Генетика сої

Вступ

Серед арсеналу рослинних ресурсів навряд чи знайдеться інша культура, ніж соя, що так широко і давно вирощуєтеся й використовується людиною. У різних народів як золоті розсипи з покоління в покоління передаються цікаві легенди про цю диво-рослину, що дедалі повніше розкриває нам свої корисні властивості.

Історія сої розпочинається із найстародавнішого центру цивілізації — Китаю. Вона налічує від 4500 до 6000 років. Висока поживність цієї рослини та її лікувальні властивості були відомі людям у древньому Китаї, Японії, Кореї ще 5000 років тому. Цю культуру, як і пшеницю, рис, кукурудзу, ячмінь, бавовник, відносять до найдавніших сільськогосподарських культур. Посіви сої поряд з пшеницею і рисом згадуються у найдревніших китайських та інших рукописах.

Отже, батьківщиною сої вважається Китай. Вона була однією з п'яти сільськогосподарських культур, які китайський імператор Шен-Нон (2967— 2579 до н. є.) оголосив священними і щороку під час святкових церемоній власноручно висівав. У китайців соя є і продуктом харчування, і сировиною для виготовлення ліків.

З Китаю сою в VII ст. було завезено до Японії і лише в XVII ст.— до Європи.

Нині Китай є одним з найбільших виробників сої, що широко використовується в харчуванні населення. Соєве молоко і сир замінюють тут коров'яче молоко. Одним із секретів зростання чисельності населення в Китаї і найбільшої тривалості життя людей в Японії є, очевидно, давня й широка практика використання сої і соєвих продуктів у харчуванні.

Країни Азії багато віків займали першість у світовому виробництві сої, де вона й дотепер залишається одним з основних джерел продовольчих і кормових ресурсів. Тривалий час основне виробництво її було сконцентроване в Китаї. В 30-х роках XX ст. площа сої тут становила 3/4 світових посівів культури. На цьому континенті сою також шировирощують в Індії, Індонезії, Японії, Кореї, Лаосі, Малайзії, Філіппінах, Таїланді, Туреччині, В'єтнамі.

У Північній і Південній Америці соя порівняно нова культура, однак саме тут у другій половині XX ст. високими темпами розширювалися площі її посівів, зростали урожайність і виробництво насіння. За рахунок цього регіону нині головним чином і відбувається світовий приріст обсягів виробництва зерна сої

У XX ст. найбільш високими темпами зростало виробництво сої в США, куди її завезли в 1804 р. з Китаю на борту американського кліпера. За недовгий відрізок часу вона зробила революцію в сільському господарстві цієї країни.

Спочатку сою вирощували як кормову культуру, згодом перейшли на виробництво зерна. Після другої світової війни значно зріс попит на неї, уже як на білкову та олійну культуру. В 50—60-ті роки з'явилися державні програми з сої. Останню з них було прийнято в 1990 р. У процесі її виконання забезпечено рекордний збір зерна культури — 68,5 млн. т. За вартістю одержаної продукції соя тут посідає друге місце після кукурудзи.

1. Народногосподарське значення сої

На сучасному етапі розвитку агропромислового виробництва України соя набуває виключного значення як цінна білково-олійна культура, що має широкий спектр використання в кормовиробництві, харчовій, переробній промисловості і медицині.

Завдяки рідкісному хімічному складу її зерна, що містить 35-55% білка, 18-20% олії, 25-30% вуглеводів, 5-6% мінеральних елементів, 12 різноманітних вітамінів і фосфатиди, соя займає особливе місце серед усіх сільськогосподарських культур.[1]

Із сої виробляють більше 400 видів продуктів. Білок, перетравність якого досягає 90%, і олію сої використовують більш ніж в 1000 видах харчових виробів кондитерської, м'ясо-молочної промисловості та в комбікормах.

Соя дозволяє збалансувати кормові раціони за білком, або його незамінними амінокислотами, зокрема лізином. Соєвий шрот і макуха -найбільш цінні добавки до комбікормів. Зелена маса - високобілковий компонент в сумішках із злаковими культурами, для годівлі тварин і приготування силосу. [2]

Соя і продукти її переробки містять найважливіші поживні речовини високих кормових якостей. У другій половині XX ст. вони стали найважливішою передумовою розвитку найінтенсивніших галузей тваринництва і птахівництва. За соєю поступово утверджується поняття ідеального корму для тварин, звірів, птиці і риб. Вона широко використовується як основний інгредієнт в раціонах тварин, бо найповніше забезпечує потребу їх в білку і амінокислотах, є найбільш економічним джерелом високоякісного білка й енергії. Дуже важливо й те, що за рахунок соєвої олії окупаються всі затрати на вирощування цієї культури, чого не скажеш про горох, люпин, вику, боби. Тому соєвий шрот є найдешевшим джерелом рослинного білка. [З ]

Вирощування сої - з агрономічної точки зору, є важливим, оскільки її рослини як азот—фіксатори, збагачують ґрунти азотом, покращують його структуру. Підвищення урожаю зернових, вирощених після сої, становить 3-4 ц/га.

Соя дає білок, що прирівнюється до тваринного. В цілому соєве насіння містить в 10 разів більше білка, ніж коров'яче молоко, вдвоє ніж м'ясо і риба, і в 1,5 рази - ніж сир. Водночас воно є джерелом вітамінів, мінеральних речовин і органічних сполук, має біофармацедегичні особливості.

Соя і соєві продукти мають захисні властивості проти радіації. Вони зумовлені деякими факторами, одним з яких є наявність великої кількості фітатів — фосфорних сполук, до яких відноситься фітинова кислота. Фітини, що містяться в сої, здатні вступати в сполуки з токсичними і радіоактивними елементами і виводити їх з організму через шлунково-кишковий тракт. Влас­тивістю зв'язуватися з радіоактивними і токсичними речовинами характеризуються також харчова клітковина і речовина під назвою цібиколін. Здатністю захищати від радіації характеризуються інгібітори трипсину або протеолітичні ферменти.

Радіаційно-захисну роль відіграють також вітаміни й мінеральні речовини, що містяться в сої.[3]