1.2. Історія комерції на Україні

Комерційна діяльність виникла в VІІІ-ІХ ст. в зв’язку зі становленням торгівлі та появою товарно-грошових відносин.

В господарському укладі Київської Русі зовнішня торгівля завжди була головним фактором розвитку економіки. В кінці ІХ- першій половині ХІІІ століття торговий шлях Дніпро – Ловать – Волхов – Нева з’єднував два основних торгових центри: Київ і Новгород, а інший - названий у літописах шляхом „із варягів у греки”, ішов униз Дніпром до Чорного моря й далі на Константинополь – найбагатше місто в усьому християнському світі. Перша згадка про купецтво в Київській Русі відноситься до Х ст. Першою документальною угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Візантією (907 р.), згідно з яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови. Вони отримали права торгувати у Константинополі, не сплачуючи мито. У візантійській столиці купців забезпечували хлібом, м’ясом, овочами і дозволяли митися у лазнях. Відправляючись у зворотній шлях, вони отримували провізію, паруса, якорі, мотузки, як пишеться у „Повісті временних літ” Нестором-Літописцем, монахом Києво-Печерського монастиря. В ХІ ст. на Русі появився перший документ, що регулював комерційні відношення. Це був кодекс “Русская правда”, складений Ярославом Мудрим. Деякі історики, в тому числі і Орест Субтельний, підкреслюють комерційну спрямованість економіки Київської Русі, де торгівлею активно займалися не лише бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші правителя витрачали на збір данини у близьких і далеких землях своїх володінь, на перевезення її до Києва та на спорядження великої флотилії, що Дніпром везла до Константинополя невільників, хутра, льон, мед, віск та інший товар, який обмінювався на предмети розкошу 74. Широкий розвиток комерційної діяльності пов’язують з появою в Х-ХІІ ст. торгових посередників (посередницьких груп), таких як прасолів і офень, які були прообразами сучасних дилерів та дистриб’юторів.

Прасол – скупник товару від виробника для подальшого його продажу роздрібним торговцям (базарним продавцям) або покупцям на ярмарках.

Офеня (коробейник) – торговець, який особисто розносив або розвозив дріб’язковий товар з метою продажу безпосередньо покупцю.

По соціальному складу це були, в основному, селяни і міщани. Для багатьох із них торгівля стає не тільки промислом, а основним видом їхньої діяльності. Варто особо відмітити прасолів, які скупляли селянські товари (шкіру, щетину, перо) по дріб’язку протягом року і продавали потім їх на ярмарку.

У Древній Русі вживалися ще два терміни - “купець” і “гість”.

Купець – городянин, що займається торгівлею в умовах приватної власності. Він купляє товар не для власного споживання, а для подальшого продажу з метою отримання прибутку.

Гість – купець, що торгує з іншими містами та країнами. Користувалися особливою пошаною у Древній Русі.

В ХІІ ст. в найбільш великих містах виникли перші купецькі корпорації. Викликано це ростом і самих міст і чисельністю купецтва. Торгували, звичайно, у містах на торгу, чужосторонні купці і свої. Історик Аркас М.М. про ті часи пише так: “Найбільше їздили за крамом у Константинополь; з Азії доставали коріння, перлини і таке інше; у Крим їздили по сіль”. 6, с. 56. Процес їх росту був перерваний монголо-татарським нашестям і поновився тільки в кінці ХІІІ – початок ХІV століття.

В кінці ХІV століття склалось українське купецтво, яке в багатьох містах України користувалося Магдебурзьким правом. А в таких торгових центрах як Київ, Львів, Ніжин, Кам’янець-Подільський склалися численні іноземні купецькі колонії (грецькі, вірменські, італійські).

Безсумнівно, що епоха Петра І (1672÷1725) послужила вагомим імпульсом у розвитку комерційної діяльності в Російській імперії, в тому числі і на Україні. При ньому була заснована Комерц-колегія при Сенаті, яка повинна була керувати зовнішньою торгівлею і торговим суднобудуванням. Фактично її функції були набагато ширші – це був прообраз сьогоднішнього міністерства економіки.

У 1703 р. в Петербурзі була створена перша біржа. При біржі засновані присяжні маклери, рішення яких мали силу позикових протоколів. На біржах купецтво збиралося для ведення торгових операцій, обороту векселів, прийняття постанов.

В області внутрішньої торгівлі Петро І у 1713 р. дарував право всім людям без винятку вільно вести торгівлю в Російській імперії із сплатою помірного мита; обмежив казенну (державну) торгівлю, яка утрудняла приватну власність.

В Указі від 8 листопада 1723 р. Петро І писав: “Слід примножувати свої комерції, бо “комерція великий прибуток принести може”.

Великі торговельні ярмарки, що тривали тижнями й пропонували на продаж величезне розмаїття товарів, відбувалися у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Полтаві, Харкові та інших містах. У ХVІІІ ст. тільки на Лівобережжі України щороку відбувалося майже 400 ярмарок, а дрібна торгівля процвітала на 700 місцевих ринках 74, с. 164. Іншою поширеною формою дрібної торгівлі був продаж солі та риби. Ті, в кого вистачало грошей на віз і запряжку волів, великими ватагами вирушали у небезпечні мандрівки до Чорного моря. Там, навантажившись сіллю та рибою, вони розвозили їх по всій Україні. Деякі з чумаків накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства (мануфактури).

В ХVІІІ ст. купецтво у Російській імперії було оформлене як новий стан з утворенням гільдій. До першої гільдії були віднесені банкіри, видатні купці, міські доктори і аптекарі, шкіпери купецьких судів, золотих і срібних справ майстри, іконописці і живописці. До другої гільдії – всі торгівці дріб’язковим товаром і харчовими припасами, різьбярі, токарі, столяри, кравці, шевці та інші ремісники. Купці цих гільдій звільнялися від особистої рекрутської повинності, їм дозволялося купляти селян з тим, щоб ті були прописані до заводів.

Указ від 13 лютого 1747 року дав можливість самим кріпакам, якщо вони займались торгівлею та мали капітал від 300 рублів, записатися в купецтво. Проте вже в 1762 році Указ був скасований і поновлений тільки після 1861 року – відміни кріпацького права.

З 1785 року будь-який громадянин при умові капіталу від 1000 рублів міг записатися в гільдію, яких вже було три. Всі купці звільнялися від натуральної рекрутської провини, а купці І та ІІ гільдії – від тілесних покарань.

Для того, щоб підняти престиж купецької діяльності, в 1804 році в Одесі була відкрита комерційна гімназія - перша на Україні, потім друга в місті Таганрозі в 1806 р. В комерційних гімназіях поєднувались класична освіта з вузькопрактичною підготовкою в області бухгалтерського обліку, фінансів, а також статистики, товарознавства, комерційного і морського законодавства. Велика увага приділялася вивченню двох обов’язкових мов – французької і німецької. В результаті комерційна освіта не тільки дозволяла купцю стати здібним керівником торгових операцій, але й виховувала з нього доброго адміністратора і громадянина. В 1914 р. на території України вже діяли 62 комерційні училища з терміном навчання 7-8 років, що мали на меті давати учням загальну комерційну освіту. В містах Київ та Харків існували комерційні інститути; у деяких вищих навчальних закладах діяли комерційні факультети. Прізвища українських комерсантів Терещенка, Симиренка, Яхненка були відомі не тільки в Україні, а й за її межами.

Друга половина ХІХ ст. характеризується накопиченням сил і орієнтацією на внутрішній потенціал країни – створення флоту і регулярної армії. Активно розвивається залізничний транспорт, відбувається відродження банківської системи – утверджується селянський банк для видачі позик на придбання землі, дворянський банк для підтримки дворянського землеволодіння, іпотечний банк для видачі позик під залог землі, поштово-телеграфні ощадні каси для дрібних масових збережень. Державний банк замість срібного рубля вводить нову грошову одиницю – золотий рубль.

Таким чином, комерційна діяльність стає основним об’єктом заняття купецтва, яке вже є почесним станом в українському суспільстві.

Перші акціонерні товариства виникли в Російській імперії в кінці ХІХ ст. в формі акціонерних або пайових товариств. Особливу групу колективних підприємств складали торгові дома – товариства повні і на віру з обов’язковою реєстрацією і з загальним контролем за їхньою діяльністю зі сторони міністерства торгівлі і промисловості, яке щорічно публікувало довідник “Збірник відомостей про діючі в Росії торгові дома”. До 1914 р. в Російській імперії функціонували 9202 торгових дома, в тому числі 3054 торгових дома займалися окрім комерційної різними видами промислової діяльності.

Разом з крахом (в результаті жовтневого перевороту 1917 р.) ринкової економіки, була практично повністю припинена і комерційна діяльність.

Поява торгово-посередницьких структур ринкового типу пов’язана з періодом НЕПу – нової економічної політики (1921-1929 рр.). В 1921 р. основною самостійною госпрозрахунковою одиницею виступав трест, який об’єднував групу однорідних підприємств по територіальному або виробничо-територіальному признаку. Трести отримали право самостійно збувати на ринку свою продукцію, створювати резервний капітал в розмірі 20% від загального об’єму прибутку. Із-за недосвідченості і некомпетентності збутового апарату в країні було прийняте рішення про створення синдикатів з галузевого принципу, які відали на відплатній основі питаннями закупок і збуту за дорученням своїх пайщиків. Таким чином, синдикати стали першими торгово-посередницькими структурами в народному господарстві нашої країни в умовах існування регулюючого ринку засобів виробництва.

Становлення НЕПу також було пов’язане з виникненням особливої посередницької інституції – радянських товарних бірж. До осені 1926 р. в СРСР були створені 114 товарних бірж, а в 1914 році їх було – 115.

Але одночасно з розвитком оптової торгівлі продукцією виробничо-технічного призначення йде укріплення системи планування. В 1921 р. був створений Державний плановий комітет (ДЕРЖПЛАН) і з 1929 р. здійснено перехід до перспективного планування всього народно-господарського комплексу з повним відмовленням від використання ринкових методів регулювання економіки. В травні 1929 р. був затверджений перший п’ятирічний план розвитку народного господарства (1929-1933 рр.). З цього часу і до другої половини 80-х років ХХ ст. ставлення до комерції в Радянському Союзі було різко негативне, як до діяльності, породженої капіталізмом.

Тому в Кримінальному кодексі СРСР існували і застосовувалися дві статті, які передбачали покарання за заняття комерційною діяльністю. Одна з них „Приватнопідприємницька діяльність і комерційне посередництво” зазначала:

„Приватнопідприємницька діяльність з використанням державних, кооперативних або інших суспільних форм – карається позбавленням волі на строк до п’яти років з конфіскацією майна.

Комерційне посередництво, що здійснюється приватними особами у вигляді промислу або з метою збагачення, - карається позбавленням волі на строк до п’яти років з конфіскацією майна.

Дії, передбачені частинами першою або другою даної статті, що спричинили збагачення в особливо великих розмірах, - караються позбавленням волі на строк до десяти років з конфіскацією майна”.

Інша стаття „Спекуляція” передбачала:

„Спекуляція, тобто скупка і перепродаж товарів або інших предметів з метою наживи, - карається позбавленням волі на строк до двох років з конфіскацією майна.

Спекуляція в особливо великих розмірах або здійснена особою, яка раніше була осуджена за спекуляцію, - карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна”.

Необхідно відмітити, що ці статті не були декларативними, а активно застосовувались в Радянському Союзі, в т.ч. і на Україні.

Для регулювання матеріального забезпечення в структурі галузевих об’єднань були створені управління постачання і управління збуту. На початку 1931 р. було створено об’єднання “Союзпостачзбут” для керівництва системою територіальних постачально-збутових організацій (губторгів).

В 1948 р. був створений Державний Комітет з матеріально-технічного постачання (Держпостач СРСР). Недоліки в галузевій системі управління народним господарством стали причиною тому, що з 1957 р. був здійснений перехід до територіального принципу управління, тобто до створення раднаргоспів. На місці скасованих головпостачів та головзбутів промислових міністерств, а також комерційних служб виробничих главків в складі раднаргоспів були створені головні управління матеріально-технічного постачання, а в ряді випадків – головні управління постачання обладнанням.

В 1965 р. був ухвалений територіально-галузевий підхід до управління народним господарством. Був створений Держпостач СРСР як союзно-республіканське відомство, яке вперше очолило матеріально-технічне постачання як галузь економіки. На 1 січня 1968 р. у віданні Держпостачу СРСР налічувалось 1505 управлінь, контор, баз і складів, в яких було зайнято 371 тис. осіб.

Ця система, яка склалася в 1965 р. без особливих змін проіснувала до 1987 р. З 1 січня 1987 р. з метою розвитку оптової торгівлі засобами виробництва без фондів і лімітів стали отримувати продукцію майже 10000 підприємств країни із загальним об’ємом оптової торгівлі 10 млрд. крб.. В 1988 р. цей об’єм досяг рівня 21,2 млрд. крб. (приблизно 35 млрд. дол. США).

До 1992 р. оптова торгівля обіймала вже 75-80% всього об’єму продукції, що випускалася.

Розвиток комерційної справи активно продовжувався з початку отримання Україною незалежності, що дозволяє говорити про особливий період в історії української комерції в умовах переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки. Її значення значно підвищується, але недосконала законодавча база, надмірний податковий тиск, відсутність підтримки вітчизняних комерсантів-виробників породили багато негативних явищ. Значна частина підприємців в таких початкових умовах перейшла працювати в умовах тіньової економіки або попали під вплив кримінальних структур. Тіньова економіка є однією з найбільших проблем української нації. Так, приблизно 35÷55 відсотків (за даними різних джерел) українського валового внутрішнього продукту виробляється в тіні.

Разом з тим прогрес в економіці та політиці не викликає сумніву в позитивному розвитку комерційної діяльності в Україні та її євроінтеграційних тенденціях. Прикладом можуть служити окремі українські бізнесмени: Рінат Ахметов – власник найкрупнішої холдингової компанії країни Сістем Кепітал Менеджмент (СКМ), Сергій Тарута – співвласник промислового гіганта – Індустріального Союзу Донбасу, Олександр Ярославський – співвласник УкрСиббанка, Ігор Коломойський – співзасновник фінансово-промислової групи Приват, Віктор Пінчук – власник корпорації Інтерпайп.