25. Арабська система захисту прав людини

Так ряд арабських країн Близького Сходу не бере участі в більшості основоположних угод про права людини і, відповідно усунулися від участі в роботі міжнародних органів.

Мусульманське право і права людини в ісламі - це божественні права за своїми джерелами і основним нормам, вони черпають свою силу не в державній владі, а у волі Аллаха. З цього випливає, що мусульманське право взагалі, і зокрема - права і свободи людини в ісламі, є божественними, Аллах є носієм абсолютного суверенітету (необмеженої влади) і всі люди зобов'язані підкорятися йому і його вимогам. В цьому випадку, мусульманське право вказує мусульманину як він повинен вести себе відповідно до вимог Бога і релігії, пояснюється його зобов'язання по відношенню до себе і по відношенню до Бога (молитва, піст.).

Таким чином, Шаріат заснований на ідеї зобов'язань, покладених на людину, а не на правах, яких він може мати. Необхідно відзначити, що дане положення є одним з істотних відмінностей між правами людини в ісламі і правами людини, закріпленими в міжнародних документах про права людини, які засновані на ідеях природних прав і свобод, а не зобов'язань, що випливають з вимог держави або який або божественної сили . При аналізі структури та галузей мусульманського права можна знайти моменти, регулюють права і свободи людини, зокрема, положення зачіпає цивільні, політичні, соціальні, економічні та культурні права.

Кодифікація норм прав людини як такої не існує в мусульманському праві. Однак більшість норм прав людини, так чи інакше міститься в джерелах мусульманського права.Необхідно відзначити, що мусульманське право не регулює права і свободи людини як окрему галузь права або як окреме положення.

На статус особистості в арабських країнах впливає і міжнародний Білль про права людини. Це проявляється в прагненні деяких арабських держав здійснити на його основі уніфікацію і зближення законодавства, що визначає статус особистості. В цьому відношенні досить привести приклад міжарабський угоди з прав людини 1983 та Арабською Хартії прав людини і народу 1986 р що має світський характер.

Велику роль у захисті прав людини на національному рівні грає конституційнийконтроль у вигляді конституційного суду або у вигляді загальних судів залежно відсудової системи держави. У конституціях більшості арабських держав відображені основні права і свободилюдини, закріплені в міжнародному Біллі про права людини. Проте дані конституції не містять ні правових гарантій прав і свобод, ні правого механізму захисту права ісвобод людини на національному рівні.

Негативна позиція ряду ісламських держав щодо створення міжнародних механізмів з прав людини багато в чому обумовлена не релігійними особливостями, а політичними інтересами правлячих кіл. Прийнята з метою уніфікації позицій ісламських держав в області прав людини, Каїрська декларація прав людини в ісламі 1990 носить вузько-релігійний характер і відображає позицію найбільш радикальних ісламських держав. У ній відсутній ряд основних прав і свобод людини зокрема політичних, і не міститься заборона на наявну в ісламі дискримінацію за ознакою статі. Тому вона не може бути визнана в якості правової основи для захисту прав і свобод людини в ісламському суспільстві.

Відсутність міжарабського регіонального механізму захисту прав людини і малоефективність діяльності JIAT в цій галузі є результатом міжарабських протиріч і політичної нестабільності в регіоні, а також відсутності політичної волі у багатьох авторитарних арабських режимів. Тому, прийнята в рамках ЛАД, арабська Хартія прав людини відчуває на собі вплив властивих арабським країнам негативних явищ і не створює істотних зобов'язань в галузі прав людини для держав-учасників.

Важливий внесок у заохоченні та захисті прав людини вносять арабські неурядові правозахисні організації. Високо оцінюється їх роль в підвищенні інформованості громадськості з питань прав людини, в проведенні досліджень, конференцій та симпозіумів з прав людини. Проте їх діяльності ускладнює негативна позиція ряду арабських держав, які переслідують активістів правозахисного руху в арабському світі. Дана обставина з усією очевидністю показує, що неурядові правозахисні організації та рухи не можуть представляти альтернативу міжурядовим правозахисним механізмам. Тому назріла необхідність створення ефективного міжарабського механізму, проект якого був підготовлений арабськими вченими на що проходила в італійському місті Сиракузе конференції з проблем прав людини в арабському світі в 1986 р.

Для арабських країн Близького Сходу характерно те, що їх внутрішньодержавні органи захисту прав людини не здатні гарантувати індивіду ефективного захисту його прав з наступних причин:

По-перше, політичні системи країн регіону далеко не відповідають міжнародним демократичним нормам і стандартам, що лежить в основі будь-якого демократичного суспільства і необхідним для захисту прав людини.У більшості цих держав відсутній інститут "народне представництво", і вся влада знаходиться в руках глави держави. У ряді інших держав представницькі органи влади знаходяться в підпорядкуванні партії влади, також як і інші державні органи, в тому числі і судові.

По-друге, у всіх арабських країнах Близького Сходу відсутній ряд найважливіших для захисту прав людини інститутів, в їх числі інститут Парламентського Уповноваженого з прав людини, а також інститут Конституційного контролю, який існує тільки в двох країнах цього регіону.

В третє, діючі в країнах цього регіону правові системи далекі від досконалості, безліч правових норм не відповідає загальновизнаним нормам і стандартам в галузі прав людини.

В четвертих, панівні в ряді країн Близького Сходу історичні звичаї і традиції, свої корені в до феодальне суспільство, переплелися з низьким рівнем правової культури населення, створивши при цьому несприятливі умови для захисту прав людини.

Для здійснення ефективного захисту прав людини в цьому регіоні, необхідно провести в країнах Близького Сходу ряд демократичних перетворень, спрямованих на утвердження принципів демократії, народовладдя, верховенства закону і визнання пріоритету прав і свобод людини.

Однак основний висновок полягає в тому, що міжнародні універсальні та регіональні механізми захисту прав людини є необхідним елементом і важливою гарантією захисту цих прав і свобод. У цьому зв'язку від арабських держав потрібна ратифікація основних міжнародних угод з прав людини та створення ефективного міжарабського механізму захисту прав людини.