4. Виступи опозиційних сил за суверенітет України. Утворення Української Гельсінської групи (угг)

У 60-80-і роки окремі групи інтелігенції виступали із заявами, протестами, спрямованими на захист прав людини та її свобод, збереження культурної спадщини минулого, надання реального суверенітету Україні.

Радянський режим не шкодував зусиль, щоб припинити діяльність опозиції. У 1964 р. в Одеській області «компетентні органи» (так називали органи державної безпеки) викрили «Демократичний союз соціалістів», який порушував питання про надання суверенітету Україні.

На Миколаївщині в 1969 р. була припинена спроба утворити організацію «Боротьба за суспільну справедливість». Того ж року в Луганську були заарештовані й засуджені на тривалі строки ув'язнення організатори «Партії боротьби за реалізацію ленінських ідей».

Ці та інші організації ставили за мету добитися демократичних перетворень, врятувати український народ від політичної, економічної та духовної катастрофи.

Гасло відродження української державності висунув і Український національний фронт (УНФ), утворений наприкінці 1964 р. на західноукраїнських землях. Ініціаторами його створення були Дмитро Квицько, Зиновій Красівський, Михайло Дяк і Мирослав Мелень. До своєї організації вони намагалися залучати переважно представників селянства.

УНФ висунув концепцію перебудови українського суспільства на демократичних засадах. Аграрна програма УНФ передбачала існування різних форм власності.

Організація намагалася проводити агітацію серед населення за вихід України зі складу СРСР й утворення самостійної держави. З цією метою було організовано видання машинописних журналів «Воля і Батьківщина» та «Український вісник». Всього вийшло 16 номерів. Активісти УНФ розповсюджували також старі видання ОУН-УПА.

Щоб привернути увагу до проблем розвитку української культури, УНФ надіслав делегатам ХХШ з'їзду КІІРС, а також до редакцій центральних газет «Меморандум Українського національного фронту». Автори цього документа вимагали від властей захистити українську мову від утисків, повернути репресованих українців з місць заслання, реабілітувати жертви сталінського терору.

Реальні можливості для зближення України з країнами європейського регіону виникли після Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі, що відбулася влітку 1975 р. в Гельсінкі.

Керівництво СРСР поставило підпис під Заключним актом Наради. Дотримання прав людини, співробітництво в гуманітарних та інших галузях становили основу положень цього документа. Виникли можливості встановлення контактів між Радою Європи і СРСР.

Проте позиція партійного і державного керівництва Радянського Союзу була непослідовною. Воно не збиралося виконувати взяті на себе зобов'язання. Внутрішнє законодавство з прав людини не відповідало міжнародним нормам.

Більше того, після Наради в Гельсінкі в СРСР посилилися репресії проти інакомислячих. Будь-яка критика західними країнами позиції центрального керівництва щодо союзних республік, зокрема України, розцінювалася як втручання у внутрішні справи СРСР.

Особливу увагу питанням захисту прав людини, суверенітету України приділяла Українська Гельсінська група (УГГ), утворена в листопаді 1976 р.

До неї увійшли відомий письменник Микола Руденко (керівник групи), письменник-фантаст Олесь Бердник, відомі правозахисники та колишні політичні в'язні Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Оксана Мешко та ін.

Згодом до членів УГГ приєднався генерал-майор у відставці, українець за походженням Петро Григоренко, який представляв інтереси організації у Москві. Всього в складі Української Гельсінської групи було 10 чоловік.

УГГ створювалася як відкрита громадська організація. Група ставила завдання легальним шляхом домагатися від властей дотримання законодавства щодо прав людини.

У програмній заяві Гельсінської групи говорилося: «Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну: росіянам і полякам, євреям і татарам, румунам та угорцям. Ми надто добре пізнали, що таке підневільне колоніальне існування, тому заявляємо, що людям, які населяють нашу Батьківщину, ми надамо якнайширші політичні, економічні й соціальні права».

Правозахисний рух в Україні привернув увагу урядів і законодавців різних країн світу. В листопаді 1976 р. у Вашингтоні було створено Комітет Гельсінських гарантій для України, до складу якого увійшли представники відомих зарубіжних правозахисних організацій.

Незважаючи на те, що Українська Гельсінська група діяла цілком легально й у межах радянської Конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, вона стала об'єктом переслідувань і політичних репресій.

Із 37 членів групи, які працювали в ній у 1977-1985 рр., 23 були засуджені та відправлені у табори і на заслання, шестеро позбавлені радянського громадянства. Три члени групи – В.Стус, О.Тихий, Ю.Литвин – загинули в таборах.