5. Релігійне дисидентство. Боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви (угкц)

Окремим напрямом дисидентського руху в Україні була боротьба за свободу совісті та віросповідання.

Радянські конституції, прийняті в різні часи, не заперечували цього права громадян. Але на практиці керівництво країни вживало різноманітних заходів проти релігійних культів. З цією метою проводилося обмеження церковних публікацій, активна атеїстична робота з дітьми, практикувалося «запровадження» агентів і провокаторів у середовище священнослужителів, без будь-яких пояснень закривалися культові споруди.

У найгіршому становищі, у порівнянні з іншими конфесіями, перебували греко-католики України. Українська греко-католицька церква внаслідок постійних утисків і репресивних заходів влади в народі стала називатися «церквою у катакомбах» (тому що діяла нелегально).

Але навіть переслідування не змогли остаточно знищити її. У 60-80-і роки таємні обряди для віруючих у Західній Україні проводили понад 300 греко-католицьких священиків. Незважаючи на неослабний контроль з боку владних структур, УГКЦ спромагалася мати навіть нелегальні монастирі та друкарні.

Влада жорстоко поводилася з представниками релігійного дисидентства. Па початок 1968 р. із 230 засуджених учасників українського опозиційного руху через релігійні переконання постраждало 84 особи. В серпні 1980 р. з 90 українських політичних в'язнів 78 мали пряме відношення до боротьби за свободу совісті.

Одним із головних завдань релігійна опозиція вважала реабілітацію та легалізацію УГК, протестантських церков та боротьбу за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів, звільнення засуджених за релігійні переконання, реабілітацію страчених служителів культу.

У 1982 р. з ініціативи відомого політв'язня Йосипа Терелі було створено Комітет захисту Української греко-католицької церкви, що ставив собі за мету досягти її легалізації в Україні. Влада відповіла на цю спробу арештами членів організації.

6. Посилення переслідувань опозиції наприкінці 70-х - на початку 80-х років

Наприкінці 70-х років учасники опозиційного руху починають поступово переходити на нелегальне становище, створюючи таємні групи й організації.

Одна з таких груп (взявши собі назву «Український національний фронт») діяла в Івано-Франківській області. Члени цієї групи займалися просвітницькою діяльністю і намагалися продовжити випуск «Українського вісника». Але розгорнути активну роботу їм так і не вдалося. В 1980 р. всі вони були заарештовані і засуджені на різні строки ув’язнення

У цей же час робилися спроби створити незалежні профспілки. Зокрема, в 1978 р. донецький інженер Володимир Клебанов підготував і розповсюдив статут Асоціації вільної профспілки захисту робітників.

У цю робітничу спілку записалося близько 200 чоловік. Особливість її полягала втому, що Асоціація стала першою на той час альтернативною організацією офіційним профспілкам, що перебували піл контролем правлячої партії.

Але зазначене об'єднання не було профспілкою в чистому вигляді. В статуті Асоціації проголошувалося, що її фундатори хотіли б допомогти тим, чиї права попрані. Звернення Асоціації до світової громадськості, а також її програмні завдання свідчать, що вона намагалася поєднати функції профспілки та правозахисної групи.

Внаслідок арештів і переслідувань Асоціація вільної профспілки припинила свою діяльність через три місяці після виникнення.