3. Репресії проти правозахисників

Спочатку невдоволених намагалися просто залякати. Для цього практикувалися спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організовувалися різноманітні «кампанії» в пресі. Якщо ці «профілактичні» заходи не допомагали – застосовувалися адміністративні санкції, включаючи звільнення з роботи.

Заключним актом репресивних заходів були арешт і ув'язнення. Дисидентів в основному засуджували за «антирадянську агітацію і пропаганду», причому трактування цієї статті Кримінального кодексу було дуже широким.

Під таку кваліфікацію підпадали: розмови дисидентів на заборонені теми (навіть у родинному колі), зберігання та поширення забороненої літератури, «самвидаву» та ін. Досить часто дисидентів засуджували не як політичних а як карних злочинців.

Позбавлення волі було тільки одним із страшних покарань дисидентів, їх становище після засудження було важким, ув'язнення вони відбували, головним чином, у таборах посиленого режиму, де більшу частину часу проводили в ізольованих камерах. За найменшу провину їх саджали в штрафні ізолятори. Спроби апеляцій залишалися без відповідей, а ув'язнені жорстоко каралися.

Проте і в цих умовах політичні в'язні продовжували боротьбу. Дуже поширеним методом протесту було голодування. Але вмерти від голоду політв'язень не мав права. Коли він досягав критичного стану, його починали годувати силоміць.

Крім звичайного ув'язнення, широко практикувалася відправка опозиціонерів до психіатричних лікарень спеціального типу.

Там вони знаходилися в середовищі справді психічно хворих людей, їм, як і іншим пацієнтам, вводили різноманітні медичні препарати, які паралізували волю, пригнічували психіку, інтелект, пам'ять, емоції.

Якщо в'язень у таборі чи тюрмі після відбуття строку ув'язнення мав надію вийти на волю, то в «психушці» дисидентів можна було «лікувати» хоч до смерті. Серед жертв цього терору були генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк і багато інших. Загальна кількість дисидентів, що стали «пацієнтами» психлікарень, невідома. За підрахунками Л.Плюща, у 70-і роки в СРСР їх було близько двох тисяч.

Одним із перших українських дисидентів був львів'янин Михайло Горинь. Закінчивши філологічний факультет Львівського університету, він працював вчителем і вже тоді зарекомендував себе неординарною, критично мислячою особистістю. Свої патріотичні думки щодо становища України та її народу нерідко висловлював на сторінках місцевих періодичних видань.

Під час репресій 1965 р. М.Горинь був заарештований і на закритому суді у Львові в 1966 р. був засуджений на 6 років ув'язнення в таборах суворого режиму. В своєму останньому слові на судовому процесі він піддав гострій критиці відверто антиукраїнську, русифікаторську політику правлячої партії, що проводилась в Україні.

М.Горинь мужньо переніс страшні табори Мордовії, де написав низку праць, в яких розкрив колоніальне становище України в складі Радянського Союзу. Згодом ці статті побачили світ в українському «самвидаві».

Після відбуття покарання в 1971 р. Михайло Горинь через протидію владних органів не мав можливості працювати за фахом і тому влаштувався звичайним робітником у Львові. Але своїх ідеалів він не зрікся і продовжував боротьбу. В 1981 р. його вдруге заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду» і наступного року засудили на 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

Після довгоочікуваного повернення на волю Михайло Горинь віддав багато сил і енергії створенню Народного Руху України, Української республіканської партії, будівництву незалежної України, про яку так мріяв.

Жорстока репресивна система знищила талановитого київського літератора, перекладача, активного учасника правозахисного руху Валерія Марченка.

У 70-і роки, після закінчення Київського університету, Валерій працював у газеті «Літературна Україна», вчителював, захоплювався перекладами, мав схильність до наукової діяльності. За свої цілком об'єктивні, але гостро критичні статті про занепад національної культури в Україні він у 1973 р., незважаючи на слабке здоров'я, отримав тривалий термін ув'язнення.

Відбувши покарання, В.Марченко повернувся до рідного Києва. де знову поринув у літературну і правозахисну діяльність, активно публікувався за кордоном. Як наслідок, у 1983 р. він, вже смертельно хворий, знову був заарештований і засуджений на 15 років ув'язнення, звідки живим так і не повернувся.

Жертвою радянської тоталітарної системи став також обдарований поет, літературознавець і літературний критик з Донеччини Василь Стус.

Як і багато інших «шістдесятників», він після здобуття вищої освіти працював вчителем. Згодом Стус навчався в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР. Після участі у відомому мітингу-протесті 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» був звільнений з інституту і потрапив піл пильний нагляд спецорганів.

Думки про тяжку долю рідної України, її волелюбного народу знаходили постійне втілення у віршах, статтях, листах В.Стуса. Пізніше вони були кваліфіковані радянськими правоохоронними органами як «наклепницькі вигадки на радянську дійсність». У 1972 р. В.Стус був заарештований і засуджений до десяти років таборів особливого режиму й п'яти років заслання.

У 1975 р. В.Стус надіслав з табору заяву «Я обвинувачую», в якій – зазначив, що під час обшуку в 1972 р. органи КДБ вилучили в нього майже всі твори, написані за останні 15 років. Під час ув'язнення В.Стуса адміністрація табору в 1976 р. знищила близько 600 його поезій, створених за роки табірного життя. Але поет не втрачав присутності духу і невпинно продовжував писати вірші. Всі вони були пройняті оптимізмом і вірою в краще майбутнє.

В.Стус мужньо витримав суворі випробування мордовського і пермського таборів, тортури карцерів, тяжке заслання до Магаданської області й наприкінці 1979 р. повернувся на волю.

Однак у 1980 р. за участь у діяльності Української Гельсінської групи, за звинуваченням у «антирадянській агітації і пропаганді» В.Стус був знову заарештований і ув'язнений.

Помер В.Стус у 1985 р. під час перебування в ув'язненні.

Крім М.Гориня, В.Марченка, В.Стуса такий самий довгий шліх таборів і заслань, безкомпромісної і безупинної боротьби з радянською системою пройшли й інші видатні представники дисидентського руху: Л.Лук'яненко, В.Чорновіл, М.Руденко, І Світличний, С.Хмара...