V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Розгортання національно-демократичного руху.

Мета: Ознайомити учнів з розгортанням національно-демократичного руху, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

Причини активізації політичного життя?

Значення І з'їзду народних депутатів СРСР?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Послабленням старої політичної системи народи Радянського Союзу скористалися для боротьби за докорінний злам існуючої системи національно-державних відносин і досягнення реального суверенітету. Домогтися цього було неможливо без зміни унітарного характеру СРСР, подолання диктату союзного центру

У всіх республіках різко активізувалися національно-демократичні сили, що виявилося цілковитою несподіванкою для комуністичного керівництва. Воно перебувало у полоні ілюзій про безконфліктний розвиток національних відносин, зближення націй, у результаті якого в СРСР сформувалася «нова історична спільність людей — радянський народ». Дуже повільно, неохоче керівництво усвідомлювало глибину національних проблем у СРСР, необхідність їх докорінної зміни. Для перебудови унітарної системи, яка склалася ще за сталінських часів, не було зроблено нічого. Це викликало загострення міжнаціональних відносин, особливо у тих регіонах СРСР, де було багато невирішених соціально-економічних питань. Влітку 1989 р. стались міжнаціональні сутички в Узбекистані, на кордоні Таджикистану і Киргизії, в Абхазії. Розгорався Карабаський конфлікт (Азербайджан, Вірменія). У республіках Прибалтики посилювалося прагнення до відновлення незалежності, ліквідованої пактом Молотова - Ріббентропа у 1939 р.

У такій ситуації у вересні 1989 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який розглянув і прийняв платформу ЦК «Національна політика в сучасних умовах». Головним завданням національної політики КПРС проголошувалося зміцнення СРСР як оновленої федеративної держави. Робити це планувалося з центру, шляхом передачі в майбутньому деяких другорядних функцій союзних відомств республікам. «Сильний центр — сильні республіки», — так М. Горбачов сформулював ідеальний, на думку парткерівництва, національно-державний устрій майбутньої «оновленої федерації». В умовах, коли республіки були позбавлені суверенітету, такий акцент на повноваженнях центру лише посилював відцентрові, сепаратистські тенденції. Адже було очевидно, що центр добровільно не передасть у відання республік могутній воєнно-промисловий комплекс, зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну діяльність, фінансову і грошову систему, визначення стратегії економічного розвитку, інші ключові питання. їх передбачалося залишити в компетенції центральних відомств. Це означало, що республікам пропонувався формальний, нічим не підкріплений суверенітет.

11 березня 1990 р. відбулася подія, що відкрила новий етап у боротьбі народів СРСР за свою незалежність. Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт «Про відновлення незалежності Литовської держави». У подібному напряму розвивалися події У Латвії, Естонії, інших радянських республіках. Центр реагував на ці процеси зміцненням виконавчої влади. На позачерговому Третьому всесоюзному з'їзді народних депутатів, який відбувся у березні 1990 р., було прийнято Закон про запровадження посади Президента СРСР. Першим Президентом СРСР з'їзд обрав генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, який залишив за собою і найвищу посаду в партії. Тоді ж з'їздом була прийнята постанова, яка визнавала недійсними рішення Верховної Ради Литовської РСР. Ця постанова була застереженням іншим республікам.

Український національний рух у цей час розвивався у двох напрямах, які зрештою у 1991 р. зійшлися задля досягнення спільної мети. Перший уособлювали українські дисиденти, опозиційні режиму політичні сили, національно свідомі представники інтелігенції, селянства та робітників. Саме вони стали основною силою опозиційного радянському режимові національного руху 80-х — початку 90-х років.

Другою його ланкою була частина партійно-радянської номенклатури, керівників різних рівнів, депутатів, які еволюціонізували в напряму до націонал-комунізму і усвідомлювали, що їхні програмні цілі можуть бути реалізовані лише в суверенній Україні.

Позиції обох цих груп протистояння поступово зближувались, каталізуючи тим самим процес здобуття Україною незалежності.

1988-й і початок 1989 р. ознаменувалися активізацією політичного життя в країні. Перебудова, яка до цього була справою партійно-державних верхів, викликала рух «знизу», активні дії широких народних мас. Цьому активно сприяла гласність. Союзні, а за ними й республіканські ЗМІ почали публікувати і транслювати інформацію, що раніше була недоступною широкому загалу. Це, зокрема, стосувалося «білих плям» української історії, матеріалів про масові репресії 30-50-х років голодомори, антинародну політику тоталітарної держави, переслідування діячів українського національного руху.

У республіці набули поширення «самвидавські» газети і журнали. Частина з них друкувалася за межами України і віддзеркалювала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. В'ячеслав Чорновіл ще в 1987 р. відновив видання «Українського вісника».

Відбувається швидка політизація суспільної свідомості. Виникають незалежні від владних структур і КПРС так звані неформальні громадські об'єднання, які відображали настрої й інтереси різних соціальних верств.

Ще у серпні 1987 р. в Києві розпочав роботу Український культурологічний клуб (УКК). У ньому активно співпрацювали представники демократичної інтелігенції, дисиденти, колишні політв'язні. Роботу УКК висвітлювала самвидавська преса, про неї детально розповідали радіостанції «Свобода», «Голос Америки» та ін. Офіційні газети гостро критикували роботу клубу, але це лише посилювало його популярність, інтерес до нього різних прошарків суспільства. На відкриті репресії проти УКК власті не наважилися.

Ще на початку 1988 р. відновила роботу Українська гельсінська спілка (УГС). Декларація принципів УГС проголошувала необхідність створення суверенної України і захист громадянських прав особистості. Лідером УГС став Л. Лук'яненко, звільнений з ув'язнення в грудні 1988 р. У 1988 р. філії УГС існували в ряді регіонів України. Українська гельсінська спілка стала найавторитетнішою опозиційною групою.

В 1987 р. у Львові було засноване «Товариство Лева», в 1988 р. — в Київському університеті — неформальне товариство «Громада».

За цих умов швидко «вивітрювався» страх народу перед владою. Люди все сміливіше заявляли про свої невід'ємні права.

Вже через кілька днів після закінчення XIX партконференції (початок червня 1988 р.) у Львові відбулося кілька багатотисячних мітингів, у яких взяли участь представники творчих спілок, національно-культурних об'єднань, міськкому комсомолу, УГС та ін. Провідною темою виступів на мітингах були питання демократизації суспільства та національного відродження.

Тема національного відродження виразніше звучала саме в Західній Україні тому, що рівень національної свідомості українців там виявився вищим, ніж у центральних чи східних областях.

Не випадково саме в Західній Україні партійно-державне керівництво вперше спробувало силовими методами придушити наростання народної активності. 4 серпня 1988 р. загін міліції особливого призначення розігнав несанкціонований мітинг у Львові. Десятки людей були побиті. Було очевидно, що розправа викликана страхом влади перед неконтрольованою активністю народу і прагненням стримати її.

Та бажаного результату власті не досягли. Зі Львова мітингова хвиля покотилася на Схід. У Києві 13 листопада 1988 р. відбувся 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам. Було порушено питання про притягнення до відповідальності посадових осіб за приховування справжніх наслідків Чорнобильської катастрофи. Екологічні мітинги пройшли в багатьох містах України. Як і в усіх попередніх випадках, влада не наважилася заборонити їх. Спалах громадської активності застав владу в розгубленості.

Нові громадські Важливою подією в житті республіки стала об'єднання поява восени 1988 р. незалежних від партійних структур політклубів. їхні учасники, переважно молодь, намагалися самостійно, без «спрямовуючого» втручання парткомів, розібратися в актуальних проблемах суспільного життя, проаналізувати різні, у тому числі й буржуазні, «антикомуністичні» концепції та погляди в галузі політики, філософії, історії, економіки.

Одночасно з політклубами з'явилися і громадсько-політичні об'єднання, що ставили за мету ведення агітаційної та пропагандистської роботи серед широких мас населення.

Одним із найгостріших було питання вільного функціонування й розвитку української мови. Широкі кола громадськості, в першу чергу інтелігенції, відкрито висловлювали невдоволення русифікацією. В 1987-1988 рр. політбюро ЦК компартії України кілька разів розглядало питання щодо створення умов вільного функціонування української мови в республіці, однак, окрім констатації сфери звуження її вживання та потреб підтримки національної культури так ніяких рішень і не виробило.

Тим часом, у лютому 1989 р. в Києві відбулась установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Одним із своїх головних завдань новостворене товариство визначало позитивне вирішення питання щодо надання українській мові статусу державної.

Під тиском громадської думки Верховна Рада УРСР у жовтні 1989 р. прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цим документом закріплювався державний статус української мови та гарантувалась рівноправність мов усіх народів, що проживали На теренах України. Відповідно до Закону впродовж наступних п'яти років українська мова повинна була змінити російську в Діяльності державних установ. Та реального механізму цього процесу розроблено не було, а глибина зросійщення виявилась значно більшою, аніж передбачалось.

Наприкінці 1989 р. у Києві організаційно оформилась Українська студентська спілка. Вона виступила за ліквідацію викладання у вузах марксизму-ленінізму, скасування парткомів та передачу функцій монополіста молодіжного руху - комсомолу асоціації молодіжних організацій різного спрямування. У Харкові влітку 1989 р. започатковує роботу Спілка незалежної української молоді (СНУМ), ряд демократичних молодіжних організацій формується в інших містах України.

Розвиток національно-визвольного руху в другій половині 80-х років, набуваючи масовості, відзначався певною розпорошеністю, відсутністю єдиного координаційного центру, здатного скласти опозицію тоді ще всесильній Комуністичній партії. Важливим кроком до об'єднання національно свідомих сил стало організаційне оформлення всеукраїнської організації — Народного Руху України. Його виникнення стало закономірним результатом Національно-визвольної боротьби другої половини 80-х років.

В лютому 1989 р. за ініціативою керівництва Київської організації Спілки письменників України в газеті «Літературна Україна» було опубліковано проект програми Народного руху України за перебудову. Почалося активне обговорення цього Документа.

Тодішнє парткерівництво, очолюване Щербицьким, насторожено й вороже зустріло спалах неконтрольованої політичної Активності в республіці. Особливо яскраво це проявилося у ставленні ЦК КПУ до Руху. Незважаючи на те, що ця організація була менш радикальною, ніж прибалтійські народні фронти, і навіть погоджувалася визнати керівну роль Компартії України у республіканській і місцевій пресі, на телебаченні, радіо проти неї було розгорнуто кампанію тенденційної критики.

До антирухівської кампанії партійні комітети прагнули залучити робітничі колективи, колгоспників, інтелігенцію. Консервативні кола партійного апарату — ядро тоталітарної системи — прагнули зберегти повний політичний контроль над республікою і провести реформу політичної системи, виходячи насамперед зі своїх інтересів. Проте вони мусили рахуватися зі зростаючим впливом опозиційних сил, спроби силового придушення яких загрожували крахом всієї системи.

Незважаючи на опір компартійних структур, 8-10 вересня 1989 р. в Києві відбувся Установчий з'їзд Народного Руху України за перебудову. В актовому залі Київського політехнічного інституту зібралось 1109 делегатів — комуністів, безпартійних, колишніх дисидентів, членів УГС, які представляли 280 тис. рухівців, а також гості з'їзду. Дуже гострих дискусій не було, а прийняті рішення в багатьох положеннях збігалися з цілями, декларованими керівництвом КГІРС.

З'їзд заявив про свою підтримку перебудови, хоча про «керівну роль» Компартії України не йшлося. Були прийняті Програма і Статут організації, обрані її керівні органи. Головою Руху став відомий український поет І. Драч, а його заступником - академік АН УРСР II. Кислий.

Залежно від ставлення до суспільно-економічної системи наявні партії та організації поділялися на праві, центристські і ліві. Що ж стосується їхнього ставлення до іншого важливого питання — державного статусу України, то за ідам критерієм партії слід поділити на самостійницькі (обстоювали ідею повної самостійності України), конфедералістичні (виступали за державний суверенітет України і укладення воєнно-політичного союзу з державами, які виникнуть після розпаду СРСР), федералістичні (декларували прагнення бачити Україну у складі «оновленої» радянської федерації). Ця класифікація досить умовна, бо процес еволюції партій проходив швидкими темпами. Деякі з них припинили існування, так і не розпочавши діяльності. Окремі ж насправді стали впливовим чинником суспільного життя.

Першими, не чекаючи офіційного дозволу властей України, почали формуватися праві, націонал-радикальні партії. У жовтні 1989 р. у Львові відбувся установчий з'їзд Української національної партії (УНП). Своєю метою УНП проголосила «відновлення УНР, проголошеної Центральною радою в січні 1918 р., у її етнографічних кордонах». Уряд УРСР партія не визнавала і вважала «УРСР не республікою, а колоніальною адміністрацією в Україні».

На подібних позиціях стояло також об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ), утворене у квітні 1990 р. Очолив його відомий правозахисник Іван Кандиба. Членів ОУН-УПА об'єднання оголосило героями визвольної боротьби за волю і долю України, а Компартію України — злочинною організацією.

УНП і деякі інші партії та організації — всього майже 20 політичних формувань національно-радикального напряму — 1 липня 1990 р. утворили Українську міжпартійну асамблею

(УМА). Об'єднання проголосило своїм завданням створення иальтернативних державним структур: комітетів громадян і Національного конгресу як верховного органу влади, оголосила, що визнає повноваження тільки тих рад, що ^заявляють про свою готовність визнати над собою зверхність Національного конгресу».

Національно-радикальні партії в перші місяці своєї діяльності не мали помітного впливу на населення і були нечисленними. Значно більше прихильників було у центристських партій, на правому фланзі яких перебувала Українська республіканська партія (УРП), утворена на базі Української гельсінської спілки у квітні 1990 р. На час з'їзду партія нараховувала 2300 членів — більше, ніж будь-яка з новоутворених. Очолив ц юрист Левко Лук'яненко. Осередки УРП існували в усіх областях України. За мету вона ставила завдання побудови «Української незалежної соборної держави». Комуністичну ідеологію і практику партія засудила як антигуманну.

Представники УРП мали сильні позиції в керівництві Руху, Один із засновників УРП, М. Горинь, на І з'їзді Народного руху України був обраний головою секретаріату цієї масової політичної організації.

Наприкінці березня 1990 р. ряд керівників Руху, в тому числі В. Яворівський, Д. Павличко, І. Драч, вийшли із КПРС і закликали до утворення Демократичної партії України. У грудні 1990 р. відбувся установчий з'їзд партії. Він закріпив її програмні положення: утворення суверенної Української республіки, роздержавлення власності, приватизація, рішучий перехід до ринкових відносин.

Як і інші центристські партії, ДемПУ виступила за державну незалежність України. Головою партії було обрано Ю. Бадзьо.

В умовах формування політичного плюралізму до активного громадського життя пробудилися й ті прошарки українського суспільства, які орієнтувалися на соціал-демократичні цінності. Наприкінці травня 1990 р. у Києві відбулися установчі збори відразу двох соціал-демократичних партій: Соціал-демократичної партії України (СДПУ) і Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДІІУ). Пізніше ОСДПУ була перейменована на Соціал-демократичну партію України (об'єднану) — СДПУ (о).

Термін «об'єднана» підкреслював, що партія прагне поєднати традиції як західноукраїнської, так і східноукраїнської соціал-демократії, що в основу її організаційної структури буде покладено федеративний принцип.

З початку свого існування СДПУ виступала за незалежність України. Об'єднані соціал-демократи відносини з іншими республіками тоді ще існуючого Радянського Союзу прагнули будувати на засадах конфедерації. Пізніше, як і всі інші національні партії, вони перейшли на позиції самостійництва.

Окреме місце у політичному житті України посіла створена в кінці вересня 1990 р. Партія зелених України (ПЗУ)- Організаторами ПЗУ виступили відомі в республіці народні депутати СРСР Ю. Щербак і Л. Сандуляк. Зелені ставили за мету створення «екологічного солідарного суспільства», в якому інтереси людини, кожної соціальної та професійної групи громадян і кожної нації «гармонійно поєднувалися б з вищими біосферними законами природи».

У січні 1990 р. в КПРС з'явилася група реформаторів, що оформилася в Демократичну платформу. Головною метою вона оголосила перетворення КПРС на партію парламентського типу. На загальносоюзній конференції Демократичної платформи в КПРС, що відбулася в середині червня 1990 р., більшістю голосів було прийнято рішення: на XXVIII з'їзді КПРС поставити ряд вимог, головними з яких були відмова від монополії однієї ідеології в партії, від комунізму як мети КПРС, право на створення фракцій. У руслі цих вимог відбувалося утворення Демплатформи в Компартії України. Реформаторам вдалося провести своїх делегатів на XXVIII з'їзд Компартії України, де вони сформулювали свої вимоги: дозволити організаційне об'єднання за платформами, здійснити деполітизацію органів КДБ, МВС, військових і управлінських державних установ. Крім того, Демплатформа в КПУ виступила за реорганізацію КПРС, перетворення її в союз компартій республік.

Оскільки ці вимоги були відкинуті, координаційна рада Демплатформи вирішила вийти з КПУ і утворити нову партію. Установчий з'їзд цієї партії — вона одержала назву Партія демократичного відродження України (ІІДВУ) — відбувся в Києві 1-2 грудня 1990 р. На початок 1991 р. в Україні, окрім Комуністичної, нараховувалось 13 партій, куди входило близько 30 тис. чоловік. І хоча діяльність переважної більшості з них мала епізодичний характер і була в 100 разів меншою від числа комуністів, вони не лише зуміли розхитати тоталітарну систему, а й відіграти першочергову роль у формуванні суспільної свідомості, ідеології, спрямованої на досягнення суверенітету України.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.