37.Роль прецеденту у рішенні Європейського суду з прав людини за кримінальними справами та проблема його застосування у вітчизняному кримінальному судочинстві

38.Попереднє слідство і його значення для забезпечення прав людини

Досудове розслідування (неофіційні назви — попереднє розслідування, слідство) — діяльність компетентних правоохоронних органів, що полягає у збиранні, дослідженні, оцінці, перевірці та використанні доказів з метою попередження, запобігання та розкриття злочинів, встановлення об'єктивної істини, забезпечення правильного застосування закону, та закінчується винесенням правозастосовного акту за її наслідками.

Кримінальний процесуальний кодекс України визначає досудове розслідування як стадію кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до судуобвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності^[1].

Відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з дозволу слідчого або прокурора і втому обсязі, в якому вони визнають можливим. Основним змістовним наповненням досудового розслідування є проведення слідчих дій, тобто дій, спрямованих на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.

Слідчі дії розподіляються на гласні та негласні.У цій стадії особі повідомляється про підозру у вчиненні кримінального правопорушення і надається право мати захисника та захищатись самому всіма передбаченими законом засобами. До підозрюваного можуть застосовуватись запобіжні заходи — застава, взяття під варту й інші. Прокурор та слідчий суддя здійснюють нагляд за додержанням законності в діяльності органів досудового розслідування, санкціонують окремі рішення слідчого.

Стадію досудового розслідування вважають найбільш вразливою щодо порушення прав людини і громадянина, адже в ній переплітаються і часто не збігаються інтереси особи, суспільства і держави.На стадії досудового розслідування однією з гарантій, яка має на меті забезпечення дієвого механізму виправлення помилок та недопущення зловживань, а також надання можливості зберегти та реалізувати весь обсяг прав та свобод учасників кримінального провадження, є інститут оскарження.

У процесі досудового розслідування нерідко виникає необхідність оскарження рішень дій чи бездіяльності органів досудового слідства. Право на оскарження у кримінальному процесі забезпечується встановленням у нормах КПК порядку і строків подання (у деяких випадках і розгляду) скарг на дії (бездіяльність) і рішення суду, слідчого судді, прокурора, слідчого. Гарантією здійснення права на оскарження дій (бездіяльності) та рішень у кримінальному судочинстві є обов’язок посадових осіб роз’яснити порядок оскарження при проведенні процесуальних дій і прийнятті процесуальних рішень, а також обов’язок забезпечити можливість реалізації цих прав.

Інститут оскарження рішення, дій чи бездіяльності на стадії досудового розслідування, якому присвячено главу 26 КПК, є важливою гарантією захисту прав учасників кримінального процесу і, відповідно до ст. 7 КПК, однією з засад кримінального провадження.

39.Правовий статус особи на попередньому слідстві.

Захист прав особи, яка бере участь у кримінальному процесі, проголошувався та закріплювався у різних міжнародно-правових документах як універсального, так і регіонального характеру. Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини була прийнята 4 листопада 1950 p. і набрала чинності 3 вересня 1953 p. Це найстаріший міжнародний договір, призначення якого полягає в тому, щоб гарантувати додержання прав людини, тому інструмент захисту, який пропонується нею, найбільш розвинутий.

У рамках Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини розглядаються, серед інших, громадянські права, які зачіпають сферу кримінального і цивільного судочинства і за допомогою яких здійснюються процесуальні гарантії для осіб, котрі беруть участь у судовому процесі та у попередньому слідстві.

Проблема прав особи на рызних стадіях кримінального процесу розглядається передусім стосовно підозрюваного й обвинуваченого. Дійсно, в Україні для цього є особливе підґрунтя. Впродовж багатьох років велика кількість людей постраждали від незаконних обвинувачень. Але незалежно від історичного досвіду в усіх країнах становище особи обвинуваченого перебуває в центрі уваги науковця-юриста, судді і адвоката, тому що з ним пов'язано вирішення головного питання кримінальної справи — відповідальності за вчинення злочину.

Звичайно, захист права особи в кримінальному процесі торкається не тільки підозрюваного і обвинуваченого. В літературі зустрічається така класифікація осіб, які потребують захисту своїх прав у межах кримінального процесу :особи, котрі, як передбачено, зазнали шкоди (прямої або непрямої) від вчинення злочину: потерпілий, цивільний позивач, а також їхні представники або правонаступники;суб'єкти права на захист від обвинувачення чи підозри: обвинувачений, підозрюваний, а також захисник, який подає юридичну допомогу цим двом суб'єктам кримінально-процесуальних правовідносин;особи, яких не обвинувачують, не підозрюють і щодо яких не припускають, що їм злочином завдано шкоди, але їх залучають до участі у слідчих та судових діях для одержання від них чи за їхньою участю інформації про обставини справи: свідки, власники приміщень та ін.;особи, які беруть участь у процесі за своїми службовими обов'язками: судді, прокурори, слідчі, адвокати.Розглядаючи положення Конвенції про захист прав і основних свобод людини, які стосуються кримінального процесу, слід розпочати з положень Конвенції, що захищають право на свободу та особисту недоторканість. Проголошуючи "право на свободу",Конвенція говорить про особисту свободу в її класичному розумінні, тобто фізичну свободу особи. Мета її - гарантувати, щоб ніхто не міг бути позбавлений цієї свободи свавільно.

Право на свободу і особисту недоторканість повинно сприйматись в цілому як захист від будь-якого процесуального чи матеріально-правового посягання на особисту свободу з боку державних органів. Іншими словами, під "особистою недоторканістю" мається на увазі фізична недоторканість, тобто гарантія від арешту чи затримання.

Переходячи до випадків, коли держава може позбавити свободи особу, необхідно звернути увагу на обов'язковість правомірності такого позбавлення. Кожен із передбачених Конвенцією випадків передбачає положення про те, що арешт або тримання під вартою повинні бути законними. Для забезпечення цієї законності національні органи зобов'язані дотримуватись внутрішнього права і в діях держави не повинно бути ні зловживання владою, ні недобросовісності. Однак, у статті 5 говориться про законність застосування заходів, пов'язаних із позбавленням волі, а не про те, якими вони повинні бути.

Необхідно відмітити, що пункт 2 статті 5 Конвенції вміщує елементарну гарантію: кожний затриманий чи заарештований повинен знати, чому він позбавлений волі. Це положення зобов'язує роз'яснити кожному затриманому чи заарештованому простою, зрозумілою йому мовою юридичні та фактичні підстави його затримання чи арешту для того, щоб він міг звернутись до суду, якщо захоче заперечити законність затримання чи арешту.

Наявність вагомих підстав підозрювати заарештованого у скоєнні злочину є умовою правомірності утримання під вартою, але через деякий час цього вже недостатньо. При розгляді питань щодо обґрунтованості строків утримання під вартою Європейський суд встановлює, чи продовжують інші обставини, на які посилались судові органи, виправдовувати позбавлення волі. Якщо такі обґрунтування достатні, суд встановлює, чи проявили компетентні національні органи особливі зусилля при проведені слідчих процедур.