25. Значення рішень міжнародних органів у практиці внутрішніх судів

Іншим руслом, по якому може бути направлено конструктивне вплив міжнародного права на національно-правовіпідвалини й структури, що перебувають у пpеделax юрисдикції окремий держав, є рішення міжнародний органів, включаючи судові. Скажімо, визначені Радою Безпеки ООН економічні санкції проти Іраку, прийняті в результаті агресії останнього проти Кувейту в 1990 р., спричинили відповідні зміни у національній налином законодавство держав - членів ООН. При цьому необхідно мати на увазі, що сфера впливу міжнародного права на національне право зачіпала внутрішню юрисдикцію не тільки держав, що приєдналися до санкцій, але і самого Іраку, який об'єктивно змушений був перебудовувати свою економіку і її правове регулювання з урахуванням дії нафтового ембарго з боку міжнародного співтовариства і т. д.

Ще однією ілюстрацією засобів реалізації аналізованого впливу служить судова практика міжнародних судових установ (Міжнародного суду ООН, Європейського суду з прав людини, Суду ЄС та ін.) Завдяки їй уявлення про нібито існуюче обмеження впливу, що чиниться міжнародним правом на внутрішнє життя держав, лише якимись вибірковими областями виявляється помилковим. У реальних обставин будь-які різновиди соціальних відносин це може стосуватися дією міжнародно-правових норм або його наслідками у внутрішньодержавній сфері. Зокрема, класичним прикладом в цьому плані виступає вплив юридично обов'язкових рішень міжнародних органів на внутрішню практику держав, у тому числі їх законодавство й інші джерела права.

У жодній державі іноземні арбітражні рішення не мають безпосе­редньої виконавчої сил. Для їх примусового виконання потрібне відповідне розпорядження компетентного органа цієї країни — як правило, суду. За загальним правилом для виконання арбітражні рішення повинні бути представлені в компетентний суд, який у певній формі приймає одне з двох рішень: визнати і привести арбітражне рішення у виконання або відмовити у визнанні та приве­денні його у виконання.

різних країнах діє різний порядок приведення у виконання іноземних арбітражних рішень, але всі вони можуть бути зведені, згідно із класифікацією Е. Брунцевої, до чотирьох основних моделей:

1) депонування чи реєстрація рішення в суді або іншому компетентному органі, після чого воно може бути виконане, як рішення місцевого суду;

2) виконання арбітражного рішення безпосередньо, без його депонування чи реєстрації (але для цього може бути потрібен дозвіл суду на виконання);

3) звернення до суду із проханням про визнання та виконання рішення (екзекватура);

4) пред'явлення в суд позову на підставі арбітражного рішення як свідчення наявності боргового зобов'язання, що підлягає судово му захисту. До цього способу вдаються тільки за відсутності можли

вості застосувати жоден інший спосіб.

Найчастіше на практиці застосовується третя модель. У широкому значенні термін "екзекватурування" — це процедура, здебільшого судова, що полягає у наданні арбітражному рішенню виконавчої сили, тобто здатності бути приведеним у виконання із застосуванням, у разі потреби, примусових заходів з боку державних органів стосовно зобов'язаної особи чи її майна. За системи екзекватурування компетентна інстанція після розгляду в спрощеному провадженні дійсності рішення і без судового розгляду за участю сторін, як правило, видає виконавчий документ — наказ про виконання на прохання заінтересованої сторони .

Умови визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень. Ці умови та підстави, на яких у виконанні рішень може бути відмовлено, передбачено у ст. 3-6 Нью-Йоркської конвенції. Умовою визнання і виконання іноземного арбітражного рішення є надання в компетентний суд документів, передбачених у п. 1 ст. 4 цієї конвенції. Вони подаються стороною, яка просить виконання арбітражного рішення, і містять:

1) належним чином засвідчені справжнє арбітражне рішення або його копію;

2) справжню арбітражну угоду або належним чином засвідчену її копію.

Стаття 3 Нью-Йоркської конвенції передбачає, що прийнята у державі — учасниці Конвенції виконавча процедура для іноземних рішень може бути обтяжливішою, ніж для внутрішніх. Один з аспектів можливої процесуальної відмінності — термін давності для виконання арбітражних рішень. У підходах країн-учасниць наявні розбіжності. Так, в одних країнах арбітражне рішення "діє" безстроково і може бути пред'явлене до виконання в будь-який час, в інших законодавство встановлює для цього спеціальні терміни.

В Україні (як і в багатьох колишніх республіках СРСР), згідно зі ст. 3 Закону України "Про визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів", за винятком деяких випадків, "рішення іноземного суду, може бути пред'явлене до примусового виконання в Україні протягом трьох років з моменту вступу рішення в законну силу". Іншими словами, кредитор рішення може звернутися до компетентного українського суду із клопотанням про визнання і виконання цього рішення протягом трьох років з моменту набуття ним чинності. У свою чергу, ст. 84 Закону України "Про виконавче провадження" передбачає, що, "виконавчий документ, виданий у встановленому порядку на підставі рішення іноземного суду чи арбітражу, може бути пред'явлений до примусового виконання протягом трьох років з моменту вступу рішення в законну силу".