V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Активізація опозиційного руху в другій половині 60-х — на початку 70-х років. Форми діяльності дисидентів.

Мета: Ознайомити учнів з активізацією опозиційного руху в другій половині 60-х — на початку 70-х років та формами діяльності дисидентів, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1.Хто з видатних українських науковців працював у 60-80-і роки?

2. Які досягнення українських літераторів у 60 - 80-і роки Вам відомі?

3. Хто з видатних українських кінорежисерів працював у 60-80-і роки?

4. Розквіт творчості яких українських композиторів приходиться на 60-80-і роки?

5. Якими новими творами збагатилася в 60-80-і роки українська література?

6. Назвіть найвідоміші кінострічки українських кінорежисерів С.Параджанова, Ю.Іллєнка. Який напрямок кіномистецтва вони представляли?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Причини активізації опозиційного руху

Поверхова і непослідовна за своїм змістом хрущовська «відлига» принесла українській національно свідомій інтелігенції великі сподівання і гіркі розчарування. Передова молодь, що відчула смак свободи, не хотіла зупинятися, а прагнула справжньої демократизації суспільства.

З середини 60-х - у 80-і рр., з відходом влади від політики лібералізації, в республіці посилилося відверте ігнорування правлячою компартійною верхівкою конституційних прав людини.

Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту прав людини. Його представники, як і учасники вже традиційних опозиційних груп культурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувалися владою.

Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, яку вели, як правило, представники забороненої в 1946 р. Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Таким чином, основними напрямами опозиційного руху в Україні 60-80-х рр. були:

– самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами і організаціями;

– національно-культурницька, представлена колишнім шістдесятництвом;

– правозахисна, учасники якої виборювали права людини;

– релігійно-захисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.

2. Форми діяльності дисидентів

Представники українського опозиційного руху в своїй боротьбі проти правлячого режиму використовували різноманітні форми і методи діяльності.

Радикально налаштовані дисиденти, як правило, об'єднувалися у підпільні групи та організації. З метою поширення своїх ідей вони створювали нелегальні видання – «самвидав», в яких друкували літературні твори, документи, публіцистичні статті.

Вперше такі «самовидання» в Україні з'явилися в 1964 р., у них поширювались маловідомі твори «шістдесятників» В.Симоненка, Л.Костенко, І.Світличного, І.Дзюби та інших представників молодої української інтелектуальної еліти. Найбільш популярними видами тогочасного «самвидаву» були машинописні журнали Українського національного фронту «Воля і Батьківщина» та «Український вісник», створений В.Чорноволом. Переважна більшість їх згодом передруковувалася за кордоном українськими видавництвами «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США) та ін.

На відміну від радикалів, представники національно-культурницького спрямування в основному порушували національні проблеми на різноманітних наукових симпозіумах і конференціях, прикриваючись при цьому інтернаціоналістській гаслами.

Для пропаганди і поширення патріотичних ідей організовувалися Шевченківські свята, вечори пам'яті Лесі Українки, Івана Франка, створювалися гуртки вивчення вітчизняної історії та клуби творчої молоді. Велику роль у збереженні і відродженні національних традицій відігравали народні свята, мандрівки по Україні відомих аматорських хорів «Гомін», «Жайворонок» та ін.

Нерідко опозиціонери практикували мовчазні збори біля пам'ятників видатним особам України, організовували мітинги протесту, демонстрації, пікетування.

На відкриті акції протесту перетворювалися судові процеси над дисидентами, похорони відомих лідерів опозиційного руху.

Активно використовувалися такі форми боротьби, як надсилання письмових заяв, петицій до вищих органів влади СРСР і УРСР, міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

Однією з форм протесту проти існуючого політичного режиму була відмова окремих представників дисидентського руху від радянського громадянства, подання прохань про виїзд за кордон.

Як правило, такі виступи завершувалися для опозиціонерів тюремним ув'язненням або таборами, але під тиском міжнародної громадськості декому з них вдалося прорватися за кордон. Дехто, не зумівши витримати силового й ідеологічного тиску каральних органів, намагався подолати кордон нелегально, що також закінчувалося, як правило, арештом та в'язницею.

Але й у неволі боротьба продовжувалася. Ще в ході слідства окремі дисиденти відмовлялися від надання свідчень, свої виступи в суді перетворювали на промови протесту і звинувачення проти існуючої влади.

У таборах політв'язні влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, вдавалися до голодування, передавали на волю документи та повідомлення про табірне життя та існуючі там порядки.