6. Суспільні детермінанти які визначають зміст прав людини.

Права людини тоді наповнюються реальним змістом, коли вони використовуються людьми, тобто здійснюються.

Здійснення прав людини - це практичне використання нею можливостей, які відображаються її відповідними правами.

Здійснення прав людини безпосередньо пов'язано із проблемою меж прав людини. Тобто своє право ми здійснюємо доти, доки воно не суперечить і не посягає на права іншої людини, на загальносоціальний інтерес. У зв'язку з цим виникає необхідність з'ясування поняття меж прав людини.

Межі прав людини — різноманітні природні і соціальні явища, які окреслюють зміст і обсяг прав людини.

Зміст прав людини - це сукупність усіх умов та засобів, з яких складаються можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку.

Обсяг прав людини - це кількісний показник кожного із прав.

Зміст і обсяг розкриваються через:

1. вказівку вчиняти чітко визначені дії (учасники процесу можуть заявити відвід судді, але не вибирати суддів);

2. обмеження суб'єктів реалізації права (специфічні права інвалідів, жінок матерів, неповнолітніх, біженців);

3. часові межі здійснення права (позовна давність, строки тримання під вартою);

4. визначення способів здійснення права (явочний, дозвільний, реєстраційний).

Відповідно, діяльність державних органів з приводу встановлення меж прав людини називається обмеженням прав людини.

Обмеження можуть бути обґрунтовані і встановлюватися на підставі закону, а також можуть бути необґрунтовані, в результаті чого ми приходимо до порушень прав людини. Найгіршим видом порушенням прав людини є скасування прав людини.

Загальні принципи обмежувальної діяльності:

1. обумовленість меж прав людини конкретно-історичними обставинами;

2. збалансованість інтересів конкретної людини з інтересами групи людей;

3. забезпечення справедливого балансу приватних та публічних інтересів;

4. співмірність заходів, вжитих на обмеження здійснення прав людини, меті права, яке обмежується;

5. пріоритет меж прав людини, встановлених міжнародними актами щодо меж, встановлених національним законодавством;

6. неприпустимість встановлення у поточному законодавстві меж прав людини вужчих, ніж ті межі, які передбачені у Конституції України;

7. формальна рівність однойменних суб'єктів;

8. законність та обґрунтованість обмежень прав людини.

Підстави обмежування прав людини — це особисті та колективні інтереси, задля забезпечення яких держава вважає за необхідне обмежити певні права людини.

Класифікація меж прав людини:

1. від характеру середовища, в якому обмежуються права людини:

природні (біологічні, фізіологічні, екологічні, "здоров'я населення")

соціальні (економічні - „загальний добробут", політичні - "інтереси державної безпеки", духовно-ідеологічні - "справедливі вимоги моралі").

2. від волі суб'єкта: абсолютно-об'єктивні (певні явища природи), відносно-об'єктивні (законодавчі обмеження), об'єктивно-суб'єктивні (приналежні людині, але від неї не залежать - підсвідомість людини, інстинкти), суб'єктивні (самообмеження - добровільне невикористання свого права у повному обсязі).

3. від ступеня соціальної обґрунтованості: цілком підставні, переважно підставні, мало підставні, безпідставні.

7. за юридичною значущістю: .

В Загальній декларації прав людини міститься таке положення: „При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.”