V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Тематичне оцінювання.

Мета: Перевірка знань, умінь та навичок, розвивати мислення учнів, виховувати дисциплінованість.

Обладнання: Карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

ІІІ. Тематичне оцінювання.

Завдання:

1. Поясни значення термінів:

«дисидент»,

«відлига»,

«шістдесятники»,

«десталінізація».

2. Розташуйте події в хронологічній послідовності:

a. Запровадження загальної восьмирічної освіти

b. Початок освоєння цілинних земель.

c. ХХ з’їзд КПРС.

d. Відставка М.Хрущова.

e. Смерть І.Сталіна.

3. Реформи М.Хрущова в сільському господарстві.

4. Шістдесятництво в Україні.

ІV. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Конституційний устрій УРСР.

Мета: Ознайомити учнів з ідеологічними орієнтирами партійно-державного керівництва та зміни у його структурі, змінами в Конституції УРСР, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. За що боролися українські дисиденти?

2. Що таке тоталітаризм? Чому радянську систему називають тоталітарною?

3. Чому в роки «хрущовської відлиги» не були до кінця подолані наслідки сталінізму в різних сферах життя?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Жовтневий (1964) пленум ЦК КПРС, який усунув від влади М. Хрущова, проходив під гаслами подолання волюнтаризму і суб'єктивізму, надання внутрішній і зовнішній політиці реалізму та стабільності. За основу нового політичного курсу було визначено «наступність», «поступовість», «зваженість» у прийнятті рішень. Однак у ході реалізації вони набули характеру руху у зворотному напряму — від хрущовської лібералізації до неосталінізму. Будь-які реформи, в першу чергу в політичній сфері вважались недоцільними. Зростає вплив партійно-державного апарату номенклатури, яка фактично перетворилася на новий правлячий клас радянського суспільства.

Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва Радянського Союзу в цілому та Української РСР як його складової частини, зокрема, були положення схваленої в 1961 р. програми КПРС про побудову в СРСР до 1980 р. комунізму. Проте реальне життя виявилось набагато складнішим, ніж уявляли у своїх прожектах ідеологи Компартії. Вже у другій половині 60-х років стало очевидно, що широко розрекламовані обіцянки побудувати до 1980 р. комунізм виконані не будуть. Показники економічного росту, передбачені програмою КПРС на 1961-1970 рр., виявились абсолютно нереальними. Це поставило під загрозу комуністичний міф, яким обґрунтовувалася вся внутрішня і зовнішня політика СРСР.

У цих умовах балачки про те, що «світле комуністичне завтра» ось-ось настане, припинилися. Центральна влада пустила до повсякденного обігу термін «розвинутий соціалізм». Народу наполегливо і цілеспрямовано прищеплювалась думка, що він живе в суспільстві, де успішно вирішуються питання задоволення життєвих потреб, процвітає економіка, розвиваються наука, освіта, мистецтво. Саме це і є «розвинутий соціалізм» — найдосконаліша форма суспільно-політичного устрою. Побудова комунізму ставала справою невизначеного майбутнього.

Але якщо поняття «комунізм» для пересічної радянської людини було більш-менш зрозумілим, то що таке «розвинутий соціалізм» - достеменно не знав ніхто. У масовій свідомості зріло переконання, що, заговоривши про «розвинутий соціалізм», партія визнала нездійсненність, утопічність побудови комунізму.

Щоб нейтралізувати ці настрої в суспільстві, влада на всі лади стала повторювати, що «розвинутий соціалізм» - не що інше, як передбачений «самим В.І. Леніним» перехідний етап до комунізму, який «волюнтарист» М. Хрущов, мовляв, хотів «перескочити». Лише поступово «розвинутий соціалізм» трансформуватиметься у комунізм. Люди прислухались до цих роз'яснень, дехто сприймав їх, але сумніви залишалися. Здоровий глузд підказував, що й цього разу їх ошукають. У цих умовах все більша кількість населення втрачала віру в реальність комуністичних ідеалів та спроможність тих, хто знаходився на чолі держави, їх досягти.

Основною силою, що мала забезпечувати просування українського суспільства в напряму до «комунізму» чи «розвинутого соціалізму», була Комуністична партія України. Вона не була самостійною політичною партією, а виступала як обласне відділення єдиної й централізованої КПРС. Через Компартію здійснювалося Москвою керівництво Україною.

Обійняти будь-яку високу посаду у ті роки було важко, якщо кандидат на неї не був членом КПРС. В цих умовах чисельність парторганізацій постійно зростали. Одночасно зростали роль і значення партійної та управлінської Бюрократії — номенклатури. Вона складалась із осіб, які обіймали високі керівні посади, призначення на які офіційно затверджувались керівними ланками партії. Постійно заявляючи про зближення робітничого класу, селянства та інтелігенції, номенклатура фактично перетворилась на панівний клас радянського суспільства.

Відповідно до Конституції, ради залишались вищими органами державної влади і місцевого самоврядування. 60 - 80-ті роки відзначені посиленням впливу на них партійних структур. Починаючи із сільських і аж до Верховної Ради, перші особи відповідних партійних комітетів обиралися до виконавчих органів рад, а кандидатури їхніх голів погоджувалися з партійними комітетами і обиралися формально.

За таких умов вибори до рад не мали ніякого значення, бо фактична влада концентрувалася в руках партії. її лідери — від першого секретаря ЦК до секретаря райкому — були повновладними господарями на своїх територіях.

Становище це було узаконене, коли 7 жовтня 1977 р. Верховна Рада СРСР затвердила нову Конституцію. 20 квітня 1978 р. позачерговою сесією Верховної Ради УРСР була затверджена нова Конституція (Основний Закон) республіки. До цих документів вперше в конституційній практиці внесено статті, за якими Компартія визначалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи», яка визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики, «надає планового, науково обґрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму».

Усі, хто висловлювався проти визнання виключної політичної ролі КПРС в Україні, фактично вступали у конфлікт із Основним Законом, з усією партійно-державною машиною.

«Двірцевий переворот», у результаті якого з найвищих посад у партії і державі було усунуто М. Хрущова, став результатом змови керівництва консервативних сил, котрі боялись лібералізації радянського суспільства і найменшого обмеження всевладдя партійної номенклатури.

Л. Брежнєв, який прийшов на зміну М. Хрущову, вже в березні 1966 2- на XXIII з'їзді КПРС відновив політбюро ЦК КПРС — вищий та всевладний орган партійної ієрархії, повернув посаду генерального секретаря, яку сам і обійняв, зняв існуючі раніше обмеження для партноменклатури обіймати відповідні посади протягом тривалого часу.

Він був вихідцем з України. У Дніпродзержинську (тоді Кам'янці) Л.І. Брежнєв народився, закінчив інститут, працював на металургійному заводі, обіймав посаду голови міськвиконкому. У роки Другої світової війни він працював у політорганах армії. Повоєнна біографія Л. І. Брежнєва пов'язана з партійною та радянською роботою. Поступово долаючи її щаблі через роботу в Казахстані, Молдові і нарешті Москві - він обійняв і аж до своєї смерті в 1982 р. утримував пост Генерального секретаря ЦК КПРС, додавши до нього в 1977 р. посаду Голови президії Верховної Ради СРСР. За цей час він став маршалом, був нагороджений безліччю нагород.

Ключове місце в ієрархії влади України займала посада першого секретаря ЦК Компартії республіки. З липня 1963 р. цю посаду обіймав П. Ю. Шелест. Уродженець Київщини, за фахом інженер-металург, він розпочав сходження щаблями партійної кар'єри ще у довоєнні роки. У 50-х обіймав керівні посади у Київському міськкомі та обкомі партії, згодом був призначений на роботу до ЦК.

Ліквідація раднаргоспів і перехід до галузевого принципу управління промисловістю істотно обмежили повноваження республіки та її керівництва. Це мало влаштовувало першого секретаря ЦК КП України П. Шелеста та його однодумців, хоча зовні вони демонстрували свою цілковиту згоду з централізаторською політикою Москви. Але П. Шелест неодноразово виявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки, зокрема — у визначенні інвестицій в її економіку, в мовній і культурній сферах. Особливе незадоволення у Шелеста викликала політика русифікації, яка в цей час набирала обертів. Залишаючись переконаним комуністом, П. Шелест після приходу до влади в СРСР Л. Брежнєва прагнув зберегти той поміркований і контрольований центром український автономізм, який реально утвердився після смерті И. Сталіна.

Усе це, звичайно, викликало незадоволення П. Шелестом з боку московського керівництва. 1972 р. на травневому пленумі ЦК КП України II. Шелеста усунули з поста першого секретаря ЦК КПУ. Формальним приводом було рішення про переведення його на союзну, а значить, начебто «вищу», посаду — заступником голови Ради Міністрів СРСР. Та після пленуму серед республіканського парткерівництва поширилась інформація про справжні причини такого «підвищення» — економічне «місництво» і навіть потурання «націоналізмові».

На пленумі першим секретарем ЦК КП України було обрано В. Щербицького.

Володимир Васильович Щербицький народився у 1918 р. в містечку Верхньодніпровську, що за 30 км від батьківщини генерального секретаря - Л. І. Брежнєва. До війни закінчив хіміко-технологічний інститут, воював, а з 1948 р. перейшов на партійну роботу, де поступово подолав щаблі кар'єри, ставши в 1957 р. секретарем ЦК Компартії України, а в 1961-1963 рр. і з 1965 р. очолюючи Раду Міністрів України. На XXIV з'їзді КПРС у квітні 1971 р. його, як і П. Шелеста, було обрано членом політбюро ЦК КПРС.

Прихід до влади В. Щербицького пов'язувалося з «помилками» попереднього керівництва у питаннях «інтернаціонального виховання» та «примиренського ставлення до проявів націоналізму». Прагнення автономізму, характерне для «доби» П. Шелеста, зводиться нанівець. Нова політика російщення та вірнопідданого виконання вказівок центру набувала різних форм - від повного управління українськими підприємствами з Москви до скорочення сфери вживання української мови. Так, В. Щербицький в офіційних виступах говорив тільки російською.

Новий керівник республіки та його команда, як і Л. І. Брежнєв та деякі його найближчі соратники, належав до так званого дніпропетровського ядра партійної верхівки СРСР 70-80-х років.

Добираючи кадри, В. Щербицький керувався найнадійнішим у партійних колах критерієм: особистою відданістю. Незабаром після обрання його на посаду першого секретаря ЦК КП України, міністерські та інші високі посади обійняли понад ЗО дніпропетровців. Поступово в Києві склалося так зване дніпропетровське земляцтво, члени якого чимало робили для взаємної підтримки та просування на високі посади.

Особливості діяльності В. Щербицького обумовлював у першу чергу його партійно-політичний статус. Вищим орієнтиром для нього були інтереси партійного керівництва СРСР. Звичайно, як перший секретар Компартії України В. Щербицький виявляв енергію, наполегливість у питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку України. Проте і йому, і його оточенню бракувало критичного ставлення до прорахунків у політиці центру.

Не обмежена ні здоровим глуздом, ні історичним досвідом, по своїй суті ірраціональна віра в «мудрість» верхів не мала жодних підстав. Українські дисиденти називали вище керівництво Української РСР колоніальною адміністрацією, покликаною проводити в республіці лише політику центру. Тільки так, на їхню думку, можна було пояснити поведінку і позицію українського керівництва.

Посилення компартійного впливу на всі сфери суспільного життя, прагнення партійної номенклатури закріпити свою виключну, і СРСР. Конституційну роль у Основному Законі держави, яка перетворювалась на тоталітарну, формально проголошувалась загальнонародною, знайшло відображення у прийнятій у жовтні 1977 р. Конституції СРСР.

Прийняття Конституції СРСР 1977 р. остаточно закріпило у суспільно-політичному житті держави систему ідеологічних догм. Однією з характерних її рис було лицемірство, декларування одних, а втілення в життя принципово інших засад.

Конституція СРСР формально закріплювала суверенітет союзних республік, їхнє право на самостійні зовнішні зносини та право вільного виходу зі складу Союзу РСР. Водночас, іншими статтями, реальною практикою керівництва КПРС, цей «суверенітет» зводився нанівець.

Партійна та господарська номенклатура, яка здійснювала керівництво республікою, призначалась за вказівкою (у виключних випадках — за згодою) центру, який найменші прояви самостійного мислення кваліфікував як «спроби до відособлення», а спроби хоч якось відстояти суверенітет республіки - як «підступні наміри» розвалити Радянський Союз.

У квітні 1978 р., за зразком союзної, було прийнято Конституцію УРСР. Текст Основного Закону республіки практично повністю збігався з Конституцією СРСР. За Конституцією Українська РСР визнавалась суверенною радянською соціалістичною державою, яка мала право зовнішніх зносин та виходу з СРСР, але механізму такого процесу вироблено не було, що свідчить про декларативний характер даної конституційної норми. Невідповідними реаліям тоталітаризму були і положення Конституції, що декларували свободу слова, друку, віросповідання, мітингів, демонстрацій, створення громадських організацій та недоторканності особи. Конституція ще раз підтвердила одну з рис тодішнього режиму — обман громадян — шляхом декларування зовні демократичних гасел і реалізацію жорсткої, антигуманної політики. Політика за таких умов стояла над правом.

Союзні органи державної влади протягом другої половини 60-х - початку 80-х років все більше привласнювали і без того обмежені права союзних республік. УРСР не мала права на прямі зовнішні зносини з жодною із держав світу. Не мало реального значення і представництво республік у загальносоюзних органах управління.

Формально Українська РСР мала свій вищий законодавчий орган — Верховну Раду, вищий виконавчий орган — Раду Міністрів республіки, місцеві органи влади — ради народних Депутатів Однак владні повноваження кожного з цих органів на своєму рівні поступались повноваженням відповідних Партійних комітетів. Саме вони, жорстко підпорядковуючись Партійній ієрархії, що починалась від політбюро ЦК КПРС, без будь-яких натяків на самостійність чи автономію, проникали до кожного району, підприємства, колгоспу чи радгоспу, висували зі своїх лав керівників, заслуховували звіти про їхню роботу, а в разі невідповідності їхнім вимогам — і звільняли з неї. За умов, коли партія, що стала, відповідно до ст. 6 Конституції юридично визнаною «керівною і спрямовуючою силою», сама не знала, куди рухатись, політична система поступово агонізувала, а переважна більшість населення втрачала віру в комуністичні ідеали.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.