8. Стандарти прав людини і фактори що сприяють їх формуванню

Міжнародні стандарти прав людини - це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов'язуються держави.

Йдеться, отже, про своєрідні взірці ("еталони"), на які покликані орієнтуватись у своїй діяльності різні Держави та інші учасники суспільного життя. Показово, що у преамбулі Загальної декларації прав людини, яка зазвичай визнається найголовнішим джерелом таких стандартів, зазначено, що ця Декларація прийнята як "взірець, відповідати якому мають прагнути усі народи і держави".

Щоб детальніше охарактеризувати зазначені стандарти, їх можна класифікувати за різними критеріями так:

1) залежно від онтологічного статусу - номінальні (тобто термінологічні, текстові) та фактичні (змістовні). До перших належать "лише самі назви" (перелік, "номенклатура") прав і свобод людини, котрі використовуються у найрізноманітніших міжнародних актах, документах, а до других - зафіксовані у цих джерелах змістовні та обсягові (кількісні) показники таких прав і свобод;

2) за сферою дії - всесвітні (загальнолюдські, глобальні) та регіональні (зокрема, континентальні);

3) за характером обов'язковості впровадження - юридичні (тобто такі, втілення яких є формально обов'язковим для певних держав і може забезпечуватись застосуванням міжнародних санкцій) та морально-політичні (позбавлені формальної обов'язковості).

Реалізація міжнародно-юридичних стандартів прав і свобод людини у внутрішньодержавну практику відбувається шляхом, так званої, імплементації.

Взагалі, імплементація міжнародних актів - це здійснювана міжнародними і державними органами діяльність із втілення норм та інших положень цих актів у національну юридичну практику.

Власне національна імплементація має місце тоді" коли таку діяльність здійснюють державні органи, вдаючись до відповідних національних юридичних засобів.

Що стосується національної імплементації саме "право-людинних" міжнародних стандартів, то вона відбувається за такими стадіями:

1. Державне визнання прав людини (шляхом їх проголошення, закріплення у Конституції та інших законах, участі держави у прийнятті та ратифікації відповідних міжнародних актів тощо).

2. Етапізація здійснення прав людини. Йдеться про необхідність виділити серед них, по-перше, ті, для використання яких у суспільстві, державі вже існують усі необхідні загальносоціальні умови та засоби (передовсім економічні, матеріальні), або ж ті, реалізація котрих не вимагає відчутних матеріальних витрат. До цієї групи найчастіше належать права особистісні ("громадянські") і політичні. До другої групи, слід віднести права людини, здійснення яких, так чи інакше, вимагає значних витрат, насамперед матеріальних. Це зазвичай права фізичні (вітальні) й економічні. Якщо у розпорядженні суспільства, держави є засоби, необхідні для забезпечення реальності здійснення кожним громадянином певного права, що належить до другої групи, тоді така можливість може бути "обладнана" і юридичними гарантіями її використання, а отже, може стати повноцінним суб'єктивним юридичним правом.

3. Інституціоналізація здійснення прав людини. Йдеться про утворення або визначення тих державних органів, інших державних організацій, посадових осіб, на які спеціально покладається обов'язок сприяння здійсненню (забезпеченню), охорони та захисту прав людини. Одним із напрямів діяльності тут виступає розширення юридичних та загально-соціальних можливостей "традиційних", тобто вже існуючих, державних структур (зокрема судових, прокурорських, інспекційно-контрольних), іншим же напрямом є запровадження нових інституцій (скажімо, в Україні - Президента як гаранта прав і свобод людини, Конституційного Суду, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини).

4. Інтерпретація та конкретизація юридичних актів щодо прав людини. Необхідність вдатися до цих "операцій" об'єктивно зумовлюється залежністю розуміння загальнолюдських "стандартів" (документів, у яких закріплено основні права людини) принаймні від:

o рівня розвитку як людства в цілому, так і його окремих осередків, частин;

o конкретно-історичних умов, за яких сформувалися і діють суб'єкти інтерпретації та реалізації прав людини;

o специфічних групових інтересів тієї частини соціальне неоднорідного суспільства (а іншого нині і не існує), представником і виразником якої об'єктивно (свідомо чи несвідомо) виступає інтерпретатор відповідного міжнародного "стандарту" або ж закону держави.

5. Процедуризація здійснення прав людини. Після закріплення у законі прав людини нерідко виникає необхідність дати відповідь на запитання: як саме їх реалізувати - якими діями, в якій послідовності, в якій формі, в якому порядку тощо? Без процесуального забезпечення такі права ризикують залишитися нездійсненими, навіть, якщо для їх реалізації в суспільстві вже існують необхідні загальносоціальні умови й засоби.

6. Встановлення і реалізація юридичних засобів охорони та захисту прав людини. Засоби охорони спрямовуються на запобігання, зокрема, на перешкоджання чи унеможливлений порушень таких прав. (Прикладом може слугувати запроваджена з 1993 р. попередня державна реєстрація у Міністерстві юстиції України усіх відомчих нормативних актів, що стосуються прав громадян, без яких ці акти вважаються нечинними). Але ці засоби стають ефективними лише тоді, коли вони поєднуються із засобами захисту, тобто юридичними інструментами поновлення, "реставрації" порушених прав та притягнення до відповідальності осіб, винних у цих порушеннях. Без такого "оснащення" засоби охорони переважно не спрацьовують, не застосовуються, а отже, не досягають своєї мети.