Архітектура

В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI століття виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII століття в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким» бароко. 

У XVIII столітті, у Києві архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й. Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.

Образотворче мистецтво

Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI століття, поступово витісняється новими віяннями.

У XVI—XVII століття в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслав, оздоблення церкви Святого Юра в Дрогобичі та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися «лицом и очами светлы и телом дебелы». Частиною храмового живопису став портрет.

Розвиток театру

Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.

На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці XVI ст. українського шкільного театру. Якщо до першої половини 30-х pp. XVII ст. головним осередком українського шкільного театру був Львів, то у другій половині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Саме наприкінці XVI — на початку XVII ст. український театр розвивається у вигляді найпростіших його виявів — декламацій і діалогів.

Музичне мистецтво

Специфіка українського бароко полягала в тому, що розвиток барокової культури і, зокрема, музики в Україні мав дещо інші передумови, ніж на Заході. Якщо в Західній Європі між Середньовіччям і бароко проміжним етапом був Ренесанс, то в Україну естетика нової культури прийшла безпосередньо на зміну Середньовіччю. На Заході, бароко було наслідком розчарування в ідеалах Ренесансу. В Україні бароко настало, як переорієнтація культурних зв’язків з Візантії на Західну Європу. Для музичного мистецтва це означало, що пануючий в богослужбовій практиці за часів українського Середньовіччя одноголосний монодійний спів (ірмолой), змінився багатоголосним співом західноєвропейського зразка. Що було рівноцінно справжній революції в духовній музиці. А саме цю галузь музичного мистецтва мають на увазі, коли говорять про музику і українське бароко. Українське бароко частково виконувало функції Ренесансу. Звідси і спалах творчої енергії, і гуманістичні ідеї, і прагнення до просвітництва. Такі риси бароко, як підвищена експресія та пишність пов’язуються не із розчаруваннями, а з активізацією суспільного життя. Таким чином, музичній культурі українського бароко була притаманна стильова неоднорідність (переплетення середньовічних, ренесансних та барокових рис); бракувало західноєвропейської універсальності (спостерігається значна перевага духовного над світським); але щодо відкритих західноєвропейськими музикантами засобів виразності і технічних можливостей - принципу концерту, мажоро-мінорної системи, багатоголосся,- все це було сприйняте українськими музикантами і впроваджено в музичну практику.