбавило селян особистої волі і будь-яких громадянських прав.

Наприкінці XVIII ст. царський уряд розповсюдив кріпацтво і на південні землі України, де селяни втратили право переходу у 1796 р. В часи Павла І широко практикувалось перетворення державних селян в кріпосних. Тільки в Україні у власність поміщиків було передано 150 тис. державних селян.

Таким чином, на початок XIX ст. кріпосні селяни становили 40% населення України, що входило до Російської імперії.

Указами 1800, 1804, 1808, 1828 рр. завершується юридичне закріпачення селян України. Напередодні селянської реформи 1861 р. в руках поміщиків зосереджувалось понад 70% усієї землі та біля 60% загальної чисельності селян.

Власністю поміщика був і селянин. Поміщик міг робити з селянином все, що йому заманеться: перевести на інше місце, продати разом з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, подарувати, заслати до Сибіру.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина, яка доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами, селяни мусили возити поміщикам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати шляхи, мости, збирати ягоди, гриби, тощо. У багатьох маєтках були заводи та фабрики де вони працювали або по закінченні сільських робіт або постійно. Працювали також жінки й діти. В таких умовах поміщика вже не цікавило власне господарство селянина, йому був потрібен робітник, який міг віддавати панській праці весь час. Наслідком цього збільшується кількість селян, які не мали робочої худоби і тих, що взагалі не мали власного господарства й діставали від поміщика «місячне» утримання. В 1840-х рр. на Лівобережній Україні було близько 25% таких «місячників».

Закріпаченим у І пол. XIX ст. залишалось і селянство західноукраїнських земель (Галичина, Буковина, Закарпаття), які входили до Австрійської імперії. І тут поміщики мали повну владу над сільською громадою і селянами. Хоча поміщик по своєму бажанню не міг позбавити селянина його наділу, проте селянин був лише «державцем», а не власником цього наділу. Він жив і працював на землі, але не міг продати свій наділ, поділити його і передати своїм спадкоємцям.

Габсбурги-реформатори прагнули покращити стан селянства. Цьому сприяли законодавчі акти австрійського уряду 1772-1790-х рр., в яких визначені певні полегшення для галицького селянства. Найважливішими з них були такі: 1 – зменшення максимальної панщини до трьох днів на тиждень і 36 днів на рік із розрахунку на одне селянське господарство зі зменшенням її розміру для бідніших груп селян; 2 – сувора заборона будь-яких додаткових повинностей поза встановленою панщиною; 3 – створення кадастру та забезпечення селян правом володіти тими ділянками, які вони на той час утримували й обробляли; 4 – організація сіл у громади, які вибирали своїх офіційних осіб; 5 – надання певних прав таких, як право одружитися без дозволу пана й право оскаржувати рішення землевласника та позивати його в органах державної адміністрації.

Вказані реформи носили обмежений характер. Селянин не будучи вже більше у формально-юридичному сенсі кріпаком і далі залишався «спадково прикріпленим» до домінії (поміщицького маєтку). Окрім права на безплатну селянську працю домінія зберегла за собою важливі прерогативи адміністративного, судового та податкового характеру. Після смерті Йосифа ІІ у 1790 р., з початком затяжних воєн проти Франції, дальші реформи були перервані. Консервативний уряд після наполеонівського періоду робив адміністративну практику співчутливішою до поміщицьких інтересів. Однак, галицькі селяни стали «принаймні предметом права, а не як колись (під старим польським режимом) поза будь-яким правом».

Австрійський уряд раніше ніж російський пішов на проведення аграрної реформи. Вона була проголошена у 1848 р., їй притаманні як позитивні так і негативні наслідки. З одного боку вона звільнила селян від кріпосної залежності і скасувала панщину за викуп, з іншого боку ліквідувала сервітутне право, позбавила селян користування громадськими землями (головним чином лісами та пасовищами), захопленими раніше поміщиками, а тепер проголошеними їхньою власністю. Багато безземельних і малоземельних селян були звільнені без землі і попали в кабальну залежність від поміщиків. Ряд законодавчих актів спрямованих на полегшення становища селян австрійський уряд прийняв у другій половині XIX ст. Це у значній мірі було зумовлено тим що середина XIX ст. в Австрійській імперії відзначилась численними виступами буковинських та закарпатських селян, які змусили правлячі кола піти на поступки. Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та бажаючи відколоти селян від революційного табору офіційна влада пішла на скасування кріпосного права у Галичині, воно було скасоване в квітні 1848 р. – майже на п’ять місяців раніше ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської реформи зводилась до трьох положень: 1 – ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; 2 – наділення селян землею, яка переходить у їх власність; 3 – сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.

Формально селяни повинні були зберегти за собою ті землі, якими користувались до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще й прирізано частину селянських земель. В руках поміщиків у Східній Галичині опинилось 44% земельної площі, у Буковині – 54% Закарпатті – 70%. Селянська реформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів і пасовищ, за користування якими у пореформений період селяни мусили сплачувати визначену поміщиками ціну. На практиці це означало, що юридично вільний селянин фактично потрапляв в економічне кріпацтво. Суттєво підірвала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Щорічні селянські платежі за «визволення» у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Показово, що навіть у цьому питанні виявилася імперська дискримінація, галицький селянин сплачував суму утричі більшу ніж чеський, і в п'ять разів більшу, ніж німецький.

Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання та ін.) – це сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу, започаткувало новий політичний етап боротьби населення Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне та національне визволення, відкривало шлях до повільної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичні рейки.

У першій пол. XIX ст. сільське господарство у Східній Україні було базовим сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. Цe зумовлювалося тим, що саме в аграрній сфері знаходився основний засіб виробництва – земля, що перебувала в руках поміщиків, і основна виробнича сила – залежне від феодала чи держави селянство.

У вказаний період в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Роси воно становило близько 75% землі, а в тих, які були у складі Австрійської імперії, близько 90%. Поміщицькі господарства занепадали, що виявлялося у скороченні їх кількості, посиленні експлуатації селян, низькому рівні організації праці, технологічному застої, неефективному господарюванні, зниженні прибутків. Про прогресуючий занепад поміщицьких господарств свідчить і зростання заборгованості поміщиків державі, яка в першій половині XIX ст. становила понад 83 млн. крб., в результаті наприкінці 50-х рр. поміщиками було оформлено під заставу 24% маєтків України.

Для розвитку аграрних відносин у першій половині XIX ст. характерне посилення експлуатації селян. Селянство поділялось на дві основні групи – поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян, а в західноукраїнських землях – монастирських).

Основними формами експлуатації селян були відробіткова, грошова і натуральна рента. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, насправді вона становила, як правило, 4-6 днів на тиждень. До того ж селянами відроблялись і додаткові повинності (будівельні дні, підвідні та ін.) та сплачувались натуральні та грошові оброки.

Основною формою експлуатації державних селян була грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав, незважаючи на це, їхнє правове становище було кращим ніж становище кріпаків. Державні селяни були особисто вільними користувалися казенною землею.

Важким тягарем лягло на них рішення про створення військових поселень, які формувалися здебільшого в Україні. У 1817 р. одинадцять кавалерійських і три піхотних полки у формі військових поселень були розміщені у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на Півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, в яких проживало до двадцяти тисяч селян.

Державні селяни набували статусу військових поселенців, їхнє життя жорстоко регламентувалося. У військових поселеннях муштра поєднувалась з роботою на землі. Усе життя селянина тут було під доглядом військового начальства, кожен крок поселенця був регламентований. Навіть одруження відбувалося за наказом начальства. Хлопчиків з 7 років забирали до шкіл «кантоністів». За найменшу провину поселенців жорстоко карали.

У 1837-1841 рр. міністр державних маєтностей граф Кисельов провів реформу управління державними селянами, за реформою ці селяни одержали право обирати органи самоврядування на рівні села та волості. Реформа дещо полегшила становище державних селян. Так, збільшилися їхні земельні наділи, державний податок змінявся на поземельний промисловий податок, у майбутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду.

Щоб більше закабалити селян поміщики переводили їх на місячину поселяли в бараках, змушували виконувати безперервну панщину і платили їм лише місячним пайком і одягом.

Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами, селяни мусили возити поміщикам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати шляхи, мости, збирати ягоди, гриби, тощо. Надзвичайно тяжким видом панщини була праця на поміщицьких промислових підприємствах, крім того кріпаки мали сплачувати податки державі.

У відповідь на невдоволення селян-кріпаків своїм становищем царський уряд вирішив провести інвентарну реформу, згідно з «Інвентарними правилами», затвердженими у 1847-1848 рр. в Київській, Волинській, Подільській губерніях було введено «нвенташ» - описи поміщицьких маєтків, на основі інвентарів були визначені розміри земельних наділів кріпаків і встановлювалися розміри панщини та інші повинності. Земля, якою користувалися селяни, залишалася в їхньому вічному користуванні, панщина встановлювалася в розмірі трьох днів для чоловіка, одного дня для жінки, всі інші види повинностей скасовувалися. Заборонялося використовувати жінок на важкій праці. Обмежувалася сваволя поміщиків щодо шлюбу селян, здачі в рекрути, відправки до Сибіру.

«Інвентарні правила» внесли певний контроль за діяльністю поміщиків, визначили межу поміщицької влади, та вже у грудні 1848 р. були зроблені доповнення до інвентарних правил, які звели нанівець проголошене реформою.

Страждали селяни ще й від прогресуючого процесу обезземелення, який підривав їхні господарства. Якщо за підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім’і необхідно було мати не менше 5 дес. на ревізьку душу, то фактично цей показник в середньому по Україні становив від 1,2 до 3 дес.

На ефективність сільськогосподарського виробництва у першій половині XIX ст. суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. Землю обробляли тими ж знаряддями, що і у XVII-XVIII ст. – плугом ралом, сохою, серпом, косою. До того ж навіть цього традиційного реманенту не вистачало – у 1883 р. на 100 ревізьких душ припадало не більше двох плугів. Такими ж як і у попередні століття залишились і системи обробітку землі, класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система – на Півдні, комбінація цих двох систем – на Лівобережжі.

Отже у першій половині XIX ст. в аграрному секторі України відбувалася поступова руйнація натурального господарства та перехід господарської діяльності на рейки товарності та підприємництва. При цьому характерною рисою розвитку аграрних відносин цього періоду були: а) нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво (на півдні та правобережжі існували великі, на Лівобережжі дрібнопомісні поміщицькі господарства); б) поступово у товарне виробництво втягувалися і селянські господарства, що стимулювало поглиблення майнової диференціації селянства (формувалася заможна селянська верхівка представники якої володіли або ж орендували 100 і більше десятин землі); в) розширилась сфера застосування вільної праці, поглибилась галузева спеціалізація, в окремих господарствах дедалі помітнішими стали часткові агротехнічні зрушення.

Таким чином, розвиток сільського господарства українських земель у першій половині XIX століття визначили такі тенденції:

• домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані;

• посилення експлуатації селянства його майнова диференціація;

• застосування застарілих способів і засобів ведення господарства;

• поява в аграрному секторі надлишків робочої сили;

• руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.

Усі ці тенденції становили суть і зміст двох суперечливих, але взаємозв'язаних процесів кризи занепаду, але домінування старих феодальних відносин і структур зародження, становлення та формування у рамках феодалізму товарного виробництва.

Разом з тим відбувалося становлення української моделі господарювання. На всіх українських землях й характерною рисою ставали товарно-грошові відносини, які призводили до поглиблення майнової диференціації селянства. Майнова нерівність більш виявлялася серед державних оброчних селян Лівобережної та Південної України. Селяни-власники Катеринославської губернії зосередили в своїх руках 18% загальної кількості приватної землі. Структура господарств державних селян, козаків Полтавської та Харківської губерній у 1836 р. характеризувалися такими даними: 15,7% не мали землі, 25,6% - мали лише садиби 4,4% - займалися ремеслом, 53,4% - володіли землею. Серед державних селян Правобережної України 15% селян були безземельними. Малоземельні та безземельні селяни наймалися до заможних. Частина селян орендувала землю віддаючи третину або половину врожаю. Заможна верхівка орендувала також казенні млини, ґуральні, ярмаркові та базарні площі, пасіки, рибні стави.

Царський уряд своїми указами сприяв зміцненню заможної верхівки селян. У 1801 р. державні селяни зрівнялися у правах з купцями і міськими жителями на придбання незаселених земель. У 1818 р. їм дозволили влаштовувати фабрики і заводи, в 1830 р. – розводити сади, городи на громадській землі розміром – 3 десятини. При переселенні на нові землі державні селяни отримували 30-60 дес. у селах і 25-40 на хуторах.

Процес розшарування відбувався і серед поміщицьких селян, їм дозволяли купувати землю на ім'я свого поміщика. Вони засновували підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, орендували і здавали в оренду землю, використовували найману працю. Проте землевласники могли в будь-який час забрати майно заможного кріпака. Важливими засобами збагачення селянської верхівки були лихварство, підприємництво, чумакування, збут товарів на ярмарках, базарах. З їхнього середовища виростали великі промисловці-підриємці.

Подібні процеси мали місце й на західноукраїнських землях, у Східній Галичині за переписом 1847-1859 рр. структура селянських господарств мала такий вигляд: повні селяни, які користувалися понад 20 моргами землі становили 8 3%; півселяни, які мали 10-20 моргів – 23,4%; чвертьселяни або піші, які «сиділи» на 2-10 моргах – 41,1%; загородники (до 2 моргів землі) – 27,2%.

Західноукраїнські землі (Східна Галичина, на території якої існувало десять округів: Золочівський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Тернопільський, Чортківський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський та східні частини Перемишльського і Сяноцького округів; Північна Буковина й Закарпаття) в 40-х роках XIX ст. продовжували перебувати у складі Габсбурзької імперії. Східна Галичина, загарбана Австрією внаслідок першого поділу Польщі у 1772 р. і населена переважно українцями (на відміну від польської Західної Галичини та Кракова), була частиною так званого королівства Галіції і Лодомерії з центром у Львові. Двома роками пізніше Австрія приєднала до себе ще й північну частину Молдавського володіння з містами Чернівці, Серет і Сучава, мотивуючи тим, що цей край раніше належав Галицькому князівству. Справді, це було колишнє Пониззя, яке лише у XIV ст. опинилося в руках молдавських господарів. Новий край, названий Буковиною, був заселений у північній частині українцями, а у південній – мішаним українсько-молдавсько-румунським населенням.

Оскільки українські землі у складі Австрійської імперії адміністративно не об'єднувалися, то Буковина з центром у Чернівцях входила на правах автономної округи до названого вище королівства. Закарпатська Україна адміністративне підпорядковувалася Угорському королівству з часів середньовіччя, а з XIX ст. лишалася в угорській частині імперії Габсбургів і перебувала під її безпосереднім адміністративним контролем. Отже, в минулому Закарпаття було ізольоване від інших українських материнських земель.

Українські землі у складі Австрійської імперії займали територію 70 тис. кв. км., на якій на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. чоловік, у тому числі 2,4 млн. українців, або 70 % усього населення, 600 тис. поляків, 300 тис. євреїв, жителів Інших національностей. Імперія Габсбургів на західноукраїн­ських землях проводила колоніальну політику. Спираючись на місцеву панівну верхівку, австрійська монархія надавала привілеї й переваги у Східній Галичині польській шляхті та магнатам, на Буковині – румунським, Закарпатті – угорським феодалам і за їхньою допомогою посилювала соціальне й національне гноблення, особливо селян.

Забезпечуючи необмежене панування феодалів і намагаючись перетворити західноукраїнські землі на ринок збуту, на аграрно-сировинний придаток західноєвропейських провінцій, уряд Австрії гальмував тут розвиток економіки і насамперед промисловості. У 1841 р. у Східній Галичині налічувалося всього 183 мануфактури, що становило 3,6 % їхньої загальної кількості в Австрії. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. Переважна частина міст, яких у Східній Галичині у 1846 р. налічувалося 41, була причетна до аграрних відносин і особливо не вирізнялася від великих сіл.

Західна Україна була аграрним краєм. Основною сферою економіки залишалося сільське господарство. Уся земля, як і раніше, поділялася на домінікальну (поміщицьку) і рустикальну (селянську). Більшість кращих земель належала поміщикам, державі, церкві. У Східній Галичині, де налічувалося 3,5 тис. сіл, у 1844 р. домінікальні землі становили майже, половину всього землекористування (понад 47%), рустикальні – близько 49 %, вільні (міських громад, вільних селян, церковних парафій) – 4%. Якщо на одне селянське господарство у 1847 – 1849 pp. припадало в середньому 8,9 морга (морг - 0,575 га), то на одне поміщицьке землеволодіння – 755 моргів.

Чисельність великих землевласників постійно зменшувалася, а розміри їхніх латифундій систематично зростали. Так, якщо в 1820 р. у Галичині налічувалося 8 500 великих землевласників із пересічним наділом 683 морги, то у 1859 р. кількість їх зменшилася до 4 500, але наділ збільшився в середньому до 1 185 моргів. Найбільші землеволодіння належали таким магнатам, як князі Любомирські, Радзівіли, Понятовські, Яблоновські, графам Замойським, Потоцьким, Лянцкоронським.

Одночасно зі зростанням землеволодіння магнатів скорочувалися розміри селянських наділів. Наприклад, у 1820 р. земельний наділ селянина в середньому становив 15 моргів, а у 1859 р. - близько 9, у 1900 р. – 4 морги. Внаслідок цього наприкінці XIX ст. більшість селян Східної Галичини мала наділи й значно менші за потреби прожиткового мінімуму, оскільки останній дорівнював наділу в 10 моргів. Це є переконливим свідченням того, що у суспільстві поглиблювався розподіл, в умовах якого багаті ставали ще багатшими, а бідні – біднішими. Значна частина багатого панства прагнула, як і рані­ше, проживати у великих містах і за кордоном, доручивши ведення своїх маєтків управителям або посесорам. Останні, як правило, основне джерело прибутків вбачали не в агротехнічних удосконаленнях, а у посиленні фізичної праці селян, експлуатації їх, що призводило до розорення і поміщиків, і селян, до деградації сільського господарства взагалі.

Занепад маєтків, викликаний кризою у сільському господарстві, спонукав польську шляхту шукати засобів поліпшення справ завдяки грошовим позичкам. З цією метою у 1841 р. було засновано Галицьке земельне кредитне товариство, а у наступному році – шляхетську ощадну касу. Але ці заходи бажаних результатів не дали.

Прагнучи збільшити доходи, поміщики вдавалися до визиску селян. За право користування убогими земельними наділами вони мусили відробляти у феодала панщину. Розмір її був неоднаковий у різних маєтках. Там, де було розвинуте зернове господарство, панщина становила 156 днів на рік з повного Лану, а у районах активного розведення тваринництва і лісових промислів – 12 днів. Проте в деяких селах, всупереч закону, ухваленому ще 1782 p., який обмежував панщину до 11 днів на рік, селян примушували відбувати її 5-6 днів на тиждень. Часу для ведення свого господарства не залишалося.

Крім панщини, селянин мусив платити данину натурою (зерном – "осип", десятиною від бджіл тощо), що становила в 40-х роках 10,8 %, а також здавати чинш (оброк з луків, худоби) – 6 % селянських повинностей.

Великим тягарем для селянства було право пропінації – феодальний привілей галицьких поміщиків, що спонукав до примусової купівлі селянами горілки в поміщиків. У Галичині на кожного мешканця віком понад 14 років припадало близько 14 літрів горілки на рік, тоді як м'яса – менш як 5 кг. Лише у 1848 р. право пропінації було відмінено.

Часто поміщик садовив на селянський наділ, уже зайнятий господарем, ще одного господаря, так званого підсадка. Так у с. Тлумачику Коломийської округи у 1847 р, на 136 селянських наділах було, крім їхніх основних господарів, ще 106 підсадків. І це було характерно для всієї Галичини.

Тиск поміщиків на селян, різне ставлення селянина до праці та втягування селянського господарства в товарно-грошові відносини посилювали процес диференціації селянства. У той час існували такі основні групи селян: 1) повні селяни, 2) півселяни, 3) чвертьселяни, 4) загородники, 5) комірники або халупники. Маєтки мали звичайно потребу в селянах, котрі всупереч іншим інтенсивніше працювали і, як наслідок, нерідко ставали поступово заможними, або повними. Водночас зростала кількість загородників з невеликими мізерними наділами під садибу, а також безземельних халупників.

Типовою фігурою галицького села був піший селянин, який мав чверть наділу. До надзвичайно строкатої групи входили селяни, що володіли наділами від 3 до 10 моргів.

Соціальна структура галицького села мала такі особливості: селяни, котрі користувалися наділом понад 20 моргів, або повні селяни, становили 8,4 % загальної кількості надільних селян; група, що користувалася 10-20 моргами, або півселяни, – 23,4 %; група, яка мала 3-10 моргів, або чвертьселяни, – 41,1%. У процесі обезземелення селян найшвидше зростала група тих, хто "сидів" на загородах площею близько 2 моргів.

Таким чином, у результаті зростання чисельності селян-загородників у середині XIX ст. більшість галицького селянства мала наділи менші від тих, що забезпечували прожитковий мінімум. Крім цього, низький агротехнічний рівень ведення селянського господарства не забезпечував потреби родини в продуктах харчування. Це змушувало селян йти на заробітки до панів за будь-яку плату, що її визначав великий землевласник. Так селянство потрапляло у щораз більшу залежність від земельної аристократії.

Слід зазначити, що Галичина поступово перетворювалася на країну, де домінуючим стало вирощування зернових і технічних культур. Так у 40-х роках XIX ст. Галичина давала зерна (ячмінь, жито, овес, пшениця) 13 %, льону-волокна - 23, конопель - 25, тютюну - 16 % загального виробництва цих культур. Значне місце відводилося картоплі. Ця культура займала не менш як 16 % усіх посівних площ, або 38 % від виробництва картоплі в усій Австрії. Вона була основною сировиною для ґуральництва, що слугувало для шляхти і держави одним :І найважливіших джерел доходу. Під впливом селянського повстання 1846 р. у Галичині угорський сейм поставив питання про обов'язковий викуп усіх феодальних повинностей. Проте до революції 1848 р. це питання, як і багато інших, не було розв'язане.

Березнева революція 1848 р. в Австрійській монархії стала поштовхом до проведення селянської реформи в західноукраїнських землях. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників стало цілком очевидним, що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в її маєтках, застаріли. "Панщина, – писав у 1811 р. один галицький поміщик, – шкодить і селянинові, і поміщикові. Селянинові тому, що зв'язує його ініціативу, поміщикові тому, що селянин погано на нього працює".

Відомо, що у 80-х роках XVIII ст. за правління Йосипа II в Галичині було вжито низку заходів, спрямованих на скасування кріпосного права. У рамках цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більш як три дні панщини на тиждень, або 156 днів на рік. Суть панщини полягала в по­винності селян обробляти поміщицькі землі (три дні на тиждень) за право користуватися своїми наділами. Крім цього, різко обмежувалися додаткові повинності. Закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, переходити на інші наділи, а також такі особисті свободи, як право одружуватися, надавати ім'я своїй дитині без дозволу пана, звертатися зі скаргами на свого пана до суду.

Безумовно, це були позитивні зміни. Галицький селян з того часу перестав бути якоюсь зневаженою, приниженою законом істотою. Тепер він став особою з відповідними правами, що опираються на закони. Проте це не означало, що реформи зрівняли селян з іншими категоріями людей. У багатьох відношеннях селянин залишався підвладним панові й залежав від нього. Та врешті-решт його становище змінилося на краще. Віднині з предмета особистої власності він стає особою, котра передає свій наділ у спадщину, вступає в орендні відносини й стосунки із землевласником, що регулюються законом. Вагомішим стає характер цих реформ, якщо згадати, що саме в період їхнього проведення російська імператриця Катерина ІІ віддавала у кріпацтво селян Лівобережної України.

Слід зазначити, що багато з цих реформ у Галичині наштовхнулося на нездоланні перешкоди. Можливості економічного розвитку Східної Галичини були надзвичайно обмеженими. До того ж економічна політика Відня ставила собі за мету зберегти сільськогосподарський характер східної частини імперії й стимулювати розвиток промисловості в таких західних провінціях, як Австрія та Богемія. Таким чином, Галичині була відведена роль постачальника продуктів харчування та сировини для розвиненіших західних провінцій імперії. Вона також слугувала ринком для готових товарів і фактично була внутрішньою колонією Австрійської імперії.

Реформи гальмувалися і з боку польської шляхти, котра не пропускала жодної можливості підірвати їх, оскільки була розлючена конфіскаціями своїх земель та зменшенням ролі в управлінні імперією. Опір нововведенням чинили й мадяри (угорці), котрі були незадоволені політикою централізації та онімечення, що її проводив Відень. Після смерті імператора Йосипа II (1790 р.) його наступники-правителі, особливо Франц І, продовжували відходити від позицій цісаря-реформа-тора. Характерно, що багато прогресивних перетворень щодо галицького селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво.

Одночасно з проведенням низки реформ у 80-х роках XVIII ст. продовжувала лишатися основна форма відносин землевласник - селянин - панщина, зокрема в окраїнних частинах імперії, у тому числі в Східній Галичині. Власне кажучи, цей ненависний пережиток кріпацтва і послужив основною причиною невдоволення галицьких селян.

Звістка про революцію 1848 р. у Відні й Будапешті донеслася до західноукраїнських земель, де блискавично поширився революційний рух. Селяни відмовлялися від панщини. Користуючись обстановкою, що склалася, польські патріоти, в основному шляхта, прагнули завоювати прихильність селян, щоб зміцнити свої позиції в Галичині. З цією метою вони спонукали інших шляхтичів добровільно згортати прокляту панщину. Та переважна частина шляхти їх не підтримала. Переляканий, щойно призначений губернатором східної провінції імперії, звернувся до імператора Фердинанда І з пропозицією взяти на себе ініціативу звільнення селян від повинностей. Він вважав, що це не лише б призвело до краху задумів поляків, але й створило б позитивний імідж Австрійській імперії.

Переконаний його аргументами, Фердинанд І 17 квітня 1848 р. видав Закон про скасування феодальних повинностей селян у Галичині. Щоб заспокоїти шляхту, віденський уряд одночасно оголосив, що держава компенсує поміщикам вартість втрачених селянських повинностей. Державна казна мала сплатити поміщикам близько двох третин вартості повинностей, а одна третина їх дорівнювала вартості скасованих "опікунських обов'язків" поміщиків. Проте в процесі матеріалізації цих рішень уряд переклав близько двох третин суми відшкодування на селянство. У.Законі від 17 квітня 1848 р. вказувалось: 1) панщинні й інші повинності скасовуються з 15 травня 1848 p.; 2) існуючі сервітути (громадські володіння) — ліси, пасовища, луки, водоймища тощо, якими селяни користувалися спільно з паном, залишаються недоторканими; 3) селяни, які забажають користуватись сервітутними правами, мають дава ти за це відповідну плату, що буде визначатися добровільною угодою між ними і поміщиками; 4) за втрату повинностей по­міщики звільняються від "опікунських обов'язків", зокрема до­помоги своїм нужденним підданим, витрат на лікування селян під час епідемії та їхньої худоби на випадок епізоотії тощо.

7 вересня 1848 р. майже на п'ять місяців пізніше Фердинанд І підписав Указ, яким заборонялась панщина в усіх частинах імперії. Цей Указ розширював Закон від 17 квітня 1848 р. деякими пунктами про права селян та їхні стосунки з поміщиками. Йшлося про те, що поміщики втрачали верховн, владу над селянами, котрі переставали бути їхніми підданими й оголошувалися громадянами держави. Це призвело до того, що селяни стали власниками земельних наділів. Було відмінено право поміщиків примушувати селян купувати в них алкогольні напої. Щодо сервітутних прав, то селяни зберігали лише право випасати худобу на толоці й стерні та збирати квіти в лісі, за все інше треба було платити поміщикам.

У цілому українські селяни схвалювали закони, які значною мірою відповідали їхнім інтересам, і були вдячні за це Габсбургам. розміри селянських наділів були невеликими, але 70 % із них все ж таки відповідали прожитковому мінімуму. Галиць­кий селянин став не лише володарем землі й своєї долі, а й справжнім чинником політики, освіти й культури, якого не можна було більше ігнорувати.

У Північній Буковині селяни за економічним становищем поділялися на 4 групи: заможні фрунташі, які користувався повним наділом 15-20 га 4,9%; середняки-міклаші – %; малоземельні-кодаші – 61,2%; безземельні халупники і комірники %. В окремих повітах Закарпатської України безземельні селяни становили 40-50% селянських дворів і лише селян користувалися 14-18 дес. землі. В західноукраїнському селі виник новий тип господаря – підприємець. За умов збереження перемінного землекористування при чергових переділах землі заможні селяни збільшували свої наділи. Окремі повні селяни мали 30-80 дес. землі, що призводило до утворення багатонадільних господарств. Такі господарства обов’язково використовували працю челяді. Це з основному були комірники, які були постійним резервом поденних робітників доміній.

У першій половині XIX ст.. господарство продовжувало набувати товарного підприємницького характеру. Головною ознакою цього панщинного господарства було виробництво заради грошей. Входження Буковини до складу Австрії було не лише зміною державної належності, а й внесло значні корективи у земельні відносини та соціальне життя.

Закріпачення селянства Буковини відбулося ще у складі Молдови, коли землі були захоплені князями, боярами. За користування землею селяни відбували повинності на їх користь. Землю від пана одержувала вся громада. Орні землі періодично розподілялися між окремими членами громади громадськими судами, що складалися з сільських старост і присяжних. У постійному користуванні окремих членів громади залишались тільки городи (левади) при їхніх хатах. Пасовища (толоки) теж були у спільному користуванні всієї громади під контролем тих самих громадських судів.

Враховуючи, що Буковину в ті часи вкривали великі масиви лісів, селяни до певного часу могли вільно користуватися ними, бо їхні власники, бояри і монастирі, були зацікавлені у викорчовуванні лісових ділянок.

З часу приєднання Буковини до Австрії першу було включено на правах округи (області) до Галіційської губернії. У складі Галичини вона пробула до 1849 p., коли було видано указ щодо створення з території Буковини окремого краю, який проіснував у складі Австро-Угорщини до 1918 р. З моменту приєднання Буковини до Галичини бояри добиваються встановлення тих самих кріпосницьких порядків, які були на той час в усій Галичині.

З приєднанням Буковини до Австрії сталися певні зміни в економіці цього краю. Буковина (Трансільванія) з побудовою нових шляхів зв'язується через Галичину і Семиграддя з економічно більш розвиненими краями імперії. Це мало безперечний вплив на зміну економічного життя, особливо розвиток сільського господарства. На цей час припадає швидке зростання населення краю. Так, якщо в рік приєднання Буковини до Австрії тут проживало близько 75 тис. чоловік, то в 1779 р. – уже понад 116 тис., у 1786 р. – більше 135 тис., а в 1800 р. – 190 тис. чоловік. Таким чином, за 25 років населення краю зросло більше, як у 2 рази. Збільшення відбувалось в основному за рахунок втікачів з Галичини від феодального гніту.

Проте становище селян і на Буковині було нелегким, бо над ними, крім панщини (необхідно було відпрацювати в пана до 700 нормо-днів на рік), лежав ще й тягар державних і панських податків та повинностей. Кріпосні селяни не хотіли миритись з таким становищем і широко використовували єдину допу­щену законом можливість – право вільного переходу. Переходи набрали масового характеру, руйнували селянські господарства, залишали панів без робочих рук, а держава не могли своєчасно одержувати встановлених податків. Існуючий етап непокоїв місцевих представників австрійського уряду. Військовий намісник Буковини генерал Енценберг у 1781 р. запропонував передати у постійне володіння селян землю, якою іони користувалися.

Австрійський уряд, на вимогу буковинського панства у 1786 р. видає цісарський патент (декрет) про обмеження прав переходу кріпаків. Переходити з одного місця на інше селянин міг тільки з дозволу свого пана, даючи на своє місце заміну. Але обмеженням переходу не можна було досягти мети, тому 24 лютого 1787 р. уряд видає декрет про те, що землі, якими в 1786 р. селяни користувалися з дозволу пана, мають перейти в їхнє постійне користування. Так утворилися селянські землі. Згідно з цим декретом пан не мав права приєднувати селянські землі до своїх. Селяни на цій землі жили, відробляли панщину, платили податки, але не могли її продавати, закладати, дарувати, заповідати своїм дітям без дозволу пана.

Декрет прискорив розпад сільської общини. У селах вже не відбувався щорічний перерозподіл земель. Пасовища і далі залишались у спільному користуванні всієї громади. Незважаючи на заборону і обмеження, селяни продовжували переходити з місця на місце. Так лише з одного села Беренчанка у 1809 р. залишило свої господарства 27 родин (109 осіб). Не останню роль у селянських переселеннях відіграло й те, що землеволодіння селян не були закріплені на місцевості і пани продовжували їх привласнювати.

Тяжкий кріпосний гніт, непосильна експлуатація селян призвели до селянських заворушень на Буковині у 1838 - 1848 pp. Це змусило уряд Австрії піти у 1848 р. на відповідні реформи земельних відносин і відміну кріпацтва в імперії. На Буковині починається так званий прусський шлях розвитку капіталізму у сільському господарстві. Земля стає товаром і концентрується у великих землевласників, майже 50% землеволодінь становили понад 100 га. Ними користувались 356 (0,5%) великих землевласників.

У загальну площу Північної Буковини включено Вижницький, Кіцманський, Серетський (зараз Глибоцький район), Сторожинецький і Чернівецький повіти. Разом з тим близько 60% селян володіли земельними ділянками близько 2 га.

Глибокий знавець аграрних відносин на західноукраїнських землях І. Франко вважав, що для гірських околиць 20 моргів землі (11,4 га) є тим мінімумом, нижче котрого селянська власність не повинна сходити.

Проте в одній з доповідних крайового управління до Міністерства землеробства за 1901 р. зазначалось, що серед господарств розміром від 3 до 5 га близько половини "мають дуже родючу землю і через це прибутки дорівнюють прибуткам середніх господарств". Це особливо стосується, селян у приміських селах, які на 2-5 га вирощували овочеві культури, займались садівництвом.

На Закарпатті в середині 40-х років XIX ст. налічувалось понад 660 сіл, в яких продовжував поглиблюватися процес зро­стання поміщицького землеволодіння, що призводило до скорочення селянських наділів. Якщо наприкінці XVIII ст. тут на один селянський двір припадало в середньому 3,6 гольда (2 га) орної землі, то упродовж першої половини XIX ст. селянське малоземелля посилилося, а площа поміщицької землі зросла на 20%. У 40-х роках XIX ст. в окремих повітах безземельні становили 45 - 50 % селянських дворів. Серед тих селян, що мали наділи, 80-90 % було безземельних (до 3/8 наділу на двір), 5-7 % – середніх (до 3/4 наділу) і лише 2-3 % – заможних (понад 7/8 наділу). Водночас у селянських господарствах ско­рочувалась і кількість худоби, особливо робочої.

Закарпатські селяни поділялися на три групи: приватні—• ті, що перебували у володінні поміщиків; державні (камеральні) – селяни державних маєтків; монастирські. Вільних селян – лібертинів – було дуже мало. Основну масу становили приватні селяни, котрі мусили відбувати панщину, норми якої весь час зростали. Крім панщини, селяни давали так звану велику дев'ятину від урожаю зернових і виноградників, малу дев'ятину (від худоби і бджіл), а також сплачували різні податки і відбували державні повинності.

У галузі землеробства пріоритетне місце посідало зернове господарство. Серед зернових культур найбільші площі займав овес - 46,4 %, за ним кукурудза - 28,5, суміш пшениці з житом - 15,8, пшениця - 6,7, інші культури - 2,6 %. У деяких місцевостях головне місце відводилося посівам кукурудзи, які становили серед зернових 71 %. Основними харчовими продуктами закарпатського селянина були кукурудза, овес і картопля. У поміщицьких господарствах переважно займалися виноградарством, а також культивували конюшину й люцерну.

На Закарпатті, як і в інших українських регіонах, поглиблювався процес товарності поміщицького господарства. Розширення її них посівів зернових, в основному пшениці, плантацій виноградників, удосконалення племінної роботи в тваринництві призводило до поліпшення переробки сільськогосподарської продукції. Зважаючи на це, значне місце посідає виноробство, ґуральництво, засновуються лісопильні заводи й підприємства гірничовидобувної промисловості. Частина поміщицьких господарств поступово стає багатогалузевою, в них впроваджується раціоналізація виробництва, ширше застосовується сільськогосподарська техніка та наймана праця. Внаслідок збільшення продажу зерна, худоби, горілки, вина й пива зростають грошові доходи, які становлять понад 60 %.

Посилення кріпосницького гніту спричиняло загострення класової боротьби на селі, яка проявлялася в різних формах: підпалювання поміщицьких маєтків, втечі, заворушення селян тощо. Найпоширенішою формою протесту була відмова цілих громад виконувати феодальні повинності. Так у 1843 р. у Русько-Довгопільській окрузі на Буковині 22 селянські громади відмовилися виконувати повинності, прогнали румунську панську адміністрацію ї захопили ліси й пасовища. Незважаючи на те, що керівників цієї акції, зокрема Лук'яна Кобилицю, було заарештовано й кинуто до в'язниці, у 1847 р. селянські заворушення вийшли за межі Русько-Довгопільської округи і поширилися по всій Буковині.

У 1846 р. у Галичині вибухнуло велике селянське повстання: селяни розгромили 474 панські двори і вбили 728 поміщиків, управителів та інших представників панської адміністрації. Хоч повстання жорстоко придушили, уряд змушений був піти на деякі поступки, зокрема селянам дозволили продавати свої наділи, передавати їх у спадщину і заставляти у розмірі до двох третин їхньої вартості. Але верховне право власності на ці наділи зберігалося за поміщиками й надалі. Крім цього, скасували помічні літні дні й підводну повинність, передбачалося деяке скорочення панщини, селянам надавалося право подавати скарги на поміщиків безпосередньо до окружних управлінь. Проте ці заходи не розв'язали найгострішої проблеми: не ліквідували ні малоземелля, ні панщини.

Закарпатське селянство не стояло осторонь боротьби за своє визволення. Розпочаті селянами в 30-х роках XIX ст. так звані холерні бунти змусили угорський уряд внести деякі зміни в їхнє становище. Селянам надавалося право переходу від одного поміщика до іншого за умови виконання всіх повинностей, сплати податків і боргів. Скасуванню підлягала частина другорядних натуральних повинностей, у тому числі й велика дев'ятина. Дещо була обмежена юрисдикція поміщика у сфері суду й скасовано його право фізично карати селян

Селянська реформа на Закарпатті мала свої особливості. У березні 1848 р. угорський сейм видав закон про загальне скасунання панщини в країні, у тому числі й на Закарпатті. Але від панщини була звільнена лише частина селян. Становище селян-орендарів, дворових селян не змінилося..

Отже, селянська реформа 1848 р. на західноукраїнських землях мала як позитивні, так і негативні наслідки. Найбільшим витягненням реформи для українців стало скасування панщини та впровадження конституційного правління. Проте вона зберегла поміщицьке землеволодіння, від якого певною мірою було відторгнуто частину землі, що стала пізніше селянськими наділами. Землеволодіння поміщиків розширилося за раху­нок сервітутів, які для селянського господарства мали важливе майново-економічне значення. Поміщики втратили необмежену владу над селянами, але зберегли землю як головну умову для економічної кабали позбулися права на феодальні повинності, але отримали за це істотну компенсацію за рахунок селян.

На початку XX ст. землі Галичини і Закарпаття, які перебували під владою Австрійської імперії, як і раніше, належали у своїй більшості поміщикам. У 1902 р. у Галичині 4 084 по міщики (0,68 %) мали 40,3 % загальної площі. Серед по .міщицьких володінь латифундії становили 85,1 %.

В 1895 p., на-Закарпатті 750 поміщиків, або 0,8 % землевласників володіли 45 % земельної площі. Лише в руках графа Ш. Бужейма зосереджувалося 203 тис. га, або 21% усіх земельних угідь.

У той самий час селянські господарства з ділянками до 2 га землі становили у Галичині 42,7 % і на Закарпатті — 51 %. В середньому на одне господарство в Галичині припадало 1 га, на Закарпатті — 0,75 га.

Селянська реформа 1848 p., яку мусив проводити австрійський уряд, завдала великого удару середньовічним пережиткам у господарстві й побуті селянина і впевнено сприяла розвитку капіталістичних відносин. Західноукраїнське селянство продовжувало і посилювало боротьбу за воє соціальне і національне визволення.

Лекція 3

РЕФОРМУВАННЯ АГРАРНИХ ВІДНОСИН в другій половині ХІХ – початку ХХ ст..

План

1. Реформа 19 лютого 1861 року та її наслідки для українського селянства.

2. Зародження української моделі сільськогосподарської кооперації.

3. Столипінська аграрна реформа.

4. Політика українських урядів в аграрній сфері у 1917 1920 рр.

5. Радянька аграрна політика 1917-1920 роках

1. Реформа 19 лютого 1861 року та її наслідки для українського селянства.

В середині XIX ст. антифеодальний селянський рух в Російській імперії посилився. Боротьба селянства показала панівному класу непевність його становища й підкреслила потребу в радикальних змінах у господарському побуті селянства. Імператор Олександр II був змушений визнати, що краще звільнити селян „згори”, ніж чекати, коли звільнення почнеться „знизу”.

Створений для підготовки реформи Таємний комітет на своєму засіданні в січні 1857 р. ухвалив негайно приступити до поступового звільнення селян. Для детальної розробки проектів реформи були створені в усіх губерніях Європейської Росії дворянські комітети. Керівництво підготовкою реформи було покладено на Таємний комітет. Для узгодження проектів губернських комітетів уряд створив так звані редакційні комісії.

В губернських комітетах повної згоди не було. Це пояснюється тим, що в кожній губернії поміщики поділялись на різні групи як за своїм майновим станом, так і за рівнем економічного розвитку своїх маєтків. Не було згоди й між поміщиками різних губерній і районів імперії. Коли постало питання про наділення селян землею, зараз же виявилась розбіжність в інтересах між поміщиками нечорноземних і чорноземних губерній. В нечорноземних губерніях основний доход поміщикам давали селянські промисли і податки, які сплачували селяни. Тому проекти поміщиків нечорноземних губерній передбачали обов’язкове наділення селян землею за викуп. Це дало б поміщикам можливість здобути грошові кошти, потрібні для організації господарства на капіталістичних засадах.

Поміщики чорноземного центру, навпаки, були зацікавлені в збереженні максимальної кількості дорогої там землі. Але одночасно їм невигідно було цілком обезземелити селян. Вони намагались прив’язати селян до клаптика землі. Цих поглядів додержувалась більшість українських поміщиків. Деякі з них навіть не погоджувались на передачу у власність селянам садибної землі. Були й такі, що квапились заздалегідь відібрати у селян землю; переносили селянські садиби з одних ділянок на гірші.

Особливо побоювались наділення селян землею поміщики Степової України. Якщо селяни дістануть чимало землі, міркували вони, то в такому разі дуже підвищиться ціна на робочі руки – на постійних робітників і поденників. Прагнучи утримати в своїх руках якомога більше, поміщики Степової України вимагали при скасуванні кріпацтва встановити для селян так званий тимчасово зобов’язаний стан.

Повного або часткового обезземелення вимагали й поміщики Правобережної України. Вони хотіли скоротити навіть ті наділи, які вже були скорочені під час інвентарної реформи 1848 р. Дворянство Правобережжя, як і дворяни інших губерній, домагалися права наділяти селян землею, коли мине перехідний період, на свій розсуд. Думкою про необхідність обезземелити селян або відвести їм малі наділи і перетворити у такий спосіб селянське господарство в придаток поміщицького господарства пройняті були й проекти багатьох лівобережних поміщиків.

Тільки найбільш далекоглядні поміщики, наприклад Г.Галаган, В.Тарновський, розуміли, що звільнення селянства без землі неминуче викличе обурення з його боку, небезпечне для поміщицької держави. Але переважна більшість дворянства не хотіла з цим рахуватись.

Після довгого зволікання 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав „Положення про селян” і маніфест. Крім того, були вироблені також місцеві „Положення” для окремих регіонів, у тому числі й для України. „Положення про селян. Що вийшли з кріпосної залежності”, торкалися двох найголовніших питань: 1)особистої залежності селян від поміщика й 2)поземельних відносин.

З моменту опублікування закону про реформу від 5 березня 1861 р. селяни здобували ряд громадянських прав – особистих і майнових. Вони могли укладати договори як з приватними особами, так і з державними установами, займатися торгівлею й промисловістю, володіти рухомою й нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: цивільних і кримінальних.

Крім того, селяни могли за власним бажанням брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші стани (в міщанство, купецтво), вступати до учбових закладів. Але хоч поміщицькі піддані й були оголошені „вільними”, вони лишились нижчим, податним станом. До укладення викупних угод з поміщиками селяни мали перебувати на становищі так званих тимчасово зобов’язаних і повинні були підлягати вотчинній владі поміщика. В тих місцевостях, де було общинне землеволодіння, на громаду покладався обов’язок так званої кругової поруки – відповідальність за своєчасні платежі її членів за землю. Навіть уклавши викупну угоду і ставши земельними власниками, селяни лишалися нерівноправними. Як такі, що належали до „нижчого стану”, вони сплачували подушний податок, відбували рекрутчину, не були вільні від фізичних покарань.

Селянські наділи. При скасуванні кріпосного права поміщики зберігали право власності на всі землі. Разом з тим вони зобов’язані були відвести селянину наділ. Але і селянин зобов’язувався у свою чергу взяти наділ. Розмір наділу визначався угодою між поміщиком і селянами. Селяни не мали права вимагати такого наділу, який перевищував би той, що його було визначено для даної місцевості, поміщики не мали права зменшувати наділ більше затвердженої норми. Норми наділів визначалися законом залежно від місцевості. Вони були меншими в місцевостях з більш розвинутим землеробством і більш родючими грунтами.

І навпаки, в районах малопродуктивного землеробства й малородючих земель наділи були більшими. На Україні, де поміщики хотіли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були дуже малі: від 3 до 6,5 десятин на одну душу до 3-4 десятин у лівобережних губерніях.

Реформа проводилась так, що поміщикам надавалися широкі можливості зменшувати селянські наділи й обмінювати кращі землі на гірші. Поміщики мали право переносити селянські садиби на інше місце, якщо це було йому вигідно. В селянський наділи не включались ліси. Поміщики переносили селянські садиби й примусово обмінювали селянські наділи, віднімали ліси, пасовища.

Поміщики Лівобережної Степової України відрізали в селян понад 2 млн. десятин землі (28%) загальної площі селянського землекористування. Насправді ж відрізки були ще більшими. В окремих місцевостях Степової України відрізки дорівнювали 50% і навіть 70% земель, якими користувались селяни дот реформи. Всього в Україні було обезземелено понад 440 тис. українських селян.

Дещо інакше проходила селянська реформа на Правобережній Україні. У 1863 р. тут вибухнуло польське повстання. В умовах боротьби з польським національно-визвольним рухом царський уряд, шукаючи підтримки в українських селян, пішов їм на деякі поступки. За законом від 30 липня 1863 р. селянам Правобережної України було повернуто всі відібрані у них після інвентарної реформи 1848 р. землі. Внаслідок цього селянські наділи тут дещо збільшились. Однак і тут залишилося багато малоземельних і безземельних селян.

„Тимчасово зобов’язаний стан” селян. Взаємини між поміщиками і селянами, що мали встановитися після скасування кріпацтва, а також розмір наділів фіксувалися в спеціальних документах – уставних грамотах. Вони складались на підставі „угоди” між поміщиком і селянами в присутності мирового посередника. Поміщик зобов’язувався відвести селянинові наділ тільки в постійне користування, залишаючи за собою право власника. Селянин, з свого боку, за користування наділом зобов`язаний був відбувати на користь поміщика повинності. Такий стан мав тримати доти, доки між селянином і поміщиком не буде укладено викупної угоди. До цього моменту селянин вважався тимчасово зобов’язаним, тобто залишався в феодальній залежності.

„Положення” передбачало дві форми повинностей – оброк і панщину. За садибу треба було сплачувати тільки грошовий оброк, а за користування польовим наділом – або оброк, або обробляти панщину. Панщину відбували чоловіки віком від 18 до 55 років і жінки від 17 до 50 років. За виконання повинностей відповідала в тих випадках, де існувало общинне землекористування, громада, а де подвірне –окреме господарство. Розмір оброку за садиби і за польовий наділ в різних регіонах України був неоднаковий.

Оскільки на Україні до реформи 1861 р. переважала панщина, більшість тимчасово зобов’язаних повинна була відбувати її. Розмір і порядок відбування панщини визначалися добровільною угодою, а якщо її не було – відповідним „Положенням”. За кожний душовий наділ селяни мали відробляти на рік 40 чоловічих і 30 жіночих днів. Причому селяни мусили виходити на роботу з своїм реманентом – як і за кріпацтва.

Отже, повинності тимчасово зобов`язаних селян майже не відрізнялись від повинностей за часів кріпацтва. Це була та сама грошова або відробіткова рента, тільки більш-менш унормована законом.

Внаслідок реформи 1861 р. частина селян зовсім не одержала землі, частина залишилась з карликовими наділами; наділи більшості селян були різко зменшені шляхом відрізків; значна частина селян дістала гірші за якістю землі в порівнянні з тими, якими володіла до реформи; нарешті з селян стягнули такий викуп, який часто перевищував доход з викупленої землі. Реформа була проведена так, що поміщицькі латифундії не тільки збереглись, але у багатьох випадках навіть збільшились, тобто залишалася недоторканою головна умова економічної залежності селян від поміщиків.

Слідом за скасуванням кріпацтва була проведена реформа державних селян. На Україні державні селяни становили 43,9% всього селянства і поділялись на багато груп. Ці групи часто різнилися одна від одної як з правового, так і економічного боку. Найближче до вільного нижчого стану населення стояли козаки Чернігівської й Полтавської губерній та колоністи Степової України. Козаки володіли на праві власності своїми землями, мали також ряд інших громадських прав, складали сільські громади з виборними головами іф т.ін. Козаків налічувалось близько 1 млн. Серед них була значна диференціація. Багато козаків було малоземельних.

Німецькі, чеські та інші колоністи, крім громадянських прав, користувались ще й значними пільгами. Вони платили казні оброчну подать значно меншу і одночасно володіли значно більшими наділами порівняно з іншими категоріями державних селян. Це були найчастіше власники господарств фермерського типу. В іншому становищі перебували чиншовики Правобережної України. Як за характером своїх господарств, так і за своїм побутом вони мало чим відрізнялись від кріпаків.

24 листопада 1866 р. вийшов указ про реформу державних селян. Внаслідок реформи становище державних селян стало кращим порівняно з колишніми кріпакамию. Найбільш сприятливі умови царський уряд створив для колоністів. Після реформи в користуванні колоністів Степової України перебувало понад 20% усієї надільної землі, хоч вони й становили тільки 11,7% загальної кількості селян. Колишні ж поміщицькі селяни, що становили 27,2% ревізьких душ, мали всього тільки 12, 9%. Таке становище колоністів посилювало капіталістичні тенденції в розвитку їхнього господарства.

У більшості українських губерній державні селяни одержали наділи майже вдвоє більші від середнього наділу кріпаків, а платежі були визначені для них порівняно менші. Розподіл наділів, проте, був дуже нерівномірний. У Подільській губернії, наприклад, кількість городників становила 13,9%, а зовсім безземельних – 3,8%. Таким чином, фактично безземельні становили майже 18% селянських дворів.

Царський указ 19 лютого 1861 р. виконав лише пасивну роль розкріпачення землі і селян. Звільнення селян у 1861р. в Росії не супроводжувалося піднесенням сільськогосподарського виробництва. Високі викупні платежі спричиняли нестачу капіталу у переважної більшості сільськогосподарських товаровиробників, внаслідок цього їх засоби і технології виробництв були досить примітивними, а отже, і низькопродуктивними. Досягнення агрономії і розвиток сільськогосподарської техніки залишалися поза фінансовими можливостями вчорашніх кріпаків. Виробництво гостро потребувало диверсифікації, більш інтенсивних методів господарювання, простішого і стабільного виходу на ринок. Занадто малі розміри власних земельних ділянок підштовхували селян шукати землю. Ситуація погіршувалася також у зв’язку із значним приростом сільського населення, що було безпосереднім результатом звільнення селян. Об’єктивно сільське господарство України, особливо в чорноземних регіонах, не потребувало такої великої кількості робочих рук. Залежність від поміщиків, яка ще залишалася, не були лише єдиними бідами українських селян. Ще одна болюча проблема крилася в самій організації сільського життя. Дійсно, в результаті реформи 1861р.селяни отримали можливість обробляти ту землю, на які й вони працювали і до реформи. Але отримали вони її не прямо, а через сільські общини (поземельні громади). Виникнення общин бере свій початок ще в ранній період кріпацтва, коли поміщики зрозуміли, що краще мати справу з селом в цілому, ніж з кожним селянином окремо. Община в цілому, а не окремі селяни, була суб’єктом оподаткування. Важлива функція общини полягала в розподілі і зборі податку відповідно до кількості „їдців” і розміру земельної ділянки. У середині общини існувала кругова порука за виплату податків і відпрацювання трудових повинностей її членами. Але община не мала ніяких прав на володіння, розподіл і перерозподіл землі, як і не була задіяною у місцевому управлінні і судочинстві. Виникнення общин в українських селах було викликане поширенням кріпацтва і його російських законів. Після реформи 1861р. общини стали з’являтися в Україні навіть там, де про них не знали раніше і зразу опинилися на перешкоді подальших організаційних перетворень, перш за все в густонаселених регіонах, якими характеризувалася Україна.

Суть проблеми полягає в тому, що земля, яка обробляється селянами, була поділена на дві частини: подвірне господарство( тобто навколо оселі, де сім’я мешкала) і общинну землю. Розмір останньої був об’єктом обговорення і періодичного розподілу. Індивідуальний пай селянської сім’ї в общинній землі весь час змінювався, тому що він залежав від загальної кількості членів общини. Коли діти одружувалися, землю доводилося ділити в обох місцях: навколо хати і в общині. Молода сім’я змушена була жити зі своїми батьками. Голова селянської ради не міг передати у спадщину земельний наділ чітко визначеного розміру. Селянські наділи ставали все меншими і меншими.

Общини намагалися досягти справедливого розподілу землі з урахуванням її якості, відстані від села та інших можливих переваг. Саме через це система перерозподілу значно ускладнилась. Одна сім’я, наприклад, могла отримати аж до 10 клаптиків землі, розміщених на відстані кількох верст один від одного. В деяких густонаселених селах чорноземних регіонів земельні клаптики були менше метра в ширину і до 200-300 метрів у довжину. На общинних землях від селян вимагали дотримуватися тієї ж самої сівозміни на кожному наділі. Це була низькопродуктивна дуже заплутана, але обов’язкова система. Поза будь-якими сумнівами виникла потреба невідкладної структурної трансформації сільського господарства. Селянам вкрай потрібно було компактне землекористування, незалежна сівозміна і підвищення рівня сільськогосподарських знань.

Дуже важливу роль у здісненні земельної реформи відіграв Селянський поземельний банк. Він був створений в 1882 р. в основному з метою надавати позики селянам для купівлі землі. Але обсяг операцій в банку був дуже незначний. Це пояснювалося селянською бідністю, високими процентами за кредит, дуже коротким терміном його повернення. В кінці минулого століття діяльність банку була значно реформована. Банк отримував дозвіл купляти землю за власний рахунок, а після цього перепродувати її селянам за вигідними для них цінами і на вигідних для них умовах. Для цього були виділені певні державні кошти. Купівельна активність селян почала зростати. Однак „земельний голод” не зник, не зважаючи на збільшення кількості фактів купівлі землі селянами.

Після його проголошення було ще майже сорок років поміщицько-кріпосницького протистояння і общинного «бродіння», перш ніж столипінська аграрна реформа запропонувала селянам шлях виходу з общини на власні земельні наділи і створення фермерських господарств.

Земля стала товаром. За 1863-1902 рр. було продано і куплено 25 млн. 600 тис. десятин землі. Купували землю селяни, купці, товариства. Колишні землевласники ставали чиновниками або представниками вільних професій.

Реформа 1861 р. не ліквідувала цілком конфлікту між капіталістичними і феодально-кріпосницькими залишками. Але скасувавши ряд феодальних прав поміщиків щодо селян реформа полегшила перехід від феодально-кріпосницького ладу до буржуазного. Після реформи розвиток капіталізму в Російській імперії пішов так швидко, що за кілька десятиліть відбулися такі перетворення, які в деяких країнах Європи зайняли цілі століття.

У пореформений час відбувалася боротьба між двома шляхами розвитку в сільському господарстві. Один із них – реформістський, він відбивав інтереси поміщиків і був аналогічний до того, що набрав типових форм у Прусії, які проявлялися у збереженні поміщицького землеволодіння і панщини. Цей тип господарювання передбачав поступове переростання поміщицького господарства на буржуазне при наявності політичної влади в руках великих землевласників і називався пруським шляхом. Він став для селян обтяжливим, оскільки вони перебували в залежності від великих землевласників.

Другий шлях - революційний, що означав перехід латифундій до власності селян і поступове утворення на їх основі фермерських господарств Цей шлях розвитку сільського господарства – американський. При ньому головним чинником у сільському господарстві ставав селянин, котрий поступово трансформувався на фермера Між цими двома шляхами розвитку капіталізму в аграрному виробництві в Російській імперії, у тому числі і в Україні, відбувалося гостре протистояння аж до жовтневих подій 1917 р..

Отже, розвиток аграрних відносин в Україні у пореформений період відбувався капіталістичним шляхом за наявності типу господарювання. Саме такий тип ведення сільського господарства став для України свого роду класичним.

Процес становлення аграрно-економічної концепції визначили С.Ю.Вітте та П.А.Столипін, які поглиблено займалися дослідженням стану справ у сільському господарстві, ана­лізували причини недоліків у ньому. Серед них: 1) селянська община; 2) високі орендні ціни на землю; 3) зрівнялівка між сільськими і міськи­ми жителями; 4) неможливість одержання землі окремими селянами; 5) зменшення обсягу позик Селянського банку; 6) труднощі впрова­дження технічних знань у сільське господарство й економіку в цілому. Крім того, вказує шляхи їх подолання. Всі ці питання викладені П. Столипіним у письмовому звіті царю Миколі II, який після ознайомлення з ним залишив резюме «Висловлені думки заслуговують на увагу».

Після скасування кріпаччини сільське господарство України, як і всієї Російської імперії, розвивалося капіталістичним шляхом. Проте розвиток капіталізму в сільському господарстві гальмувався наявністю кріпосницьких пережитків, особливо в поміщицьких землеволодіннях. Землевласники Східної України створювали з своїх маєтках економії, де була робоча худоба, землеробські знаряддя і змушували селян виконувати панщину. На західноукраїнських землях зберігалася фільваркова система. Швидкими темпами відбувалася товаризація великих поміщицьких господарств, які за кількістю проданої сільськогосподарської продукції і сировини займали панівне становище на внутрішньому і зовнішньому ринках. Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщицькі господарства зберігали натуральний характер і були слабо пов’язані з ринком.

2. Зародження української моделі сільськогосподарської кооперації

В розвитку людського суспільства вагоме місце належить сільськогос-подарському виробництву. Сам розвиток сільського господарства в значній мірі залежить від характеру політичної і економічної системи конкретної країни і відповідно визначає зміст та ставлення влади щодо аграрної політики. Він також залежить і від ґрунтовної економічної бази, знаходиться в діалектичній взаємодії з демографічними обставинами (співвідношенням сільськогосподарських і несільськогосподарських верств населення, кількістю працездатних, розподілення їх позначення одиниці галузях аграрного сектору і т. і.).

Термін „кооперації” походить від латинського слова cooperation, що означає співробітництво. В широкому значенні кооперація є об’єктивною основою функціонування суспільства, оскільки саме завдяки кооперативним зв’язкам воно не є механічною сумою індивідів, а цілісною органічною системою, що здатна ефективно розвиватися.

За визначенням відомого німецького фахівця в галузі кооперативного права Г.Мюнкнера, кооперативні принципи – це система абстрактних ідей, яку здобули кооперативи через власний практичний досвід, що вони є найсприйнятливішими керівними установками для тих, хто бажає утворити і підтримувати діяльність кооперативних товариств. За визначенням іншого вченого, відомого американського дослідника кооперації Девіда Бартона, принципи кооперації – це верховне правило керівництва, загальна основоположна істина, всебічний і універсальний порядок, що відображає особливі цілі та унікальність кооперативної форми бізнесу.

В загальному розумінні кооператив – це підприємство, яке належить і контролюється тими хто користується його послугами, причому результати його господарювання розділяються пропорційно структурі використання послуг

У світі найбільшого поширення отримали вісім типів кооперативів – постачальницькі, обслуговуючі, виробничі, переробні, збутові, фінансово-кредитні, соціально-обслуговуючі, управлінські.

На початку ХХ століття в країнах Західної Європи (Англії, Франції, Німеччини) виник кооперативний рух і з 70-х років в ХІХ столітті почав розвиватися в Україні, яка входила до складу Австро-Угорської та Російської імперії.

В Україні селянські організації з ознаками справжніх кооперативів з’явилися не відразу. освітній рівень українських селян був надто низьким, щоб вони зрозуміли суть закордонного досвіду. Тому дужу важлива роль в укоріненні кооперативних ідей на українському ґрунті належала окремим інтелектуальним ентузіастам. Як правило, вони були засновниками та членами добровільних сільськогосподарських товариств, хліборобських артілей або працювали в земствах. В доповнення до сприяння розвитку кооперативних ідей вони займалися організацією виробництва, збуту, переробки продукції, а також розповсюдженим серед селян знань щодо агрономії, селекції рослин і розведення тварин, ветеринарії та ін.

Хоча взаємодопомогу українських селян можна вважати вродженою, все ж таки спроби до більш організованих спільних дій були зроблені українськими селянами лиши після відміни кріпацтва у 1861 р. До цього їх підштовхнула виключна бідність, відсутність засобів виробництва, несприятливе ринкове оточення, неадекватність цін на сільськогосподарську та промислову продукцію. Традиційними для українських селян були такі форми співробітництва, як сусідська допомога у виконанні трудомістких сільськогосподарських робіт, купівля у складчину і спільне використання дорогого реманенту. Безумовно, що такі форми взаємодопомоги ще були дуже далекими від справжніх кооперативів, але все ж певний економічний інтерес згуртовував селян. Першими селянськими організаціями з ознаками справжніх кооперативів в Україні були споживчі і кредитні товариства. На початку 1870-х років існувало вже 20 споживчих товариств в Центральній, Східній та Південній Україні. Перше кредитне товариство було засноване у Полтаві в 1869 році.

Перше хліборобське кооперативне товариство виникло на півдні України, Херсонщині в 1894 році. Наприкінці 90-х років у 25 селах Херсонської губернії діяло 125 таких товариств, які об’єднали понад 3 тис. селян.

У Західній Україні початок кооперативного руху покладено у 1870-х роках організацією братських кас.

Кооперативна ініціатива активно розвивалася і в Західній Україні, в 1883 р. Перше споживче товариство у цьому регіоні почало свою діяльність у Львові з метою запобігти впливу посередників, що дорого коштували споживачам. Робота кооперативу була успішною, і завдяки цьому з часом товариство перетворилося в центр споживчої кооперації. Перші кредитні товариства з’явилися в західній Україні у 1894р., а у 1898р. був створений крайовий кредитний союз (Центробанк) – перше українське кооперативне об’єднання. Спеціальний закон, прийнятий у 1903р., вимагав обов’язкового самоконтролю і фінансової ревізії для кооперативних організацій, що зробила роботу кооперативів ефективнішою. В свою чергу це надало важливого імпульсу для розширення членства в існуючих кооперативах і сприяло виникненню нових. У 1910р. в Західній Україні вже було близько 320 споживчих товариств і понад 2 тисячі місцевих кредитних товариств.

З початку ХХ ст. в Галичині зростають різні союзи: „Сільський господар” – 1898р., Крайовий кредитовий союз – 1898р., у 1904р. Союз Мологарських Спілок, Союз для збуту худоби та інші. Всі вони допомагали селянам у збуті їхніх продуктів. З кооперативної організації „Народна Торгівля” у 1907р. утворюється торгова господарча Спілка. 1904 рік – це рік заснування Ревізійного Союзу українських кооперативів, що став організаційним центром українських кооперативів.

Перші кооперативи розвивалися слабо, бо населення до цього ще не було як слід підготовлене, адміністрація ставилась до них негативно і не було ще відповідних законів. В 1895 році в Україні було тільки 250 кооперативних товариств. І тільки в 1894 році був затверджений статут, за яким стали засновувати кооперативні товариства.

Значне пожвавлення кооперативного руху в Східній Україні відбулося в період здійснення аграрних реформ П.О.Столипіна. Цьому сприяло надання селянам права виходу із общини та активізація діяльності селянського поземельного банку, який мав в своєму розпорядженні 1 млн.800 тис. десятин надільної землі на продаж селянам, також банк одержав державний кредит у сумі 500 млн. крб.. для надання позик під заставу надільних земель.

Значення столипінської реформи у сільському господарстві полягає у фундаментальних змінах, що торкнулися самої суті аграрної проблеми:

• реформа усунула залежність селян від поміщиків, що не було зроблено навіть після формального звільнення у 1861р.;

• реформа підірвала патріархальний уклад життя селян як основу їх закостенілого консерватизму;

• реформа сприяла виникненню і формуванню міцних селянських господарств, які стали первинними структурними одиницями або серцевиною організаційної структури сільського господарства;

• реформа заклала підвалини державного регулювання ринкових відносин у сільському господарстві, враховуючи в першу чергу інтереси товарного виробництва.

Пожвавлений попит відразу підняв ціну на землю, зробивши вигідним її продаж для поміщиків. З метою заохочення купівлі землі селянами через банк, а також забезпечення доступності його послуг для менш заможних селян, уряд вдався до додаткових заходів. Було дозволено видавати безземельним селянам займи у розмірі усієї вартості землі, що ними куплялася, вводилося кредитування під заставу нерухомості і ще раз були знижені проценти за кредит. Це виявилося ефективним стимулом значного зростання купівельної активності селян. Дати можливість купити землю, а поміщикам отримати гроші, безперечно, було продуманою державною політикою, але коштувало царському уряду 140 млн. рублів протягом 1906-1916 рр.

Завдяки сприятливій державній політиці українські селяни масово залишали общини. Кількість сімей, що вийшла з общини на хутори і відруби за 1907-1916 рр. Становила близько півмільйона, або понад 15% їх загальної кількості. Це було значно вищим показником, ніж в цілому по Російській імперії. Пояснення цьому слід шукати в особливій гостроті земельної проблеми в густонаселених регіонах чужій для українських селян природі общини, їх нестримному потязі до господарської самостійності. І відбувалося це, незважаючи на те, що ціни на землю в Україні були значно вищими, ніж в інших регіонах імперії.

Отримуючи довгоочікувану землю в приватну власність, селяни обожествляли її. Їх природна турбота про землю не зникла за часів общинних порядків, але тепер результати їх дбайливого ставлення до землі належали тільки їм і їхнім дітям. В практичному плані це проявлялося у збільшенні асортименту вирощуваних сільськогосподарських культур, поголів’я худоби і птиці, прояві інтересу до технічних нововведень. Столипінська земельна реформа була одним із найефективніших стимулів зростання продуктивності сільського господарства в історії України. піднесення сільського господарства було основою розширення зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією. В структурі всього експорту Російської імперії продукція сільського господарства відігравала провідну роль. Наприклад, у 1913 р. продукція рослинництва (включаючи переробку) становила 58%, у тому числі зернові -40%, цукор і алкоголь -3%, продукція тваринництва -18% всього зовнішньоторгівельного обороту. Росія стала одним з провідних експортерів зерна в світі, захопивши 25% світового ринку пшениці, 66% ринку ячменю, 33% ринку вівса. Основними імпортерами російського зерна були Німеччина, Голландія, Великобританія, Італія та Франція. Російський сільськогосподарський експорт був втричі більшим за сільськогосподарський експорт, який в той час включав лише кофе, какао, чай та деякі екзотичні продукти.

Однак столипінська реформа залишилася незавершеною через вбивство її ініціатора, а невдовзі і початок першої світової війни. Досягнення довоєнного сільського господарства були лише частиною довгострокової програми, справжній потенціал якої так і залишався нерозкритим до кінця.

Тому, що час, відведений для реформи, був дуже коротким, кількість людей, на яких реформа вплинула, була занадто малою, вигоди від неї були дуже далеко у майбутньому, щоб змінити умови і світогляд більшості селян, а державі і економіці дати достатню кількість ефективних виробників, які б мали власну організацію.

Проведення столипінської реформи супроводжувалося певним зростанням соціальної напруженості у селі. Концентрація земельних ресурсів в оптимальних розмірах і зростання на цій основі соціальної значності певної частини селянства, безумовно, відбувалися за рахунок інших: якщо хтось вигравав – комусь приходилося і втрачати. Серед останніх була значна кількість селян, які втратили переваги від общинної знеособленості у землеволодінні, отримавши земельні наділи занадто малого розміру для забезпечення достатнього рівня доходів, і які змушені були з різних причин продавати свою землю. З метою зменшення соціальної напруги на селі, що була викликана аграрною реформою, уряд розробив і почав здійснювати спеціальну програму переселення селян, які бажали облаштуватися в малообжитих регіонах. Спеціальне законодавство дозволило селянам імігрувати до цілинних земель Сибіру, Середньої Азії та Далекого Сходу. Селянський поземельний банк розпочав видачу займів тим, хто бажав оселитися на нових землях. Державне фінансування програми переселення постійно збільшувалось. В регіонах переселення були також створені місцеві організації, що займалися виділенням земельних наділів і розселенням прибулих. Переважну більшість переселенців складали вихідці з України. Близько одного мільйона українських сімей переїхало до Сибіру у 1906-1912 рр.

Столипінська аграрна реформа мала визначальні економічні наслідки для сільського господарства:

- уряд визнав існуючу організаційну структуру сільського господарства, що базувалась на общинному землекористуванні, як недосконалу та невиправну консервативну і однозначно перестав її підтримувати;

- уряд чітко уявляв, хто і що зможе замінити цю дисфункціональну систему;

- бажані структурні зміни досягалися скоріше через заохочення і фінансову допомогу, ніж примусовими або іншими адміністративними методами стосовно до сільськогосподарських товаровиробників;

- спеціальна увага приділялась унікальній природі селянської сім’ї, що поєднувала в собі первинну виробничу і господарську одиницю.

Послугами Селянського поземельного банку користувалися не лише окремі селяни, а й групи хліборобів, які прагнули господарювати на кооперативних засадах. Це надало змогу швидкому зростанню сільськогосподарської кооперації, якщо на 1 січня 1902 р. в країні було 257 сільськогосподарських кооперативів, то на 1 січня 1915 р. їх становило 1500, з яких дві третини складали кредитно-кооперативні, а решта спеціалізовані, переважно тваринницького напрямку. Широкого розмаху набрала споживча кооперація. В 1912 р. у Харкові було створене „Споживче товариство півдня України”, яке прагнуло координувати дії низових організацій. У 1913 р. на Київщині було 900, на Поділлі – 600 споживчих товариств.

Багато сприяли розгортанню кооперативного руху В. Доманицький, М. Порш, В. Садовський, М. Левицький, виходили спеціальні журнали, наприклад „Наша Кооперація”, відбувалися кооперативні з’їзди. У кооперації боролися дві течії: одні кооператори хотіли влити українську кооперацію у загальноросійську, інші – обстоювали українську організацію.

Питання формування і утвердження української моделі сільськогосподарської кооперації по-різному розглядається вченими і політичними діячами України.

Кооперація, на думку відомого дослідника сільського господарства С.Л.Маслова була зовсім новою формою суспільно-господарської спільності трудящих. Її визначальними ознаками, на його думку, були добровільність, відсутність примусової праці, спільна згода, а метою об’єднання – задоволення господарських інтересів безпосередніх виробників.

Необхідність власної кооперативної системи обстоював відомий діяч української кооперації В.Доманицький.” Для українського народу існування своєї власної системи сільськогосподарської кооперації,- зазначав він, - є найперша передумова збагачення культури, національної свідомості, визволення. .

Прихильником споживчої кооперації був В.С.Козлов, який організував у Харкові кооперативну їдальню і маленьке підприємство із виготовлення фруктових соків. Разом з М.П.Балліним брав участь у міжнародному кооперативному конгресі у Парижі.

Відомий дослідник і водночас діяч українського кооперативного руху П.Пожарський вказав, що М.П.Баллін і В.С.Козлов були „апостолами української кооперації”.

Проблеми розвитку кооперативного руху в Україні широко висвітлені у книзі І.Витановича „Історія українського кооперативного руху” (1964), в якій виділено шість глав. У першій та другій главах аналізуються політичні та соціально-економічні передумови виникнення українського кооперативного руху. В третій главі розглядається розвиток кооперації в Україні від 1880 року у 1917-1920 рр., у п’ятій – його розвиток на основі нової економічної політики, у шостій – розгром кооперації в Україні у 30-х роках.

На основі конкретного фактологічного матеріалу показано, що головною підвалиною української кооперації від початку її виникнення було селянство. „Селянська маса, - синтезував І.Витанович, - складала більшість членства української кооперації, селянський елемент „надавав їй тон”.

Значну увагу І.Витанович приділив розвитку українського кооперативного руху у Східній Україні та західноукраїнських землях в 1921-1929 рр. перший аспект розглянуто у розділі „Руйнування кооперацій за „воєнного комунізму” й відбудова в роки непу”. Об’єктивно відзначається, що ліквідація кооперативного руху в Україні була результатом застосування урядом УРСР декретів Російської Федерації. Зокрема, вказано, що у серпні 1920 р. в Україні набрав силу декрет уряду РСФРР від 27 січня 1920 р. „Про об’єднання усіх видів кооперативних організацій”. В результаті цього ліквідовані кредитні сільськогосподарські товариства.

Корифей сільськогосподарської науки в Росії О.В.Чаянов вважав, що сільськогосподарська кооперація за своєю природою є формою самоорганізації селянських господарів, дрібних товаровиробників з метою задоволення власних економічних інтересів і соціальних потреб. Вона створюється добровільно, діє на принципах самоврядування і демократії. Сільськогосподарська кооперація створює великі господарські форми тільки в тих галузях селянської праці, де переваги великого виробництва над дрібними є найбільші, запроваджує на селі велике виробництво з усіма його перевагами над дрібним, з його можливостями машинізації праці, застосування покращених агрокультурних заходів тощо. До того ж, як зазначив О.В.Чаянов, вона не руйнує ті сторони індивідуального селянського господарства, де дрібне сімейне господарство технічно ефективніше великого.

Але справжня епоха української кооперації почалася за часів столипінської реформи. Кооперативна діяльність набула поширення в сільському господарстві. Селяни знаходили певні спільні економічні інтереси головним чином у збуті продукції, постачанні та кредиті. На початку 1915 р. в Україні було близько 1500 сільськогосподарських кооперативів, або 40 % їх загальної кількості в Російській імперії. За період реформи сільськогосподарська кооперація набула розгалуженої структури, започаткувала ринкові економічні відносини, мала досвідчених фахівців і навіть налагодила міжнародні контакти. Значну активізацію кооперативної діяльності серед сільськогосподарських товаровиробників у той час можна пояснити такими факторами:

1. Структурна трансформація сільського господарства сприяла збільшенню кількості орієнтованих на ринок селянських господарств.

2. Зростання продуктивності сільського господарства вимагало більш орієнтованого збуту продукції.

3. Необхідність протистояння приватного бізнесу, особливо у сфері переробки і торгівлі, та бажання уникнути ринкових посередників вимагало спільних дій сільськогосподарських товаровиробників.

4. Значно зріс попит на кредит, який міг би компенсувати нестачу власному капіталу.

5. Селянський земельний банк надавав кредити селянським кооперативам.

Розквіт української кооперації не був тривалим у зв’язку з початком першої світової війни в 1914 р. Багато кооперативів було мобілізовано до армії, а решту змушували продавати своїх коней, худобу та продовольство на невигідних умовах. Селяни втратили підтримку уряду, а з нею і надію на економічну стабільність. Вони значно знизили активність щодо купівлі землі, а в кінцевому результаті поступово почався спад сільськогосподарського виробництва. Якщо взяти до уваги той факт, що селянські господарства були відносно малого розміру, то війна була дуже великим випробуванням для них.

Жовтнева революція 1917 р. і вихід Росії з першої світової війни не змінили принципово несприятливі для кооперативного руху в Україні, хоча соціальна активність селян, особливо бідних і безземельних, суттєво зросла. Це пояснювалось дією Декрету про землю, одного з найперших радянських декретів, у відповідності з яким поміщицька власність на землю була скасована, і земля перейшла у власність лише тих, хто її обробляв. Така політика викликала суттєве піднесення ентузіазму селян і підтримку ними революційних дій з самого початку. В багатьох місцях України селяни самі почали розподіляти землі поміщицьких маєтків, стихійно і без дозволу та допомоги нової влади. Їх намагання були зрозумілими, якщо взяти до уваги соціальну нерівність, викликану переважно нерівністю економічною, і спокусу позбутися цієї нерівності, отримавши землю безкоштовно. Але за короткий період селянам стало зрозуміло, що новий режим використовує навіть більш організовані методи експропріації результатів їх праці, ніж це робили всілякі тимчасові окупанти.

Слід підкреслити, що радянська влада скасувала право приватної власності на землю, формально передавши її на користування селянам, але фактично узаконила державну монополію на землеволодіння. Таким чином, селяни стали лише землекористувачами, утративши право приватної власності на землю, яке вони отримали напередодні революції. Але це не дуже їх турбувало, тому що від них ніхто цієї землі ще в той час не забирав. Конфлікти виникали переважно у випадках зрівняльного розподілу землі між більш заможними і бідними та безземельними селянами. Але спроби центрального радянського уряду запровадити колективне землекористування негайно знаходили опозицію навіть з боку селянської бідноти. Індивідуалізм українського селянства мав глибокі історичні й економічні корені.

У роки громадянської війни (1918-1920 рр.) на значній території України відбувались активні бойові дії. Часта зміна політичних влад з різними ідеологіями і програмами реально селянству нічого не давали, а тільки від нього забирали. Експропріація продуктів харчування, здійснювана радянською владою, увійшла в історію під назвою „політика воєнного комунізму”. Вона передбачала пряму конфіскацію зерна, а також встановлювала найсуворіший контроль за цінами і розподілом продуктів харчування та інших матеріальних благ. Сільська торгівля, товарно-грошові відносини і будь-яка комерційна діяльність заборонялись. Селяни швидко втрачали стимули до збільшення виробництва, а розширення сільськогосподарського імпорту не було можливим через відсутність необхідних коштів та міжнародну ізоляцію. Країна стикнулася з нечуваним дефіцитом продуктів харчування. Населення міст опинилося на грані фізичного голоду.

Послаблення діяльності сільськогосподарської кооперації, зокрема, виробничої було однією з вирішальних причин кризи у сільському господарстві, яка більше всього зачіпила малоземельні селянські верстви. В Україні в 1920 р. з 23058 тис. га посівних земель оброблялося близько 15648 тис. га, що встановлювало 67 % від рівня 1913 р., тяжке становище було і з тягловою силою, з 5201 тис. голів коней в 1920 р. було 4120 тис., це 80 % від довоєнного рівня.

Радянська влада націоналізувала промислові підприємства, транспорт та банки, які до цього знаходилися у приватній власності. Дуже скоро така практика почала поширюватися і на кооперативні організації. У 1918-1920 рр. Спеціальні радянські декрети паралізували, а в деяких випадках і навіть припинили існування найважливіших кооперативних центрів. Їх власність було експропрійовано і також націоналізовано. Решту кооперативних організацій змушували злитися з радянською адміністративною системою, що призводило до втрати ініціативи і свободи дій кооперативів. Уряд розглядав кооперативи як ще один можливий канал реквізиції продуктів харчування. Багато кооперативних лідерів, хто не погоджувався з такою політикою, було заарештовано і ув’язнено.

Аналіз економічних підвалин кооперативного руху в Україні свідчить, що в його основі лежить досвід товариського господарювання, широко розповсюджений у „мужицтві”, починаючи з Запорозької Січі. Він розвивався на ґрунті глибоко вкорінених і розповсюджених простих та складних видів самодопомоги: супряга, гуртова, толока, новітні хліборобські артілі.

Формування української моделі сільськогосподарські кооперації відбувалось в умовах, коли Наддніпрянська Україна входила до складу Російської імперії, а Західна Україна – Австрійської імперії.. Це об’єктивно вимагає аналізу суті , напрямів, форм прояву кооперативного руху в кожній із вказаних частин України, виявлення спільних, типових рис, які стали основою української моделі сільськогосподарської кооперації.

3. Столипінська аграрна реформа.

Історія аграрної реформи П. Столипіна до кінця 80-х років XX ст. не була по-справжньому об'єктом спеціальних досліджень учених, хоч, звичайно, не можна сказати про неї як про «білу пляму» минулого.

У радянському історичному словнику говориться: «Буржуазна реформа селянського надільного землеволодіння в Росії, яка ознаменувала поворот аграрно-політичного курсу самодержавства, на­звана ім'ям П. Столипіна. Дозвіл виділятися з селянської общини на хутори і відруби..., зміцнення Селянського банку, примусове землевпорядкування... і переселенська політика ставили за мету ліквідацію малоземелля при збереженні поміщицького землеволодіння, пришвид­шення розшарування селянства, виникнення куркульства як додаткової опори самодержавства. Реформа потерпіла невдачу».

Навчальні шкільні та вузівські програми з історії СРСР (епоха капіталізму) доповнювали і розширювали тлумачення словника такими поняттями, як «столипінські галстуки», «антинародна реформа», «насадження хутірського та відрубного господарства», «примусова переселенська політика» тощо.

І жодного слова про те, що Російська імперія, в тому числі Україна, була великим експортером зерна на світовому зерновому ринку. І це після того, коли забезпечувалися свої внутрішні потреби як продовольчим, так і фуражним зерном. Відомо, що колишній Союз впродовж тривалого часу виступав на світовому ринку в ролі найбільшого в історії покупця хліба.

У цей скрутний час ми звертаємо свої погляди у минуле, щоб взяти на озброєння і втілити в життя все те позитивне в галузі сільськогосподарського виробництва, що мало місце в Україні, за роки столипінської аграрної реформи. Історичний період, про який ідеться, ще не повною мірою досліджений. Проте завдяки відкритому доступу до архівних матеріалів історики-дослідники мають можливість дізнатися про історичну правду минулого.

Суть столипінської аграрної реформи. Згідно з Указом «Про доповнення деяких постанов діючого Закону, що торкається селянського землеволодіння й землекористування» від 9 листопада 1906 р., проект якого розроблений П. Столипіним і підпи­саний царем Миколою II, аграрна реформа передбачала вжитті трьох груп заходів: 1) виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність; 2) створення хутірського та відрубного господар­ства; 3) переселенська політика. Реалізація цих заходів була тісно по­в'язана з роботою Селянського банку, кооперативним рухом, орендни­ми відносинами на селі, агрокультурою тощо.

Найголовніша умова — це вихід селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність, оскільки першопричиною недоліків у аграрному виробництві був общинний устрій, який сковував ініціативу, заповзятливість, підприємливість та економічну свободу селянина. Практика общинного господарювання показала, що його структура несумісна з економічним прогресом через те, що зрівняльний характер розпо­ділу результатів праці негативно впливає на психологію селянина-трудівника. Уявімо общину в складі 30 селян, які, як правило, за своїм характером, темпераментом, психікою тощо абсолютно різні люди. Відтак і ставлення до праці у них, природно, не може бути однаковим. Одні во­лодіють великими потенційними можливостями до праці, закладеними у них генами від родоводу, інші — мають середні можливості, решта — низькі, що також значною мірою є ознакою спадковості. Вдумаємося в таке: чи вигідно сумлінно працювати в общині тому селянину, який віддає всі свої сили й енергію на створення матеріальних благ, а результати його праці мають зрівняльний характер? Безумовно, його творчий по­рив до праці гальмується общиною, внаслідок чого потенційні можли­вості сповна не використовуються.

Всупереч планам націоналізації землі П. Столипін висунув лібераль­ну доктрину поступової ліквідації сільської общини, розвиток приват­ної власності на селі та досягнення на цій основі економічного підне­сення. Важливо зазначити, що він не ставив питання про негайну відміну общини та її одноакційну руйнацію. Навпаки, виступав проти безогляд­ного руйнування селянської общини, особливо в тих випадках, коли вона була сильна, виступав проти її закостенілої форми, яка тримала селян у кріпосній залежності через механізм кругової поруки. Аргументом цьо­го є існування общинного укладу поряд з іншими впродовж аграрної реформи. П. Столипін неодноразово підкреслював, що селянин повинен вибрати той спосіб користування землею, який йому найбільш до впо­доби. Він ніколи не вимагав повсюдної одноманітності в силу місцевих умов, розуміючи, що община економічно життєва і адміністративно ла­мати її неможливо. Якщо ж община штучно перешкоджає виділенню селян з неї, то до таких господарів, підкреслював реформатор, слід вжи­вати адміністративних заходів.

Указ 9 листопада 1906 р. вніс корективи в законодавство 1861 р. щодо общини і общинної власності. Якщо до 1906 р. община вважалася влас­ником надільної землі і право користуватися нею належало всім її членам, то з 1906 р. селяни могли виділити із общини землю, якою ко­ристувалися, не рахуючись з волею общини. Земельний наділ ставав влас­ністю окремого селянина-господаря.

14 червня 1910 р. до Закону про вихід селян з общини від 9 листопада 1906 р. внесено доповнення, суть якого зводилася до того, що всі об­щини, в яких не було переділів з часу наділення їх землею, визнавались такими, що перейшли у спадкове володіння з правом особистої влас­ності господарів на користування землею. Думка одного члена такої общини ставала законом і поширювалася на все сільське товариство.

Суть аграрної реформи зводилася до створення земельного фонду й передачі земель з нього селянам. Реалізація цього задуму мала бути такою: надати селянину земельну ділянку на перших порах тимчасо­во, а згодом — закріпити за селянином, вирізану з державних земель, забезпечивши водою та іншими агрокультурними умовами користування. Таким чином», поруч з общиною появився б заможний селянин, стійкий господар землі. Такий еволюційний шлях розв'язання селянської проблеми зводився до переростання селянських господарств у вищий тип — фермерські, орієнтовані на ринок. У процесі розвитку відно­син купівлі-продажу землі є неминучим природне скорочення помі­щицького земельного фонду. Для чіткого розуміння реформи важливо пам'ятати, що поміщицьке землеволодіння значною мірою також за­знавало руйнації.

Аграрний лад у Російській імперії П. Столипін вбачав у вигляді системи дрібних та середніх фермерських господарств і невеликих дво­рянських садиб, об'єднаних місцевим самоуправлінням. Насильницьке відчуження дворянських земель, знищення самого дворянства, на його думку, означало б ліквідацію вогнищ культури і агрокультури у селянській країні.

Спірним є питання про шляхи розвитку сільського господарства по-столипінськи. Одні вчені вважають, що американський шлях був провідним у реформуванні села, оскільки вихід селян з общини і створення хутірських господарств — це варіант американського фермерства. Інші дотримувалися протилежної думки — прусського шляху, за якого зберігалося поміщицьке землеволодіння. Ми ж думаємо, що це був своєрідний російський шлях, при якому існували елементи як американського, так і прусського шляху розвитку сільського госпо­дарства. Суть його полягала в тому, що він базувався на чотирьох укладах: державному, общинному, великому приватному та сімейно-трудовому, або малому приватному. Таким чином, економіка сільського господарства була багатоукладною, що забезпечувало прогрес в аграрному секторі.

Вихід селян з общини (громад). Громада мала велику владу на селі, вона могла втручатися у особисті справи сельчан, підтримувала традиції самоврядування, які навіть суперечили законам імперії, наприклад, могла не визнати присланого старосту або священика і обрати свого, на цьому ґрунті нерідко бували конфлікти з державними і церковними властями. Але спадкову власність громада не втручалась. «Селянська філософія, визначив сучасний український філософ М.Попович, - опиралася на переконання, що право на власність тримається на праці, вкладеній в землю». Тому вихід з общини сприяв закріпленню за селянами землі у приватну власність, оскільки першопричиною недоліків у аграрному виробництві був общинний лад, сковував ініціативу, заповзятливість, підприємливість та економічну свободу селянина. Практика общинного господа­рювання показала, що його структура несумісна з економічним прогресом через те, що зрівняльний характер розподілу результатів праці негативно впливає на психологію селянина-трудівника.

Здійснення земельної реформи в українських селах було покладено на губернські та повітові землевпорядкувальні комісії. Процес розвит­ку сільського господарства тут відбувався набагато швидше, ніж в інших колоніях Російської імперії. Так, по семи губерніях, крім Волині та Поділля, з 1906 р. до 1 травня 1915 р. вийшло з селянської общини 468 тис. дворів, які закріпили у приватну власність 2794 тис. десятин землі, або 30,2% від загальної площі общинної надільної землі. Найбільш активно процес виділення селян з общини відбувався на Правобережжі, зокрема у Київській губернії — 48% дворів, на Півдні — 45,6%. На Лівобережжі з общини виділилися за цей час лише 20,5% дворів. Вна­слідок цього на Правобережжі та в Полтавській губернії общинне земле­володіння майже зовсім зникло, а на Півдні й Харківщині воно охопи­ло близько половини селянських дворів. Характерно, що 57% селян, котрі вийшли з общини в усій імперії і закріпили землі у приватну власність, були українські землероби. Причому це за умов, коли ціна на землю в губерніях України виявилась значно вищою, ніж в інших регіонах імпе­рії. Наприклад, у Степовій зоні ціна однієї десятини становила 172 крб. ЗО коп., тоді як у сусідній Курській губернії — 122 крб. 60 коп., а в інших була ще дешевшою.

Столипінська реформа в цілому сприяла ліквідації «земельних общини «Кожному селянинові, - констатує К.Кононенко, - надавалося право вийти з «общини» й виділити свою землю у повну і юність. Він мав також право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відрубу». Закон від 1906 р. з доповненнями і поширенням його в 1910 р. дозволяв селянинові прилучати до цього «відрубу» свою садибну землю, переносити туди будівлі й таким чином утворювати «хутір». Селяни скористалися з реформи Селянським Земельним Банком, який відтоді почав широко кредитувати купівлю землі селянами. Розгорнувся посилений процес розпаду «земельних общин» і купівлі землі За неповних чотири роки дії цього закону на Україні 1/4 господарств, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1906-1917 рр. Селяни купили, головним чином у поміщиків 7 млн. 278 тис дес. на суму 1 млрд. 300 млн. крб. Всі куплені землі використовувалися тільки як «хутори» або «відруби». Внаслідок цього напередодні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,6 га Внаслідок Столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині, де система общин не була поширена і становила ледве від 1 до 16,5% всіх дворів, земля, якою користувалися селяни, майже вся перейшла в їх особисту приватну власність. Особисте приватне землеволодіння стало переважаючим також у Чернігівській губернії, де на кожний двір у середньому припадало по 6,3 дес. землі, але декілька поміщиків все таки володіли від 50 до 1000 дес. землі, а Терещенко мав 250000 дес. У Таврійський, Херсонській, Катеринославській і Харківській губерніях приватне землеволодіння охоплювало близько 50% усіх дворів.

У своїх спогадах «Юність. Від В'язьми до Феодосії» (Париж, 1973 р.) М. Волков-Муровцев пише: «На моїй пам'яті багато змінилось — столипінські реформи, Селянський банк, кооперативи сильно змінили землеробство... Землі було багато. Недалеко від нас було шість розоре­них помість, де і поміщики, і всі їх будівлі зникли. Земля тисячами десятин була на продаж. Наприкінці столипінської реформи в наших краях ціна на польову десятину була встановлена як максимум 80 крб., виплачувати треба було по закладній на 20 років, що становило 4 крб. в рік Селянському банку. Проценти на позички були 1,5%, що разом ви­ходило дешевше оренди...» Для більш чіткого уявлення про грошову одиницю скажемо, це в той час, коли жінка, в'яжучи снопи у поміщика, в середньому заробляла 75 коп. за день.

Всупереч трактуванням у радянській історіографії про «насиль­ницький» шлях виходу селян з общини, зазначимо, що ця акція, як ствер­джують архівні матеріали та документи, відбувалася на добровільних засадах в усій імперії, в тому числі й Україні. Адміністративні методи застосовувалися лише в тому випадку, коли були очевидними і перешкоджали виходу із общин прагнення завести незалежне господарство, небажання зменшити свій земельний наділ майбутніми переділами тощо. В 1915 р. вихід з общини був припинений у зв'язку з воєнним часом. Проте в цілому виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність дало позитивні результати.

Значне місце у проведенні аграрної реформи належало Селянському поземельному банку, який був створений у 80-х роках XIX ст. У нових умовах реформування села йшлося про його зміцнення шляхом роз­ширення операційних функцій. На Селянський банк покладалося завдання купівлі поміщицьких землеволодінь і продажу земельних ділянок селянам за пільговими цінами з двадцятирічним кредитом. Крім того, у банк передавалася більшість удільних земель і степових угідь, внаслідок чого зменшувалися володіння царської сім'ї, землі Алтайського округу ставали місцем для влаштування переселенців.

За три десятиріччя діяльності Селянського банку відбулися помітні зміни в соціальній структурі покупців. Якщо спочатку основну частину земель купували общини і товариства, то згодом перевага була на боці приватних селян-покупців. Про цю тенденцію свідчать такі цифрові дані: якщо з 1883 до 1907 р. одноосібно було придбано 207 тис. десятин, а общиною і товариствами — 9525 тис, то у 1908 р. відповідно 152 і 867 тис. За 1909—1912 рр. картина різко змінилася: одноосібники одержали понад 2,9 млн., а колективи — 2,35 млн. десятин. Водночас розширилися розміри ділянок одноосібників, середня площа яких збільшилася за 1908—1913 рр. з 10 до 18 десятин.

Значну частину оплати кредиту брала на себе держава, а відтак се­лянину в результаті допомагали всі верстви населення, всі платники податків. Банк збільшував кредити селянам; здешевлював їх. Він пла­тив більший відсоток за своїми зобов'язаннями, ніж платили йому се­ляни. П. Столипін розумів: щоб здійснити реформу, треба залучити до землі гроші. Тільки за чотири роки (1906—1910) землевпорядкувальна комісія Російської імперії видала на руки у вигляді безплатної допомоги 9 230 725 крб. Щоб мати чітке уявлення про зазначену грошову суму, зауважимо, що на той час грошова одиниця була тверда, стабільна, а грошова маса — обмежена. Наприклад, корова коштувала 5—6 крб. Селянам надавалася допомога для будівництва житла шляхом пільгової та безкоштовної видачі лісоматеріалів.

У 1906—1913 рр. селяни Російської імперії одержали за сприяння Селянського банку 8 млн. 460,4 тис. десятин землі, тобто більше, ніж за попередні 23 роки існування банку (8 млн. 275,9 тис. десятин). Всього за роки реформи селяни за допомогою банку одержали близько 10 млн. десятин землі.

Протягом 1906—1910 рр. через банк поміщики України продали селянам понад 480 тис. десятин землі, а всього площа дворянських земель за 1906—1910 рр. зменшилася на 1,1 млн. десятин. Чимало поміщиків звільнялися від надлишків землі, переходячи до більш ефек­тивних методів господарювання, деякі розорювали або ліквідовували повністю свої маєтки. Наприклад, на Волині великі поміщики свої ла­тифундії перетворювали на більш ефективні підприємства, що працю­вали виключно на ринок. Вони спеціалізувалися на виробництві сіль­ськогосподарської продукції. Так, господарство поміщика Шестакова спеціалізувалося на розведенні високопродуктивної породи корів, надої молока яких становили на кожну корову в середньому понад 500 відер на рік. Корови не тільки експонувалися на щорічних виставках у Бердичеві, а й відправлялися у різні кінці України, губернські центри Росії, в обидві столиці.

П. Столипін заохочував тих селян, які брали землю у приватну власність, знижував за неї плату. Нагадаємо, що Указом від 1 січня 1907 р. викупні платежі за землю було відмінено. Але за період з 1863 до 1905 р. держава уже отримала з селян близько 2 млрд. крб., що в кілька разів перевищувало ціну на землю, яку одержали селяни. Взявши землю, се­лянин проявляв неабияку турботу про неї, систематично поліпшував її структуру, плекав, як мати немовля. Так у нього формувалося почуття законності та власності, почуття справжнього господаря землі, яка пла­тила йому сторицею.

У 1907 р., виступаючи у Державній думі, прем'єр-міністр П. Столипін заявив, що у реформуванні аграрного сектору уряд робить ставку не на убогих і п'яних, а на сильних і міцних селян. Насамперед він мав на увазі роботящого, «загребущого» селянина, який любить землю і має бажання працювати на ній. Саме такий власник покликаний відіграва­ти важливу роль у перебудові держави, і з цією метою акцентується увага на посиленні заможного селянства, тобто на створенні умов для аграр­но-економічного розвитку імперії. Але на перешкоді стояли сили, які тримали саме такого сильного селянина в общині. Щоб вирватися з неї, цьому селянинові часто доводилося платити власною кров'ю. По великій землеробській імперії пройшов гострий ніж свободи. Общинної землі не вистачало, уряд заборонив землевпорядкувальним комісіям і Селянському банку передачу казенної землі селянській бідноті, котра не мала ні інвентаря, ні коней. Це були в основному ті селяни, які продали або здавали свої невеликі наділи в оренду іншим, не бажаючи працювати на землі. Безумовно, такі селяни не могли мати ні реманенту, ні тягло­вої робочої сили, оскільки їхній спосіб життя того не вимагав. Справді, вони були убогими і часто в дні появи грошей за поденщину та оренду просиджували їх у корчмі.

У результаті звуження поміщицького землеволодіння та перетворення його на більш ефективні підприємства, пов'язані з ринком, потреба в найманій робочій силі зменшувалась, що призводило до виштовхуван­ня слабосильних селян за ворота аграрної реформи. Останнім надава­лась можливість шукати свою долю в містах на фабриках та будовах. Старий селянський світ з його зрівняльно-патріархальними уявлення­ми про справедливість зазнавав краху. Відкривався широкий шлях до економічної свободи, ринку праці, розвитку підприємництва.

Це привело до розвитку оренди землі. У широкому розумінні оренда — це майновий найм, угода, за якою одна особа (орендодавець) надає іншій (орендареві) майно у тимчасове користування за певну плату. Згідно з розрахунками, які були зроблені на основі перепису 1917 р., орендними відносинами в Україні було охоп­лено 43,2% селянських господарств, вони орендували 6287 тис. деся­тин землі. Найбільш активно орендували землі на Півдні України — 2,4 млн. десятин землі, на Лівобережжі — 1,3 млн., Правобережжі — 414,1 тис. десятин. Щодо Волинської губернії, то лише 3,1% селянських дворів віддавали всю або частину своєї землі в оренду. Цей регіон мав найменший розмах оренди землі, бо тут більшість селян визнавали за доцільне брати землю у приватну власність, щоб стати справжнім її господарем і передавати її в спадщину своїм дітям.

До орендного фонду входили не тільки поміщицькі землі, а й части­на селянських. Деякі малоземельні селяни не мали чим обробляти власну ділянку, інші, маючи інвентар, вважали за краще віддати свій наділ в оренду більш заможним селянам і йти на заробітки у міста. Дехто із замолених селян з тих чи інших "причин віддавав частину своєї землі в оренду. Землю орендували за гроші, за відробітковою системою або за змішаною, тобто грошово-відробітковою формою оплати. Ціни на землю були різні, залежно від терміну користування нею та залежно від її структури. Так, у Лохвицькому повіті Полтавської губернії ціни за користування землею на правах короткострокової оренди (впродовж року) досягали 16 крб., а багатострокової — 9 крб. 70 коп. У такий спосіб заохочувалася тривала оренда землі, в сподіванні на дбайливе ставлен­ня селянина до неї. Переважна частина землі орендувалася строком на рік, але селяни при такій формі оренди не могли сподіватись на прибуток. Вищий життєвий рівень селянства забезпечувала довгострокова оренда. Грошова форма оплати була найпоширенішою на Правобережжі, де господар у врожайні роки міг мати значну частину прибутку, чого неможливо було домогтися шляхом відробітків. Малоприбутковою виявилася для селянина оренда з частки врожаю. Досвід показав, що приватна власність на землю — найбільш ефективна форма господарювання на селі.

Важливою ланкою земельного реформування було виділення селян на хутори та відруби. Відомо, що до 1906 р. в українських губерніях існувало черезсмужжя, багатосмужжя і сервітути, які були невигідни­ми в селянському землекористуванні, але вигідними для поміщиків. Так, щоб перевезти врожай, зібраний на своєму наділі, який смугами розкидався між поміщицьким полем, селянин змушений був просити дозволу в поміщика переправити своє збіжжя через його землеволодіння і, одержавши згоду, платив йому за те грошима або продукцією чи відробляв у його помісті. Крім того, за користування сервітутами — лісом, пасовищами, водопоями, толоками тощо — селянин також мусив пла­тити поміщикам, які вважали себе власниками сервітутів.

Тому ставилось завдання — ліквідувати багатосмужжя, черезсмужжя і сервітути «зверху» під контролем центрального уряду, і якщо виник­не необхідність, то силою. Звичайно, такий підхід відповідав інтересам селян, оскільки вони одержали б право на зведення земель в єдине ціле — відруб, а також на земельний наділ у полі з правом спорудження на ньому будівлі, тобто на заснування хутірського господарства. Хутори та відруби були вигідні і для ведення господарства, і для продажу. Процес їх утворення базувався на добровільних принципах, а не шляхом «насадження», як трактувала колишня радянська історіографія.

Дослідження столипінської реформи, проведені ще до революції 1905—1907 рр., свідчать, що в Російській імперії відбувався процес переходу до приватного землекористування, розселення на хутори і відруби з ініціативи самих селян, без будь-якого тиску з боку уряду і навіть навпаки, всупереч перешкодам на цьому шляху. Серед усіх губерній України найактивніше засновували хутори селяни Волинської губернії, зокрема на нинішній Житомирщині, де на хуторах досить ефективно господарювали німці-колоністи. Буквально за кілька років без будь-якого тиску властей розселення, яке почалося в одному селі з ініціативи підприємливих селян, швидко охоплювало всю губернію, досягнувши на початку XX ст. в окремих повітах понад 80%.

Розподіл землі відбувався надзвичайно справедливо. Так, ділянки класифікувалися за якістю, бажаючі їх купити вносили на торгах відповідні кошти, що потім у порядку компенсації надходили тим, кому дісталися гірші землі. Ділянки середньої якості надавались у користування без доплат. При такому поділі, як правило, кращі землі (діставалися заможним селянам. Практикувались і такі принципи розподілу, як збільшення ділянки за умови, що вона невисокої якості, і зменшення найкращих. На початку 1916 р. в українських селах функціонувало 440 тис. хутірських і відрубних господарств (13% загальної кількості селянських дворів). Більшість з них припадала на степові губернії: Таврійську, Херсонську, Катеринославську. Чимало хуторів і відрубів було і на Пра­вобережжі, зокрема у Волинській та Київській губерніях. Уряд надавав селянам, які вирішили займатися хутірським господарством, допомогу на пільгових умовах, зокрема лісоматеріал для будівництва оселі. Крім того, селянам, котрі переїжджали з села і влаштовувалися на хутірській ділянці, виплачувалася винагорода за рахунок того господаря, до якого переходила в користування садиба селянина, що переселився на хутір. Слід зауважити, що перенести селянську садибу на хутір коштувало досить дорого — від 100 до 300 крб., тому не кожному селянину це було під силу. Хутори засновувалися з ініціативи найбільш сильних, запов­зятливих і підприємливих селян, які не боялися труднощів і любили працювати на землі, залучали до сільськогосподарської праці з ранньо­го віку своїх дітей. Відруби та хутори створювалися не тільки на надільній землі, а й на поміщицькій та казенній.

Документальні джерела свідчать, що роки після прийняття основних державних актів, які становили суть реформи, характеризуються піднесенням господарства на значно вищий щабель. Це було викликано незворотними бурхливими перетвореннями на селі.

Наведемо лише деякі дані про зміни в сільському господарстві Ро­сійської імперії під впливом столипінської реформи. Урожайність з 1906 до 1915 р. підвищилася на 14%, а в деяких губерніях — на 20—25%. Урожай основних зернових культур зріс з 2 млрд. пудів у 1884 до 4 млрд. пудів у 1911 р., тобто подвоївся. У період з 1909 до 1913 р. виробництво зернових перевищило на 28% таке саме виробництво в США, Аргентині, Канаді разом узятих. Різко зріс експорт сільськогосподарської про­дукції. На зовнішній ринок вивозилося зерно; цукор, масло тваринне, яйця, домашня птиця, коні, сирі шкури, насіння льону та кормових трав тощо. В 1912 р. було вивезено на продане в Англію масла тваринного на 68 млн. крб., що перевищувало (в крб.) у 2 рази вартість річного ви­добутку сибірського золота. Порівняно з 1894 р. поголів'я коней збільшилося на 37%, а великої рогатої худоби — на 63%. Споживання м'яса в містах імперії в 1913 р. становило 88 кг у рік на душу населення.

Імперія ставала головним виробником сільськогосподарської про­дукції в Європі і навіть у світі. І це в умовах розгортання селянської реформи, що в силу певних причин так і не була завершена. Крім цього, слід зазначити, що в результаті аграрної реформи посівні площі в окремих регіонах розширилися від 55 до 75% особливо в Сибіру, на Північному Кавказі, у Нечорноземному центрі Росії. Землі названих регіонів раніше вважалися «незручними» для обробітку, тепер сильний господар зміг їх обробляти і збирати на них врожаї.

Завдяки виділенню селян з общини на хутори та відруби розширилися посівні площі в Україні та збільшилися валові збори сільськогосподарської продукції. Тільки за 1910—1913 рр. посівна площа в Україні зросла на 900 тис. десятин і в 1913 р. становила 22,9 млн. десятин. В українських губерніях переважали зернові культури, які в 1913 р. займали 90,5% загальної посівної площі. Найбільш інтенсивно зернове господарство розвивалося на Півдні, а також у Лісостеповій зоні. Про його досягнення свідчить розвиток борошномельної промисловості, що налічувала понад 400 підприємств. Крім того, напередодні 1914 р. в Україні налічувалось 120 тис. невеликих вітряків і водяних млинів, близько 10 тис. відносно великих млинів і близько 700 млинів промислового значення.

Висока товарність господарювання в Україні дозволяла їй за обсяга­ми продажу продукції землеробства на європейському ринку тримати першість серед інших землеробських регіонів Російської імперії. Вна­слідок розвитку зернового господарства експорт зерна у південних сте­пах України досяг великих розмірів, а продаж зерна з південних портів був важливим джерелом одержання валютної виручки на світовому ринку. Востаннє зерно експортувалося в 1914 р. з Миколаєва в Англію, Францію, Норвегію, Бельгію, Німеччину, Голландію, Італію, Австрію, Іспанію, Туніс. Із загального експорту пшениці, що здійснювався імперією, на Україну припадало 90%. На світовому ринку користувалася попи­том така сільськогосподарська продукція, як м'ясо, олія, тваринне мас­ло, сало, цукор, жива худоба, домашня птиця, вовна тощо.

Впродовж 1901—1917 рр. виробництво цукру-піску в Україні становило 78—85%, а цукру-рафінаду — 73—75% від загального виробництва цукру в Російській імперії.

Серед переробних галузей сільськогосподарської продукції України значного розвитку досягло винокуріння. В 1913 р. в Україні функціонувало 586 винокурних заводів, які продукували 13,5 млн. відер спирту, що становило 11,5% загальноросійського виробництва. До 1914 р. на винокурних заводах перероблялося 15% усього врожаю картоплі, а в Подільській губернії переробка картоплі на спирт дорівнювала 35—40% збору врожаю.

Винокурна промисловість на Волині посідала помітне місце серед інших губерній України. Так, у 1911 р. тут діяло! 25 невеликих за розмірами винокурних заводів. Ними було вироблено 5244 тис. відер спир­ту. Загальна продуктивність заводів оцінювалася в 2 886 776 крб.

Винокуріння Волинської губернії мало різко виражений сільськогосподарський характер, оскільки тут понад 90% заводів належали до типу сільськогосподарських. Основною сировиною для винокуріння була картопля, що становила в середньому 62,9% загальної кількості перероблюваної продукції. Крім картоплі, сировиною слугували пато­ка та зерно. Переважним типом винокуріння був хлібно-картопляний — 96% від усіх заводів.

За розмірами виробництва спирту Волинь посідала сьоме місце в Російській імперії. Вживання спирту в губернії в 1911 р. становило 0,41 відра на душу населення, тоді як на Поділлі — 0,58 відра, а на Київщині — 0,67 відра. Споживання спирту волинянами було незначним і мало тенденцію до зниження. З Волинської губернії активно вивозили спирт у сусідні губернії. У середньому за десятиріччя вивіз спирту з губернії за кордон становив 19% загальноросійського виробництва. Спирт відправлявся головним чином на турецькі ринки.

Винокуріння було не лише прибутковою галуззю промисловості, а й особливою формою організації сільськогосподарського виробництва, що мало важливе значення в умовах Полісся. Невід'ємний складник поліських сівозмін землеробства — культура картоплі добре підходила до місцевих ґрунтових умов. Вона широко використовувалась у галузі тваринництва та винокуріння, що стало помітним фактором у розвитку продуктивних сил поліського регіону.

На відміну від общини хутірські та відрубні господарства виявились більш результативними. Відомий історик М. Покровський наводить деякі дані про стан справ у селянських господарствах. На півдні України, зокрема у Бердянському повіті, общинні землі дали за 1912-І913 рр. по 6,5 ц озимої пшениці і 8,1 ц ячменю з гектара, а хуторяни зібрали по 10,2 ц пшениці і 10,4 ц ячменю з гектара. Внаслідок підвищення врожаїв експорт хліба порівняно з початком століття майже подвоївся (якщо взяти 1§00 р. за 100%, то в 1911 р. мали 196%). І це за тих умов, коли населення повністю було забезпечено продуктами харчування, а легку промисловість — сировиною, оскільки в дореволюційній Росії не практикувався метод вивезення за кордон сільськогосподарської продукції, якщо нею не забезпечене своє населення. В 1913 р. вперше в країну було імпортовано трактори та інші сільськогосподарські машини, застосування яких певною мірою сприяло підвищенню рівня ведення землеробства і позитивно позначилося на розвитку тваринництва.

Помітні зрушення в селянському господарстві, що нарощувало ви­робництво картоплі, хмелю, зерна, цукрових буряків на ринок, відбувалися на Волині. Тут появляються високорентабельні господарства, які можна класифікувати як фермерські. За обсягом прибутку з десятини землі вони наближалися до великих поміщицьких аграрних господарств. Так, у маєтках братів Терещенків прибуток з десятини пшениці становив 27 крб., у заможних селянських господарствах Волинської губернії — 25,5 крб. На поміщицьких землях і в господарствах заможних селян працювали строкові робітники, але їх робоча сила застосову­валася не даремно, а мала ту ціну, яка складалася тоді на ринку. Причому заробітна плата цієї категорії працівників постійно зростала, що, до речі, зазначали дослідники.

Переконливим показником розвитку сільського господарства в Укра­їні є нагромадження селянських коштів в ощадних касах. Якщо в 1905 р. суми таких внесків на Правобережжі становили 11 115 тис. крб., то в 1912 р. — 14 278 тис. крб.

Столипінська реформа надала вибухового характеру темпам розвитку сільськогосподарського виробництва і водночас — соціально-економічно­му прогресу країни. Зростання продуктивності праці в сільському господарстві сприяло створенню надлишку робочої сили на селі, яка знайшла себе на будовах міста, у галузі промисловості, залізничному транспорті. Матеріали дослідження стану справ у створених внаслідок столипінської реформи хутірських та відрубних господарствах показують, що землевпорядкування наблизило селян до землі. Понад 75% одноосібних господарств мали землю на одній ділянці, тоді як до впорядкування зе­млеволодіння майже 76% їх становили черезсмужжя та багатосмужжя.

З переходом до одноосібного користування землею майже вдвоє скоротилася чисельність господарів, які не мали ніяких будівель і прожи­вали на чужих садибах. Загальна кількість будівель після землевпоряд­кування збільшилась, вартість їх зросла на 24,6%.

З часу нового землевпорядкування простежується значне поліпшен­ня і в способах обробітку ґрунту. Примітивне знаряддя оранки — соха повсюдно замінялася плугом. Широко застосовувались сільськогоспо­дарські машини, зокрема сіялки, віялки, жатки, сінокосарки і сортувал­ки. Загальна вартість сільськогосподарського інвентаря підвищилась за цей період на 41%, особливо зросла вартість знарядь і машин на хуто­рах. Селянин припинив продаж органічних добрив поміщику і став застосовувати їх на своїй ділянці.

У зв'язку з переходом до приватного володіння землею різко змінилося ставлення хуторян і відрубників до землі. У них пробудилося по­чуття власності до землі, що викликало прагнення використати кожен клаптик одержаної ділянки якомога продуктивніше. За 2—3 роки одноосібники провели значні меліоративні роботи в третині загального числа господарств. Хуторяни ці роботи на своїх ділянках провели май­же на 70%. Отже, створення хутірських та відрубних господарств, продуктивність праці в яких була значно вищою, ніж в общині, стало позитив­ним фактором, що сприяв збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції та підвищенню матеріального рівня трудящого селянства.

Створення хутірських та відрубних господарств сприяло бурхливо­му розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні, як і у всій Російській імперії. Чисельність одноосібних господарів —- учасників у різних її формах з часу розселення на хутори в державі зросла майже в п'ять разів. На відміну від общинника-бідняка, заможному підпри­ємливому селянину кооперація стала органічно необхідною. Вступ до артілі не вимагав великих коштів, і тому в її складі переважали селяни-бідняки і середняки, які мали одну-дві корови, одного-двох коней. Селяни кооперувалися для більш вигідного збуту продукції, організації її переробки і навіть виробництва, спільного придбання сільськогосподарських машин, створення колективних агрономічних, ветеринарних, меліоративних та інших служб.

На перших порах сільськогосподарські кооперації створювалися з ініціативи урядових інструкторів за допомогою позик Державного банку. Згодом їх опорою стали земські каси дрібного кредиту і система селянської кредитної кооперації. Поширення останньої відбувалося в два етапи. На першому з них переважала адміністративна форма ре­гулювання відносин дрібного кредиту (слід зауважити, що уряд стимулював кооперативний рух). На другому етапі сільські кредитні товариства, які вже нагромадили капітали, мали самостійність у своєму розвитку. На базі кредитних товариств створювалися різні форми коопе­рації на селі. Про темпи росту кооперації, викликаного аграрною реформою, свідчать такі цифрові дані: в 1901—1905 рр. в імперії налічувалось 641 селянське споживче товариство, а в 1906—1911 рр. — 4715 товариств.

Водночас із споживчою швидко розвивалася також кредитна кооперація, яка відіграла помітну роль у прогресуванні сільського госпо­дарства України. Кредитні товариства дали сильний імпульс поширенню виробничих, споживчих, збутових кооперацій. На кооперативній основі в українських селах створювалися м'ясо-молочні та маслоробні артілі, сільськогосподарські товариства, споживчі лавки, селянські артільні молочні заводи, які були продуктивними і вигідно продавали свою продукцію, що користувалася великим попитом на імперському ринку.

Кооперативний рух не залишив осторонь жодного українського села. Найактивніше діяла сільськогосподарська кооперація на Правобережжі, зокрема у Волинській губернії. Лише за 1910—1913 рр. кількість споживчих товариств на Волині зросла з 80 до 132, тобто майже в 1,7 рази. Сільське товариство, кустарні промисли, промисловість виробляли таку кількість товарної продукції, що її реалізація мала потребу в спеціальному регуляторі — біржах. Київська біржа вже була неспроможна про­пускати всю масу пропонованої продукції, тому на Правобережжі постала потреба принаймні ще в одній такій посередницькій структурі. У 1910 р. була заснована товарна біржа в Рівному.

До жовтня 1917 р. в українському селі функціонувало близько 20 тис. різних виробничих кооперативних об'єднань та формувань, зокре­ма таких, як олійниці, маслобойні, круподерні, млини, молочарні, салом'ясокоптильні, сироварні, ґуральні, ситроробні, цукроварні, фруктосушарні, крохмалоробні тощо. Зворушливе захоплення викликала насправді унікальна майстерність творців вітряків буквально по всій Україні, особливо в степовій та лісостеповій зонах. Майже в кожному селі діяли чинбарські та шорні майстерні, скорняцькі кооперативні формування тощо. Вони органічно вросли в плоть життєдіяльності села, були не тільки доцільними, а й бажаними, раціональним фактором господарювання на селі. Про це, до речі, вмотивовано писав у своїх працях відомий економіст, сучасник П. Столипіна М. Туган-Барановський, який був переконаним прихильником кооперації на селі. Цей досвід кооперації нині використовується у всьому цивілізованому світі, передусім у таких країнах, як Швеція, Фінляндія, Австрія, Бельгія, Канада, Голландія та ін. Канадці не соромляться визнати, що багато чого взяли з досвіду наших попередників і збагатили його, пристосували до своїх по­треб, вдосконалили на свій лад.

З прикрістю доводиться констатувати, що організована колективізація, як уявна панацея і «раціональна» однозначність, всі ті кооперативні форми вщент зруйнувала, не залишила навіть і сліду.

Агрокультурні заходи. Під час виокремлення селян з общини на хутори та відруби виникла потреба створити новим власникам найсприятливіші умови для праці та нагромадження достатку, залучити селян до сільськогосподарських знань і озброїти навиками в нових для них умовах кваліфіковано і досконало вести господарство.

Для підготовки спеціалістів, які поширювали б аграрні знання серед сільського населення і тим самим підвищували ефективність сільськогосподарського виробництва, на селі існували сільськогосподарські навчальні заклади. Ще задовго до столипінської реформи, зокрема у 1883 р., було видано Положення про нижчі сільськогосподарські школи, що успішно діяли і в українському селі.

Згідно з Положенням про сільськогосподарську освіту від 26 травня 1904 р. навчальні заклади могли бути як чоловічі, так і жіночі. Вони поділялися на: 1) загальні, які відкривалися для навчання сільському господарству взагалі; 2) спеціальні, що мали за мету навчання окремим галузям сільського господарства. Сільськогосподарські навчальні за­клади мали триступеневу підготовку спеціалістів для села, вони були нижчі, середні та вищі.

Нижчі начальні заклади поділялися на нижчі сільськогосподарські училища, нижчі школи першого і другого розрядів та практичні сільськогосподарські школи. Нижчі сільськогосподарські училища мали на меті підготовку до практичної сільськогосподарської діяльності. У нижчих школах підготовка відбувалася переважно шляхом ведення практичних занять досвідченими майстрами сільського господарства.

Практичні школи готували умілих техніків-робітників з різних га­лузей сільського господарства. Це були головним чином буряководи, овочівники, тваринники, вівчарі, свинарі та ін. У таких школах термін навчання визначався згідно з обраною спеціальністю від одного до трьох років. Для вступу до них претендент повинен був мати лише основи грамотності.

На середні навчальні заклади покладалися завдання давати учням практичну освіту з питань сільськогосподарської діяльності. При ниж­чих та середніх сільськогосподарських училищах, а також при нижчих школах могли відкриватися класи для підготовки до вступу в ці навчальні заклади.

Попри всю свою прогресивність у соціально-економічних питаннях, П. Столипін був типовим російським імперіалістом з вираженою шовіністичною позицією. Він дав вказівку (1910) припинити викладання українською мовою у навчальних закладах, закрити українські куль­турні товариства й видавництва. Тим самим фактично заборонявся «публічний» ужиток української мови, традицій, підривалася духовність українства.

У м. Житомирі — центрі Волинської губернії — 1909 р. земство заснувало Волинську школу садових робітників, що займала площу в 12,5 десятин. Головне завдання її полягало в тому, щоб прищепити учням навички і вміння з питань садівництва, хмелярства, городництва та бджільництва через практичні заняття. У школу приймали |молодь, що досягла 14 років, яка могла виконувати практичні завдання, визна­чені програмою. Існував термін навчання —- три роки. У школі навчалося лише 20 учнів. Після закінчення повного курсу школи випускники одержували свідоцтво і направлялися на трирічну практику до приватних осіб за певну винагороду. Практиканти раз на рік звітували. Після завершення практики вони подавали в школу відгуки господарів про свою роботу. При позитивній оцінці практикантам присвоювалися звання садівника-практика і видавалося відповідне свідоцтво.

У 1914 р. на Волині функціонували такі сільськогосподарські навчальні заклади, як Ледухівська нижча сільськогосподарська школа, заснована 1899 р. в с. Ледухів Кременецького повіту — нині Державна агроекологічна академія України (м. Житомир); Білокриницька школа першого розряду, створена 1892 р. в с. Біла Криниця Кременецького повіту; Вільгорська початкова приватна школа, заснована 1898 р. у маєтку «Вільгор» Острозького повіту; Миколо-Олександринські сільськогосподарські та ремісничі класи, відкриті 1899 р; в с. Малино Дубенського повіту; Тростянецькі сільськогосподарські та ремісничі класи, відкриті 1903 р. поблизу с. Тростянця Луцького повіту; лісничий відділ при Білокриницькій школі, створений 1904 р. в с. Біла Криниця Кременецького повіту, і згадана вище Волинська школа садових робітників.

Сільськогосподарські навчальні заклади не тільки готували спеціа­лістів для села, а й стали осередками організації різних показових заходів для населення. При Білокриницькій казенній сільськогосподарській школі Волинської губернії, наприклад, у 1907 р. було закладено дослідно-показовий хмільник і при ньому хмелесушарку. На хмільнику проводилися різноманітні наукові дослідження. Населення мало можливість придбати тут посадковий матеріал, а хмелярі — запозичи­ли досвід, який використовували при спорудженні власних сушарок. Таким чином, сільськогосподарські знання ставали активізуючим фактором у піднесенні на вищий щабель аграрного господарювання.

Наслідки та уроки аграрної реформи .Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увінчалося тільки частковим успіхом, бо з можливостей, які створювала його аграрна реформа, скористалися багатші та проворніші селяни. Шляхом скуповування земля переходила із негосподарних рук до тих елементів, що мали потяг до сільського господарства і вміли господарювати. Але із зростанням багатшої верстви селян зростала й бідняцька верства, яка в цей час становила приблизно третину всього селянства України. Наприклад, у Чернігівській губернії понад 33 тис. господарств мали дві або менше десятин землі У деяких районах Чернігівщини, як і Київщини та Херсонщини, були села, що рішуче виступили проти виходу на хутори. Подекуди біднота, одержавши землю у власність, продавала її за безцінь тим, хто хотів купити.

З 1907 р. по 1911 р. в Україні вийшли на відруби і хутори 226 тис. 500 господарств, які володіли 2 млн. 803 тис. дес. землі. Найбільш інтенсивно зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях. Загалом в 1907-1916 рр. на відруби і хутори вийшла незначна частина селянських дворів: в середньому у восьми українських губерніях близько 14% селянських господарств. В результаті аграрної реформи 409 тис. селян-бідняків продали свої злиденні наділи і стали батраками або пішли шукати роботу в промислових містах.

Незважаючи на деякі поліпшення, що їх дав закон Столипіна, він не розв'язав аграрної проблеми, і селянство пішло на війну з думкою про землю. Це визначило роль озброєного селянства в армії під час Лютневої революції 1917 р. і далі - в більшовицькому перевороті.

Уроки минулого дають підстави викласти деякі міркування щодо проведення земельної реформи в Україні у сучасних умовах.

По-перше, для успішного проведення аграрної реформи конче необ­хідно створити Селянський банк, який би надавав кредити селянам не тільки для створення фермерських господарств, а й на розвиток соціаль­ної інфраструктури села, реалізуючи цим самим проблему забезпече­ності його трудовими ресурсами.

По-друге, необхідно чітко визначити розмір земельного наділу для створення селянського (фермерського) господарства, звільнити його гос­подаря протягом перших 2—3 років від податків та встановити розмір податку після вказаного періоду господарювання.

По-третє, надати простору різноманітним формам власності на селі: державній, кооперативній, приватній, сімейно-трудовій і дати селянам право вибору. Враховуючи, що общинна структура несумісна з еконо­мічним прогресом, оскільки її зрівняльний характер негативно впливає на психологію селянина-трудівника, надати пріоритетне значення при­ватній формі власності.

По-четверте, конче необхідно відродити сільськогосподарську коопе­рацію на селі (маслобойні, круподерні, олійниці, мініхлібопекарні, сиро­варні, м'ясосалокоптильні тощо). Досвід показав, що селянські госпо­дарства, об'єднані кредитною, виробничою і збутовою кооперацією, най­більш адаптовані до умов сільськогосподарського виробництва й опти­мальні за розмірами форми організації праці. У цих господарствах по­стійно зростала продуктивність праці, підвищувався рівень культури землеробства, широкого розмаху набував кооперативний рух.

. Сукупність цих заходів та їх впровадження в систему реформування за сучасних умов, на нашу думку, дало б вагомі результати у вдосконаленні сільського господарства. Отже, період сто­липінської реформи насичений аграрно-економічними перетвореннями і має повчальний характер. Запровадження його позитивних варіантів може багато чого змінити в аграрному секторі України.